Капелан Армії УНР
Шрифт:
33
не рушить поїзд; у цій колотнечі ніхто не зважав ні на
кого, колотнечі знервованого люду, над головами якого
стояв гармидер, перекритий хіба пронизливим криком
невиспаної дитини. Ще трішки, ще, аби пройти поміж
цим хамовитим натовпом, який нагадував йому безладне
і зголодніле стадо, що виривається нарешті на волю з
кошари, безцеремонним і нестатечним людом, який не
зважає навіть на його
тузоне, то він когось, комусь він наступав на ноги, і так
само йому, аж поки збоку не почувся зойк:
– Батюшко, майте совість…
Отець Смарагд повернув лише голову, бо тіло усе
затисли, і зіткнувся очима з солдатом у формі січового
стрільця.
– Зацідили мені просто в рану, – на перекривленого
від болю обличчі у того промайнула благенька подоба
усмішки.
Раптова злість, довго тамована, прорвала врешті отця
Смарагда: як починається снігова лавина з одного недбало
кинутого камінчика, так кинуте з болі слово пораненого
стрільця збурило його душу і дало початок лавині;
у ній змішалася вся кривда останніх років, муки і поневіряння
воєнного часу, синодська образа з довго нездійсненим
ректорством, яке тільки тут відбулося нарешті,
нешанобливе ставлення черні до його сану, шарпанина й
невизначеність упродовж останніх років. Та лавина наростала,
як справжня, – сперш тихий шурхіт, далі снігова
хвиля, а за тим нестримний вал, що захоплює в себе каміння
і все на своєму шляху, шурхіт переходить у гук, потім
в гуркіт, врешті у грізний грім; і немає спину лавині.
– Это ты мне, исчадие Вельзевула? – стрільцеві у
відповідь кресонув до іскри Смарагд, не в силі здолати
лавину.
Іван КОРСАК34
– Не навмисне, я знаю, та однаково ж болить, – перекривлене
з болю обличчя від несподіванки знітилося.
– Ого, як піп-москалик заговорив, – здивовано докинув
інший стрілець поруч з пораненим товаришем.
Лавина котилася, щось під’юджувало отця таки насолити
цьому непоштивому натовпу, то ж навмисне не
переходив на розмову українською:
– Вам скоро вкажуть своє місце, недовго чекати. Весь
Донбас і до Одеси та Києва за Денікіним, взятий Орел, ще
день-два – і те буде з Москвою, а з вами куди простіше.
– Та він же шпик москальський, – аж підсвиснув товариш
пораненого.
– Батюшко, або припиніть, або інша розмова буде,
– поклав важку руку на плече Смарагда огрядний старшина,
що пробирався до вагона поряд.
– Руки короткі, я духовна особа, – лавина як уже
розігналася, то не могла раптово спинитися – і Смарагд
додав ще кілька теплих слів, як сухих дровець у готове
знятися д’горі багаття.
– Е-е, та ви невиліковний, – і собі подивувався старшина.
– Взяти його. І ведіть за мною.
Обидві руки Смарагда чіпко тримали двоє стрільців,
гурт бокував і протискувався вліво з шарпанини людської.
Отець Смарагд не знав, куди його везуть, він поступово
за дорогу схолонув – лавина врешті добігла
підніжжя і згасла. Не звиклий картати себе, він вперше
таки собі дорікнув. Але не за гостре слівце, не за те, що
нагадав оцим мазепинцям чи то пак петлюрівцям про
неминучість і невідворотність того, що, на його думку,
вже не за горами. Денікін і справді взяв Орел та Вороніж,
справді навис над Москвою – йому надійні люди казали,
що більшовики спішно готують підпілля та свій уряд
35
евакуюють у Вологду. Україна ж для Антона Івановича
– то хіба гарбузове насіниня… Отець Смарагд картав
себе хіба за згаяний час.
Дорога для отця чомусь виявилася надто довгою, і
чим далі тягнулися години, тим більше його облягала
тривога, мов заплаву ріки туман в передосінньому надвечір’
ї. Він вважав себе за людину не з лякливого десятка,
за життя своє боявся найменше, байдужі були йому
якісь ще там капості, що могли б вчинити оті тимчасові,
до приходу справжньої російської влади, правителі цього
краю. Інша, до того ж вельми прикра, думка точила
душу, як шашіль старе дерево, точила невідступно, неголосно,
зате настирно – зі світлої його надії, мов після
трудів того шашеля, могло посипатися лише порохно.
Смарагд добирався спішно до Харкова, який займало
денікінське військо, бо йому переказували, що якби він
туди прибув, то його чекатиме висвята у єпископи. Тепер
же, через якогось задрипаного стрільця на пероні,
момент може бути втрачений, часи-бо настали вельми
непевні.
Із заарештованим не в міру балакучим священиком
стрільці навіть уяви не мали, що належить вчинити і куди
його подіти, тож доповіли насамперед в Головну управу
душпастирства, керівникові її, отцю Пащевському.