Карло Сміливий
Шрифт:
Артур іронічно спитав:
— На чому ж базується певність?
— Охоче скажу! Теодор Донергуґель, улюблений паж останнього арнґеймського барона, був брат мойому батькові. Він потім повернувся до Берну. Бачив на власні очі й сам чув усе, за що я тобі казав. Як трапиться тобі бути в Берні, можеш його побачити.
— А Анну ж чого приплітають?
— Ну, я з'ясувати не вмію. Але як інакше зрозуміти те, що бачив ти, Артуре, цієї ночі, — аджеж у жилах її тече дивна кров?!
Англієць мовчав. Тут саме на товаришів гукнув вартовий.
На питання: «Хто йде?» — вони двічі мусіли відказати, аж, нарешті, Зіґізмунд їх пустив.
— Ой, ти осле, — сказав Рудольф, — ну й чого б ото затримувати?
— Сам ти осле, Гавптмане! — відповів швайцарець. — А я бачив привида, він мене піддурив, я більше не дамся.
— Який привид, — сказав Донергуґель, — буде гаяти час із дурнем таким?!
— Ти, Гавптмане, тільки й умієш лаятись. То дурень, то йолоп… годі вже! В мене є вуста, зуби та язик для розмови однакові, як і в інших людей.
— Ну я з тобою сперечатись не буду. Якщо ти різнишся од інших, сам відчувати того не спроможен. Але скажи, що тебе налякало?
— Слухай! — сказав Зіґізмунд Бідерман. — Я трохи втомився, поглядаючи на ясного місяця, і питав себе, з чого він зроблений; яким побитом з нашого дому, так, як і тут, його однаково добре видно. До Геєрштейну ж далеко… Від мудрих міркувань я відчув утому. Заплющив очі…
— Заплющив очі на варті? — закричав Донергуґель.
— Не турбуйся. Я зате відкрив вуха. А втім, це мені не допомогло, бо хтось перейшов моста так тихо, мов миша. Я здригнувся, розплющив очі, переді мною — як ви думаєте?
— Якийсь дурень, як і ти, — відказав Рудольф, штовхнувши ног. ою Філіпсона. Але Артур і сам напружено слухав.
— Заприсягаюсь, — закричав Зіґізмунд, — це була наша родичка Анна!
— Не бреши! — сказав швайцарець.
— Я б і сам так сказав,' — підхопив Зіґізмунд, — бо я бачив кімнату її: така вигідна, тепла, чого б виходити та ще й уночі, коли можна любісінько спати.
— Може бути, — промовив Рудольф, — вона виходила на моста поглянути, яка година на дворі.
— Ні, бо верталась із лісу. Я побачив, як підійшла до моста й хотів добре на неї розмахнутись. Думав привид. Але вчасно зміркував, що мій келеп не березовий прутик.
— Йолопе! Ну що б до неї озватись!
— Ба ні! Я не озвався. Батько гнівається завжди на мене, як я кажу не подумавши, а на таку мить мислити не міг. Та й часу не було. Вона промчала повз мене, мов сніжинка, що жене її вітер. Я пішов за нею до замку, кликав її голосно, всіх побудив; товариші кинулись до зброї й такий там зчинився шарварок, немов сам Арчібальд Гаґенбах стояв із мечем. Анна вибігла з хати стривожена, перелякана, як і ми. Почала запевняти, що вона цілу ніч не виходила з спальні, і всі накинулись з гнівом на мене, немов би я можу забороняти прогулюватись привидам. Ну я таки не стерпів, накричав на неї:
— Всім відомо, сестричко, з якого ви роду, і як я ще раз побачу вашого двійника, — добре почастую киякою…
На мене всі накинулись, батько люто прогнав, немов дикого пса. Рудольф стримано, сливе з призирством йому відповів:
— Ти заснув на варті, Зіґізмунде, поперше — ти завинив. Подруге — тобі привидився сон. Щастя твоє, що ляндаман не догадався вигнати тебе назад до Геєрштейну, як бідолаху Ернеста.
— Ернест ще не від'їхав, — заперечив Зіґізмунд, — гадаю, він зможе з нами вступити до Бургундії. Однак попрошу тебе, Гавптмане, прислать когобудь на зміну. Якщо завтра робота, варто було б попоїсти та поспати хоч трохи.
І велетень-юнак, роздираючи рота, позіхнув.
— Їсти, спати! Та тобі цілого смаженого бика не стане, щоб прийти до тями. Але я твій приятель, я загадаю змінити тебе. Ідіть спати, — повернувся Донергуґель до товаришів: ми з Артуром самі підем до ляндамана.
Повернули до замку. Увіходячи, Рудольф схопив Артура за руку.
— От дивно! Як гадаєш, казати ляндаманові?
— А це вже як ти. Мені здається, справи родинні йому не чужі. Може небезпека…
— Ні, не бачу потреби; чи не краще поговорю сам з Анною? Артура брав жаль. Найкраще зовсім мовчати. Він стримано відказав:
— Роби так, як велить обов'язок. А я за пригоду мовчатиму.
— Так само й про те, що ти бачив і чув за наших базельських спільників? — запитав Рудольф.
— Певна річ; от тільки скажу батькові про небезпеку з митом.
— Ні до чого. Ручуся своєю головою, все, що належить йому, буде ціле!
— Велика дяка за батька. Але ми люди мирні, бажаємо уникнути сутичок навіть тоді, коли вони можуть скінчитися на нашу користь.
— Так каже купець, не вояка! — незадоволено промовив Рудольф. — Хоч власне це справа ваша. Пам'ятай, подавшись до Ля-Ферету без нас, ви наражаєте на небезпеку не то крам, а й життя.
Вони увійшли до залі. Ті, хто з ними обходили замок, вже полягали біля товаришів. Ляндаман та бернський хорунжий вислухали Донергуґеля. Тоді Рудольф закутавсь плащем, ліг на солому й за кілька хвилин заснув міцним сном.
Артур пішов, подивився на двері кімнати, де Анна; він думав про дивну пригоду. Думки хаотично переплітались, він не знав, що йому робити. Але ось Артур пригадав собі, що треба поговорити з батьком.
Він ліг біля нього на ліжкові. Старий одразу прокинувся. Син пошепки повідомив його по-англійському, що має важливу справу.
— Ворог? До зброї?
— Ні, не вставайте, це стосується нас двох!
— Ну кажи!
— Обходячи з товаришами замок, я довідався, що ля-феретський губернатор має намір захопити наш крам, як мито бургундському герцогові. Мене також повідомили, що швайцарці вирішили чинити опір.
— Заприсягаюсь, цього не буде! — промовив старий. — Оце добре були б заплатили ми за гостинність ляндаманові, давши буйному герцогові привід до війни. Кожне мито я заплачу; от коли б не забрали моїх паперів. Я побоювався цього, Артуре, тим то й неохоче пристав до Бідермана. А тепер мусимо розлучитись. Хижак губернатор навряд зважиться образити посольство до двору його державця під обороною міжнародніх прав. А коли б ми лишились, справа кепська. Ми відрізнимось та зачекаємо, поки депутати поїдуть далі, а Гаґенбаха, якщо він має краплину здорового розуму, я задовольнити зумію; ну, я пішов до ляндамана.