Капелан Армії УНР
Шрифт:
встигає пересіяти, перевіяти і перелопатити професор
– окрім просування у видавничій справі, яке відчуло вже
духівництво в таборах, йшли енергійні перемовини з
польськими владцями, з додержанням зрозумілих пересторог
зі священицтвом Автокефальної церкви на чолі з
Василем Липківським в Україні, нав’язувалися контакти
з оточенням Вселенського патріарха у Константинополі.
– Гадаю, найдоцільніше в Тарнові, – і професор виклав
свої
– Та й головні наші урядові установи також там.
З отцями Мариничем і Раїнським, Білоном і Волковичем,
з багатьма іншими військовими духівниками Пащевський
стоптав немало курних доріг по всій Україні,
а ще не менш вибоїсті, тільки в іншому значенні, дороги
стелилися тепер, на чужині. Духовна опіка українських
Іван КОРСАК50
козаків, матеріальне забезпечення військового духовенства,
заснування братств і створення Української
церковної ради, справи шлюбів і духовних нагород…
В передвесняні дні, ще й сонце як слід не підбилося, у
середині березня двадцять першого року про це говорили
духівники на своєму з’їзді. Українську церковну
раду довірили очолити отцеві Павлові і вже одним з
перших питань, яке розглядала рада, було затвердження
тексту поминання влади Української Народної Республіки.
А добрі завидки до тої хмари роботи, що тягнув Огієнко,
пропадали непомітно самі собою – отця Пащевського
обирають головою Братства святої Покрови, головою
Братства Кирила і Мефодія, водночас він викладає в
українській гімназії імені Тараса Шевченка в Каліші, де
вчиться дітвора українських емігрантів.
За благословенням організувати курси військових
капеланів пішов отець Павло до архієпископа Юрія Ярошевського,
який отримав повноваження Першоієрарха
Православної церкви у Польщі.
– Такі курси, окрім духовної особи, має також очолювати
людина військова, – зауважив практичний архієпископ,
що небавом стане митрополитом. – Чи не задумувалися
над цим?
– Так, владико, – мав готову відповідь отець Пащевський.
– Наш уряд рекомендує генерала Загродського,
добре його я знаю, бо був з цим мужнім і розважливим
командувачем у Зимовому поході.
– Благословляю на благе діло, – без подальших вагань
мовив архієпископ. – І дійте рішуче. Бо навіть тут, серед
польських владців, які сягнули унезалежнення саме своєю
рішучістю в критичні моменти, ще загусто вагань та
непотрібного хитання. Дивуюсь, до слова, Пілсудському,
51
що він, старий революціонер, не може укоськати своїх
супротивників. Хай би діяв, як я…
Раптова, негадано дитяча усмішка освітила обличчя
суворого архієпископа, наче в ніч крізь прочинені двері
місячне проміння впало на долівку у дім, сяйнуло лише
на мить обличчя жорсткого владики, того самого, що не
озирався ніколи на невдоволених, більше чи менше наживе
ворогів на своєму шляху; і байдуже було йому, що
число недоброзичливців, в чому сам не раз упевнявся,
нерідко перевищувало число його прихильників та шанувальників.
– А в вашій справі вагання зовсім недопустимі, –
хтось назад зачинив ті на хвильку прочинені двері, і згасла
нараз усмішка, і в голосі знову залізо. – Я тут маю, для
прикладу, одного вельми невдоволеного, архіманрита
Смарагда. Я послав йому розпорядження, бо він все ще
числиться ректором Холмської семінарії, а він забрався
собі у рідне село біля Гродно, і робить вигляд, що не знає
про моє послання. Витівка недостойна і непорядна, бо з
надійного джерела знаю, що про цей документ Смарагду
переказали одразу. То я його за зневажливе ставлення до
розпоряджень змушений буду серйозно карати – аби й
іншим наука затямилася.
– Знайомий з таким, – в Пащевського при згадці
про архімандрита аж в роті запекло, мовби від нерозведеного
оцту. – За якісь гріхи йому на очі катаракта
своєрідна упала, і тепер в нього весь світ бачиться перекривленим.
– З Богом, – завершив розмову владика. – Рішуче, не
озираючись на невпевнених та супротивників різних вашої
великої справи.
Тепер до стежок отця Павла, окрім гімназійної та
Головної ради братств, бо об’єднаються вони, а
Іван КОРСАК52
Пащевського оберуть головою, ще одна додалася доріжка.
І він виходитиме щоранку на одну з трьох, і прямуватиме
не спиняючись – ні, один раз таки спиниться.
Наче хто голосно за спиною ляснув у долоні, він навіть
стямитися не встиг, як щось таке, як куля, біля ніг
кресонуло камінь бруківки і вп’ялося в цегляну стіну.
Отець Павло, замість того, аби метнутися десь у прихисток,
круто обернувся в той бік, звідки стріляли.