Карло Сміливий
Шрифт:
— Хто вони, Кіліяне, й навіщо зв'язані? Той низенько вклонився.
— Як зволите, ваша милосте. — Тепер його тон був не той, товариський, а улесливий, запобігливий. — Ми вважали за потрібне забрати в них зброю, ведучи перед ваші очі. На вимогу юнак учинив опір. Мушу, проте, визнати, він одразу віддав зброю, як це наказав йому батько.
— Брехня! — скричав Артур. Але батько зробив йому знак і він замовк.
— Сер, — мовив Філіпсон, ми, чужинці, не знаєм законів вашої фортеці. Англійці не терплять зневаг. Сподіваюсь, ви це пробачите, дізнавшись, як нас брутально схопили.
— Гм! — сказав Гаґенбах. Його трохи збентежила впевненість старого англійця. Опріч того пригадав, що Карло Бургундський, коли його не опановував пристрасний запал — як у справах з швайцарцями — любив, щоб мали його хоч і за суворого, але справедливого державця.
— Красно говорите, коли ж такі слова не можуть виправдати поганих учинків. Підняти меча проти герцогських салдат!
— Ви надто берете до серця цілком зрозумілу поведінку. Що ж, як суд суворий — опір мечем треба покарати штрафом. Ми заплатимо!
— От іще дурний баран, — тихенько сказав катові Кіліян, — сам підставляє свою вовну.
— Навряд це допоможе викупити йому свою шию!
— Щось наш губернатор себе сьогодні зраджує, — посміхнувся Кіліян.
Тимчасом їхній начальник почав хитрий допит про справи купців у Швайцарії, зв'язок з ляндаманом, причини подорожі до бургундського герцога. Філіпсон спокійно на все відповів, крім останнього пункту. Сказав, що їде до Бургундії в торговельних справах; — в розпорядженні губернатора крам, і той може звідти взяти скільки заманеться, — як на це дозволяє відповідальність перед державцем. А справа з герцогом — таємнича, загалом щодо торгівлі — у ній беруть участь ще інші люди, тому Філіпсон мовчатиме.
— Самому герцогові, — рішуче додав, — я скажу в чому річ. А хто вчинить що лихе мені та синові, матиме справу з герцогом!
Гаґенбах трохи стерявся. На нього справив вражіння Філіпсонів настрій. Він кілька разів удався по пораду до пляшки. Філіпсон подав губернаторові папірця із зареєстрованим крамом. Жаднюга Арчібальд аж затремтів, такі коштовні речі було в ньому зазначено. Посидів, подумав, потім підвів голову й озвався:
— Мусите знати, що з герцогової волі жодного швайцарського краму перевозити через його землі не можна. А ви призналися сами, що деякий час перебували в цій країні й навіть подорожували вкупі з швайцарськими депутатами. Тоді е причини гадати, ніби дорогоцінні товари, певніше, належать їм, ніж такому бідному чоловікові, на якого ви виглядаєте. Коли б я хотів пристати на грошевий викуп — триста золотих монет сума невелика; а тоді можете забиратися з вашими товаришами геть, де хочте, крім Бургундії.
— А проте саме до Бургундії, до герцога я мушу їхати. Коли не потраплю туди, моя подорож даремна, і герцог ніяк не подякує: тим, хто зважився стати мені на перешкоді. Повідомляю вас, у такому випадкові: герцог чекає на
Гаґенбах мовчав. Він дошукувався способу задовольнити свою пожадливість, нічим не ризикуючи.
За кілька хвилин додав:
— Ти, друже, тримаєшся рішуче. Але ж я маю додержуватися наказу не пропускати з Швайцарії краму. А що, як я візьму під варту коня з вантажем?
— Чинити опору не буду. Як хочте — я дам відчит герцогові.
— І не забудеш згадати, що Арчібальд Гаґенбах дуже суворо виконує герцогові накази?
— Слово чести, я скаржитись не буду!.. Дайте тільки мені назад мої власні гроші, я доїду до герцога, а про речі мені зовсім байдуже. Той неймовірно похитав головою.
— Коли люди говорять у такому стані, як ти, їм не можна вірити. Що саме везеш, оте, що мав дати самому герцогові?
— Не знаю. Пакунка запечатано!
— Коштовне?
— От не скажу вам, — відповів Філіпсон. — Мені відомо, герцог це дуже високо цінує. Але ви, мабуть, знаєте, що державці часто платять величезні гроші за дрібниці.
— Де він? Але стережись. Глянь на ці речі, що, навіть, німого примусять подати голос і пам'ятай: ти в моїй владі!
— Але я нічого не боюсь і знесу все, — відповів Філіпсон спокійно.
— Згадай, я зможу звеліти тебе обшукати!
— Я чудесно розумію, що мушу скоритись. Щоб не дати вам жодного приводу виправдати насильство до беззахисного мандрівника, скажу, що герцогський пакунок у мене на грудях.
— Виймай!
— Мені зв'язано руки, — не дають мотузи та моя честь.
— Видери, Кіліяне, в нього пакунка!
— О, коли б я міг боронитись! — скричав Філіпсон. — Швидче вирвали б мені серце. Але ж я прошу всіх присутніх бути за свідків, що печатка на пакункові ціла в ту мить, як мені силоміць його відбирають! — закричав він до салдатів, що за них зовсім забув Арчібальд.
— То ти так, собако?! — розлютився губернатор. — Хочеш підбурити проти мене моїх підданців? Кіліяне! виведи салдат звідціля!
Кіліян саме виймав пакунка й подав його Гаґенбахові. Той похапцем сховав його під убрання. Вояки повиходили геть, але повільно, озираючись назад.
— Ну, друже, — почав знову Гаґенбах, — тепер нас поменшало. Кажи відверто, що в цьому пакункові та від кого він?
— Коли б уся залога вдерлась сюди до кімнати, я однаково повторив би те, що сказав. Що в пакункові, — мені не відомо, а особу, яка його посилає — не назву.
— Може бути, твій син балакучіший!
— Він не може сказати того, чого аж ніяк не уявляє.
— Ви хочте тортурів? Ось я розв'яжу вам язика. Я бачив багатьох, які дивлячись, як ламають руки та ноги їхнім дітям, поступалися:
— Спробуйте, — промовив Артур, — я зумію стерпіти.
— А я зумію зберегти свою твердість, — додав його батько.
Арчібальд Гаґенбах крутив у руках великого пакунка; він лютився. Воскова печатка на тоненькій обгортці з тафти, перетягнутій шовковою ниткою, ховала, видимо, від ненажерливих очей якусь коштовну річ.
Нарешті він звелів Кіліянові знову гукнути на вояків і відвести їх до в'язниці.