Хто ти?

Бердник Олесь Павлович

Оксані здавалося, що його слова обплутують її незримою блискучою павутиною. Заколисують, тішать, обіцяють насолоду. Колихай, заколисуй! Приспи мене, не дай прокинутись. Хай буде мелодія, хай буде казка! Щось в глибині серця протестувало, застерігало, але той протест був слабким, ледь чутним. Бажання легкості, доступності, простоти звучало органом, вривалося в тіло,

бентежило. Майнув у свідомості Євген. Його похмуре обличчя. І одразу ж пропав. Що їй Євген?

Вони зайшли у

ворота Оксаниного будинку. Дівчина показала на темний отвір входу.

— Отут я живу. Скоро обіцяли дати нову квартиру…

Вона глянула на нього. У відблисках ліхтарів обличчя Романа здавалося таємничим, прекрасним. Він важко дихав, чомусь тремтів. Серце Оксани застукало. Він схилився, припав до її вуст. Вона стрепенулася, завмерла, прислухалася до нового, нечуваного. Було солодко, гаряче, хвилююче. Розкрилася безодня. Оксана одсахнулася, притулилася до стіни.

— Зустрінемося завтра, — прошепотів Роман. — Ми будемо разом. Завжди. Оксано. Я люблю вас. Я люблю тебе. Ти прийдеш?

Вона мовчала. Уривчасто дихала. Поволі пішла до дверей, спустилася по східцях. Завмерла білою плямою. Нарешті долинуло тихе, ледве чутне:

— Я прийду, Романе…

ОДИН

Гості розійшлися. І лише тоді Євген отямився. Оксани не було.

Він кинувся до матері. Вона злякалася.

— Що з тобою, синку? На тобі лиця нема…

— Де Оксана?

— Яка Оксана?

— Дівчина, з якою я прийшов?

— Хіба я стережу твоїх дівчат!

Домробітниця Клава сердито бовкнула:

— Роман повів твою Оксану. Ще тоді, як ви там кричали…

Роман! Роман? Чому він? Чому вона пішла з ним? Незрозуміло!

— Нічого страшного нема, — проспівала мати. — Дівчина втомилася. Роман провів її. Чого ти переживаєш? Сам винен. Залишив її саму. Дискусію розвів!

Євген вискочив з квартири, вибіг на сходи.

Роман підіймався по сходах, насвистував пісеньку. Він побачив брата, підморгнув.

— Переживаєш? Не переживай, я одвів кралю додому. Спати захотіла!

Євген зупинився проти Романа, крикнув:

— Ти… неетична скотина! Ось хто ти!

— Е-е, хлопче! — обурився Роман, і його гарне обличчя потемніло. — Знай міру, сусіди почують…

— Хай чують, хай знають! А я не хочу більше з тобою говорити!

— Послухай, — знизав плечима Роман. — Що я таке зробив? Ти захопився дискусією, а вона попросила, щоб я провів її. Що тут неетичного? Хіба ти б так не зробив?

Євген, одвернувшись, мовчав.

— І потім, — вів далі Роман, — ти її не купив на базарі. Вона вільна дівчина і може собою розпоряджатись, як хоче. От. А тепер я йду спати. А ти, як хочеш, можеш іти до неї!

Євген сплюнув на сходи і побіг вниз. Хряпнув дверима. Обурено закрокував вниз, по Толстого. Сів на тролейбус: доїхав до Пролетарського саду. Ходив понад кручами, розвіював злість. Злість на себе, на Романа, на Оксану.

Обурення потроху втишувалось. Але образа не проходила. Вона покинула його вечір. Їй стало скучно. Їй чужі такі думки. Ну що ж, силою милий не будеш. Любові не нав’яжеш. Хай буде, як вона хоче. Як вона бажає…

Але чому так болить серце? Чому воно так плаче? Що з тобою, серце?

Вітер налітав з Дніпра, грався віттям дерев. Зоряна ріка котилася до заходу. А Євген до пізньої ночі бігав по алеях і не міг заспокоїти свого ображеного серця…

НІЧ

Вони знову разом.

Позаду — хвилювання, сумніви, терзання. Ніщо не допомогло. Нещадний вихор гнав Оксану назустріч невблаганності. І вона не знала, що це таке, як його позбутися. А може, й не хотіла.

Викликала в пам’яті образ Євгена, а він покривався туманом, відходив у небуття.

Картала сама себе за поспіх, за необачність, за легковажність, але ті думки були скоротечними, невагомими, безсилими.

Намагалася осмислити своє нове знайомство, передбачити наслідки, а натомість перед внутрішнім зором поставав образ Романа — яскравий, бажаний, гарячий.

Він переслідував. Він манив, як магніт. Губи бажали ще і ще з того жагучого відчуття. Вона летіла, прагнула назустріч йому.

Вони прийшли до якихось знайомих. Там було ще дві пари. Оксана познайомилась з хлопцями, дівчатами. Нічого особливого — стрижені дівчата з нафарбованими віями, банальні хлопці з грубуватим жаргоном. Яке це має значення?

Роман був ввічливий, люб’язний. Він мало говорив, загадково дивився в очі Оксані, купав ЇТ в хвилях жаги. Вона вдячна була йому за те мовчання.

Крутився магнітофон, лунали звуки фокстротів, танго, чарльстонів. Яке це мало значення, що Оксані не до серця такі мелодії. Під ту мелодію можна танцювати, можна покласти руку йому на плече, можна відчувати жар, що випромінюється від нього.

Оксана пила коньяк, вино, усміхалася комусь, відповідала на якісь запитання. Пусте, пусте. Аби скоріше разом, аби припливти до жаданого берега тайни.

Потім хлопці і дівчата розійшлися. Роман з Оксаною залишилися вдвох. Настала тиша.

В кімнаті було пусто. Порожні пляшки на столі, об’їдки, забруднена скатертина. І вони. І гуркіт трамваїв за вікном.

Оксана здивовано прислухалась. Поглянула на Романа, що сидів навпроти.

— А де ж… інші?

— Вони пішли.