Кинджал проти шаблі
Шрифт:
Слуга розсудливо промовчав, чекаючи, коли хазяїн заговорить знову. І той спитав:
– А чого ж його власна мати про таке ні сном, ні духом?..
– Минулої осені татарва клята князя підстрелила, його довезли куди найближче – просто в Рогатин тобто. Там його місцева знахарка лікувала… А слуги побоялися матері-княгині розповісти про таку справу: відомо, що стара норов крутий має!
– Ну, а згодом?
– А потім уже сам князь заборонив їм патякати про все це: адже доки він у Рогатині відлежувався та від
– А ти як же довідався про всю цю справу?
– Та як, як!..
Копил на секунду потупився, після чого заявив з несподіваною рішучістю:
– Та дуже просто: підгледів і підслухав – чого вже там!..
– А тебе самого ніхто не помітив, доки ти підглядав та підслуховував?
– Мене?! А хто на слуг увагу звертає, нас же навіть за людей не вважають…
Прохор подивився на хазяїна з докором: мовляв, не кривдьте вірну, всім серцем віддану людину настільки нікчемними підозрами…
– Ну, добре, добре! То що ж ти підгледів?
– А те, як молодий князь Вишневецький, відіспавшись із дороги, спершу листа якогось написав, потім гукнув свою людину, вручив те послання й наказав суворим тоном: «Мчи у Рогатин, віддай це моїй обожнюваній Олександруньці. На словах же передаси: нехай замість мене синочка нашого, дитятко моє любе, поцілує. І нехай незабаром чекає на моє повернення. Я у матері день або два побуду, не більше – сил бракує довше розлуку з коханою дружинонькою винести! Але все ж таки треба деякі справи вдома залагодити. Тим паче, що по весні хочу молоду дружину з дитятком з Рогатина сюди перевезти». Сказав усе це – і пішов геть. А слуга той миттю в дорогу збиратися почав. Ну, а я сюди, до вашої милості…
– Та-а-ак, погані справи, зовсім погані… – Олізар лише потилицю почухав, досадуючи на зовсім непередбачену перешкоду.
– Куди вже гірше, – обережно підтакнув Копил.
– Так ти б краще порадив, як із цією справою бути, а не гугнявив отут мені!.. – миттю напустився Семен на слугу.
– Отже, коли у князя дружина молода в Рогатині…
– Та ще й синок у них, не забувай!…
– Тобто, ви б хотіли, щоб вони зникли звідти?
– Зникли?!
Хазяїн і слуга уп’ялися один одному в очі й досить довго мовчали. Першим не витримав Прохор:
– Щоб вони зникли, це влаштувати можна було б, якби…
– Якби та якби! – розлютився Олізар. – Якщо мені потрібно, то й нехай зникнуть вони обоє, щоб навіть сліду їхнього на цьому світі не залишилось!..
– Часу надто мало, – поскаржився Копил. – Князь сказав гінцеві своєму, що всього лише днів на два у Вишнівці затримається, не більше…
– От і поміркуй, як би влаштувати так, щоб ці двоє з Рогатина за два дні зникли!
– Воно б і нічого… можна й за день упоратися. Можна б навіть і скоріше, та от тільки…
– Що?..
– Стривайте, ваша милосте, стривайте, дайте поміркувати…
Хвилин десять Копил мовчав, завмерши посередині кімнати й обхопивши потилицю долонями. Коли ж Олізар почав виявляти ознаки нетерпіння, поставив найменш очікуване запитання:
– А що, якби на вільне місто Рогатин зненацька кримчаки напали?..
– Ну, напали б, і?..
– І з-поміж інших убили б або забрали в полон цю саму новоявлену княгиню – а?!
– Та-а-ак!..
Крекчучи, Семен дрібненькими кроками наблизився до слуги й, зазираючи йому просто в очі, зашепотів:
– Непогано… Непогано було б, якби не в полон по гнали, а відразу ж на місці повбивали… Бо Іван за живою коханкою, мабуть, навздогін кинеться! Отже, нехай краще на місці приб’ють обох.
– Можна й на місці, – погодився Прохор. – Ну, підстрелили… Буває ж, хіба ні?
– Буває, ще й як буває, – погодився зі слугою хазяїн. – Тоді моїй Настусі шлях під вінець із князем Вишневецьким миттю відкрився б.
– Завжди радий прислужитися своєму панові! – хитро посміхнувся Копил.
– Облиш радіти! Ти насамперед скажи, як нам з бусурманами знестися й домовитися?! За якихось два дні…
– Не переймайтеся такими дрібницями, ваша милосте! Ви стільки разів громили загони кримчаків, що відбитої у них зброї…
– От-от: громив!
На обличчі Олізара був написаний непідробний розпач, коли він продовжив розвивати свою думку:
– Чого доброго, як довідається татарва клята, хто по слуги від них просить, то й не захоче жодної справи мати з моїми посланцями! А у нас часу обмаль…
– Ніхто нічого не довідається й не запідозрить, не турбуйтеся!
– Як це не довідається?! Як, тобто, не запідозрить?! – сторопів Семен.
– Та отак! – смиренно мовив Прохор, відразу припав вустами до хазяйського вуха й щось швидко зашепотів. По мірі розуміння почутого вираз обличчя Олізара змінився спочатку на спокійний, а потім і на досить задоволений. Старий відсторонився від слуги, розправив плечі, ляснув його по спині й вигукнув радісно:
– Ну, Копил, ну, хитрун!.. Ну й надумав же ти, чесне слово!..
– Завжди радий прислужитися вашій милості!
– Так-так… А як же ми довідаємося, де саме в Рогатині живе новоявлена князівська дружина?!
– Та простіше простого: простежимо, куди гонець Вишневецького поїхав.
– А ти, часом, не додумався наказати комусь із…
– Наказав, зрозуміло, – підтвердив Прохор. – Ще не знаючи навіщо, але наказав простежити за гінцем, не привертаючи до себе зайвої уваги. Тому до моменту нападу на Рогатин буде відомо, на який саме будинок напасти. Про всяк випадок можна буде й сусідів пошерстити, щоб уже напевно…
– Та-а-ак!
Олізар знову ляснув слугу по спині, підкрутив сиві вуса, крекнув від задоволення й мовив рішуче: