Карло Сміливий
Шрифт:
Невеличке містечко здавалось досить міцне, хоч фортеці навколо навряд витримали б несподіваний напад, а довгу облогу й поготів.
Цього дня проміння ранкового сонця вже понад годину сипало сяйво своє на високу фортецю, коли до східньої брами підійшов високий, худорлявий, літній чоловік. З правого боку при пасах йому висів кинджал. На шапці стирчало перо; воно, як і лисячий хвіст, у Німеччині є ознака шляхетства.
Невеликий загін, що стояв на варті вночі, миттю вишикувався, віддаючи йому честь. Арчібальд фон Гаґенбах, — це був сам губернатор, — мав похмурий, дикий вигляд, як завжди вранці. Голова йому тряслась, живчик гаряче бився, щоки були бліді, — знати знову цілу ніч перебував з чарками й пляшками. З того, як кинулись стрімголов на місця салдати, з глибокої мовчанки, що гнітюче нависла над ними, видно було, вони звикли сподіватись і боятись його гніву. Він спитуюче подивився на них, незадоволено, мов би шукаючи на кого розлютитися і нарешті спитав:
— Де лінива собака Кіліян?
Кіліян виступив уперед. Похмурий, дужий вояка, з Баварії родом, він губернаторові був за найближчого посіпаку.
— Які новини про швайцарських селюків, Кіліяне? — спитав Гаґенбах. — Своїм звичаєм, години з дві вже б мали бути в дорозі. Невже ці йолопи наслідують шляхту й до півночі бавляться пляшками?
— Заприсягаюсь, можлива річ, — підповів Кіліян. — Базельські громадяни- постачили їм силу запасів.
— Як, Кіліяне, вони зважились? Швайцарським чабанам, всупереч моїй волі…
— Ні! Базельці їх до міста не прийняли, але я довідався, вони наготували зустріч у Графслусті, цілі гори шинки та пирогів, ріки райнвейну, барила з пивом та штофи з горілкою…
— Базельці спокутують мені це, Кіліяне! — грізно сказав губернатор. — Ага, вони гадають я завсіди буду за посередника між ними та волею герцога на їхню користь? Ці свині надто зарозумілі, відколи ми взяли від них якісь паскудні дарунки більше з жалю до них, аніж із вигоди! Адже це базельське вино мусіли похапцем пити величезними квартами, щоб до ранку воно не покисло!
— Його випито, й швидко, — сказав Кіліян, — все, що можу згадати…
— Отож будь спокійний, — мовив губернатор, — вони не знають, як ціную їхні дарунки.
— Ваша милосте, — сказав посіпака, — хочте посварити бургундського герцога з містом Базелем за те, що ті хоч стороною виявили гостинність швайцарському посольству?
— Так! Хочу! — сказав Гаґенбах. — Хіба що між ними знайшлися б розумні й зуміли мене вмовити. О, базельці ще не знають славетного герцога, не знають, як карає він бунтарів, хоч би й вільного міста! Можеш поінформувати їх, Кіліяне, так, як ніхто, яка доля спіткала лієзьких мерзотників, скоро почали виявляти свій розум.
— Я скажу їм, — промовив Кіліян, — а втім гадаю, вони шукатимуть вашої приязні.
— Хай дбають за це, мені що до того; здається, здорова та ціла горлянка чогось таки варта, хоч їсти ковбасу та пити чорне пиво, а що вже казати за вестфальську шинку та ніренштейнські вина! Кажу, що перерізане горло ні на що непридатне…
— Ось я їм з'ясую небезпеку! Навчу, як запобігти вашої ласки. Хіба мені вперше?
— До діла говориш! — сказав Арчібальд. — Чого ж мовчиш про тих йолопів? Я думав, ти, як старий ловець, трохи їх пощипаєш, поки вони бенкетують?
— Ну, це справа не легша, ніж схопити до рук настовбурченого їжака! — мовив Кіліян. — Я сам оглядав Графслуст: під мурами сторожа, на мосту вартові, навколо обходи. А інакше їм доброї дали б прочуханки..
— То більше витопимо з них товщу, як приїдуть сюди! Делеґація ж пишна, з усіма дорогоцінностями, із срібними ланцюгами своїх дружин, з мідяними бляхами, з олив'яними перснями. Ет!.. Такі люди, що й часу на них гаяти не варт!
— Але є дещо краще; мене повідомили, що з ними їдуть купці…
— Якісь покидьки! — сказав Гаґенбах. — Бернці або золурнці з грубим сукном, що його ні к бісу, з полотном, більше схожим на ганчірку. Ну, а проте я їх добре роздіну. Я навчу їх! Мало, користуючись із прав вільного народу, посилати послів та депутатів, ба посольськими правами вони заховують довіз забороненого краму! Це ж образа, ошуканство славетному бургундському герцогові! Не буду я лицар та шляхтич, як їх не покараю!
— Всі підстави затримати, — на те Кіліян, — бо що ви масте доказ, ніби з ними є англійські купці, то…
— Англійські купці! — закричав Гаґенбах, і очі заблищали з радощів. — Англійські купці, Кіліяне? — зарепетував. — Кажуть в Китаї та Індії є срібні, золоті поклади… І заприсягаюсь моєю шляхетною честю, ці брутальні островитяни мають у надрах туманного острова скарби цілого світу! А їхній крам! А, Кіліяне, скажи, багато з ними коней? Ціла валка? О, мені ввижається дзенькіт їхніх дзвіночків, кращий за кожну музику.
— Валки нема, їх двоє, увесь крам на одному коні. Але кажуть, там найдорожчі тканини, мережева, футро, перлини, коштовне каміння, східні пахощі та венецьке золото…
— О! — скрикнув жаднюга, — мовчи, мовчи, Кіліяне! Все буде наше! Вони мені раз-у-раз снились, цілісінький місяць, так, так! Двоє чоловіків, не дуже високих, круглі, вродливі обличчя, добре набиті животи, мов куріпкам, добре набиті гаманці. Як сон тобі мій, Кіліяне? Що ти скажеш?
— Тільки те, що для правдивої картини треба уявити собі вкупі з ними десятків із два дужих юнаків, найсильніших з усіх, хто колинебудь бігав по скелях, стріляючи дикі кози, добре озброєних ломаками, списами та келепами, такими, які розбивають щити та дзвонять по шоломах, мов у дзвони.
— Ще краще, друже! Ще краще! — закричав Гаґенбах. — Ми здеремо шкуру з англійських крамарів, ми добре дошкулимо швайцарським бикам. Узяти з них нічого, це добре я знаю: якесь нікчемне реміння, — але чудесно, що вони ведуть англійських двоє баранів; ми пострижемо, пострижемо їх! Ну, готуйтеся! Гей! Поручику Шенфельде!
Той підійшов.
— Скільки маємо вояків?
— Щось із шістдесят, — відповів Шенфельд. — Двадцятеро на ріжній варті, а сорок у касарнях.
— Загадай зібратися! Не треба ні рогу, ні сурм! Просто накажи кожному тихо озброїтись, і всім прийти сюди до східньої брами. Оголоси: буде пожива й кожному щось перепаде.