Карло Сміливий
Шрифт:
В одну мить Філіпсон опинився біля Арнольда Бідермана.
Той уважно слухав, а йому з-за плеча виглядала голова та довга борода швайцарського депутата; блакитні очі уважно дивились на чужинця.
— Друже, — мовив Філіпсон, — ми довідались, що на крам накладуть мито, а може й заберуть його зовсім; і мені, як і вам, дуже хочеться уникнути сварки.
— Ви, звичайно, не маєте сумніву, що ми зможемо й захочемо вас борочити, — відказав ляндаман. — Я миру бажаю, але й самому герцогові не дам образити мого гостя…
Швайцарський депутат на ці слова протягнув через рам'я свого друга величезного кулака.
— Через
— Справедливо! Дякую, ви нагадали мені мій обов'язок, але вам може щось трапитись; базельці — боягузи, не оборонять, віддадуть вас губернаторові, а його правда відома всім.
— Пусте. Я маючим приборкати Гаґенбаха, а от салдати… так, це загроза, вони нас заб'ють. Тоді, коли розлучатись неминуче, їдьте раніше за нас. Шлях безпечний. Бо сподіваючись на охоронну варту, грабіжники ховаються і Гаґенбах до того ж поки буде тверезий, зможе вислухати розумних порад, тобто зрозуміти власну вигоду. По сніданкові, упившись райвейном, він починає скаженіти.
— Гаразд, — сказав Філіпсон, — але я не маю коня на мій крам.
— Візьміть нашого, він належить мойому другові, а той дасть охоче.
— Коли б він коштував і двадцять крон, але як хоче цього мій товариш Арнольд!.. — промовив сивий дід.
— Дякую, а як же ви?
— Чи ж довго нам із Базелю дістати другого?! І це, навіть, доречі. Я призначив від'їзд на світанкові; ми можем поїхати на годину пізніше, тоді дістанемо коня, а ви приїдете до Ля-Ферету, скінчите справу з Гаґенбахом і ми залюбки, гадаю, з'їдемось ізнов.
— Буду дуже щасливий. А тепер надобраніч, пробачте, що ми потурбували ваш спочинок.
Ляндаман устав і обняв англійця.
— Може ми не стрінемось більше, а я завсіди пам'ятатиму купця, що поступився вигодою в ім'я справедливости… Чи є в світі людина, що не схоче ріки крови пролляти, аби врятувати кілька унцій золотих? Прощавай, юначе, — потиснув рукуАртурові, — ти навчився ходити швайцарськими скелями, але ніхто краще за батька тебі не покаже, як іти навпростець між багна та проваллів людського життя.
Він ласкаво попрощався з обома, за ним його друг, швайцарський депутат. Довгою сивою бородою приклався він до обличчя англійцеві й ще раз щиро сказав, що кінь до їхніх послуг.
Потім усі полягали трохи відпочити, аж настане осінній світанок.
XIII
Він неодмінно вимагав
Від наших чесних земляків-купців
Багато гульденів на їх життя…
Призводить це до ворожнечі,
Кривавих чвар…
(Comedy of Errors).
Скоро
Один ляндаманів син, Ернест, допомагав Артурові. Від юнака він довідався за дорогу з Графстлусту до Ля-Ферету; вона була рівна й проста, заблудитися ніде. Скінчивши з усім, Артур розбудив батька й сказав, що все готове. Тоді відійшов до каміну.
Не дивно, що поки батько вбирався, занепокоєний Артур утупився очима в двері кімнати, де спала Анна. Його дуже цікавило, чого шукала вона вночі.
Батьків голос пробудив Артура з задуми:
— Ти, сину, прокинувся, чи ще спиш від утоми після нічної варти?
— Ні, — відповів Артур, схаменувшись, — я трошки задрімав. Ось дихну свіжим ранішнім повітрям, і все мине.
Перейшовши обережно між людьми, що покотом спали в залі, Філіпсон ще раз привітно озирнувся на солом'яне Бідерманове ложе й знов думкою з ним попрощався — «справедлива душа, щира, чесна й благородна, щасти тобі на все добре!»
«Прощай наймиліша, щира, таємнича жінко», — були думки Філіпсона-молодшого.
Вони виходять за браму. Юнакові, що їх провожав, наказали безліч привітань Бідерманові від англійських гостей і звеліли сказати, що мають надію побачитись із ним у Бургундії. Потім Артур узяв за вуздечку коня й повільною ходою повів уперед. Батько йшов поруч.
За кілька хвилин старий озвався до сина:
— Я дуже побоююсь, ми не побачимо більше ляндамана. Молодики з його товариства тільки й шукають нагоди з чогось образитись, а бургундському герцогові не важко таку нагоду їм дати. Цей чудесний чоловік хоче виклопотати Швайцарії мир, а його порушать раніш, ніж він стане перед Карлом, а хоч би й ні — чи ж дасть згоду найгордіший з усіх європейських державців слухати докори мирних селюків? Так Карло Бургундський називає наших друзів. І тоді жахлива всім війна, всім, крім Людовіка XI, французького короля, спалахне страшним полум'ям! Яка страшна зустріч! Бургундська кіннота й мов із заліза виковані горяни, які так перебивали колись австрійське військо.
— Ваша правда, батьку; я гадаю, навіть, мир порушено буде не пізніш, як сьогодні. Я одягнув панцера, раджу й вас це зробити; часу віддасте небагато, а я заспокоюсь.
— Розумію, мій сину. Але я мирний мандрівник по землях Карла Бургундського й не хочу сподіватись, де віють його прапори, на розбишак. А щодо войовничих нахилів бургундських салдатів — у наших обставинах треба скорятись.
І мандрівники спокійно прямували до Ля-Ферету. Путь їм лежала не дуже коротка.
Ля-Ферет — невеличке містечко, на горбі, височіло над усі околиці. Власне кажучи, воно не належало до володінь бургундського герцога; австрійський імператор дав Карлові містечко, як заставу, натомість чималої суми грошей. А що місцина давала велику вигоду чинити утиски швайцарській торгівлі та пригноблювати Карлові ненависних швайцарських горян, то герцог бургундський за неї вхопився. В жодному разі не дав би він згоди повернути імператорові Ля-Ферет, передову фортецю, важливу таку в боротьбі.