Ключ від Королівства
Шрифт:
Цікаво, а де принц? Адже він теж десь тут, а я його ще жодного разу не бачила. А наречені принца? Оберон казав, що, здається, аж шість. Нащо так багато? Треба буде розпитати.
І я, мабуть, задрімала. Бо вночі дуже мало спала, уривцем поринаючи в тривожний сон. І ось я задрімала, і сниться мені, що лечу я без крил все вище й вище в цьому синьому небі, а ластівки навколо водять хороводи…
– Ну, розляглася! А вчитися хто буде?
З переляку я так і сіла. Гарольд стояв поряд – рішучий і
– Це ти мене вчитимеш?
– Ні, дивитися на тебе буду! Швидко вставай. У нас усього півгодини.
Робити нічого – довелося встати із свіженької травички та йти за ним. Він привів мене на узлісся, кивнув на порослу травою купину й дав у руки посох із потовщенням на кінці.
– Це посох. Урок перший: маг дороги повинен відчувати небезпеку.
– Ти ж минулого разу казав, що урок перший…
– Минулий раз – не рахується! І не перебивай. Отже, маг дороги повинен відчувати небезпеку. Під однією з цих купин у норі – отруйна змія. Вгадай, під якою.
– Змія?
– Так! І годі перепитувати!
– А як визначити? Потицяти посохом?
Гарольд, наче непритомний, закотив очі під лоба. Мені навіть лячно стало.
– Ну чому ти сердишся? Ти ж не пояснюєш, як!
– Отак, – він щосили стримувався. – Береш посох у праву руку. Пеленгуєш, тобто водиш туди-сюди, поки не виникне… таке особливе відчуття в долоні. Ну, ніби ти посохом сприймаєш небезпеку.
– А як я можу посохом відчувати.
– Можеш, якщо ти насправді маг! Дій!
Я слухняно взяла посох у руки. Поводила туди-сюди… Нічогісінько. Гарольд стояв над душею, пропікав мене очима і всім своїм виглядом виказував: добре, аби тебе змія живцем проковтнула, нездаро…
– Я щось роблю неправильно?
– Ти все робиш неправильно. Ти повинна ловити посохом тонкі сигнали, розумієш?
– Як антеною?
– Як посохом! Давай іще раз.
Я знову поводила посохом. Придивилася до купин – у двох із них темніли круглі дірки. Нори? А в третій начебто нічого не було.
– Ось тут змія, – я навмання ткнула пальцем в одну з дір.
– Ні. Змія не там. І ти нічого не відчула. Ти навіть не намагалася.
– Я намагалася…
– Тоді шукай змію!
Мій посох рухався туди-сюди, як «двірник» на склі машини.
– Змія там, – я показала на іншу купину.
– Ні!
– Можливо, тут узагалі немає змій?
– Є! Тут зовсім поряд сидить дуже отруйна й страшна змія. Її укус вбиває за кілька хвилин… у страшних муках. Вона прокушує наскрізь чоботи. І навіть кольчугу. Це страшно й небезпечно, розумієш? Думай про небезпеку. Про те, що може з тобою трапитися через кілька секунд!
Він переборщив.
Він хотів, щоб я посохом знайшла «тонкий» сигнал небезпеки, натомість я перелякалася так, що мало
Це дійсно була дуже страшна змія. Набагато більша за гадюку – чорна, із зеленими розводами. Дивно, як детально я встигла її роздивитися. Змія, розлючена моїм ударом, стрибнула (так-так, стрибнула!) по посоху вгору й стиснула щелепи на моєму зап’ясті.
Боляче не було. Я струсонула рукою – змія впала і поповзла в траву. Миттєво.
На руці залишилися дві червоні цятки. І вони швидко перетворилися на дві сині…
– Ой! – скрикнула я.
Тут мене ухопили за комір і поволокли. Я, звичайно, спіткнулася й упала. Тоді мене підхопили на руки, закинули через плече (це дуже незручно – висіти вниз головою) й потягли кудись зі страшенною швидкістю – тільки трава зашелестіла. Упала з голови чорна зі сріблом хустка. Замиготіли чоботи Гарольда – раз-два-три…
У мене на якусь мить затьмарилося в очах, а коли чорнота розтанула, я побачила перед собою величезне шовкове шатро – біле, із зеленими узорами. Біля входу до шатра стояв стражник.
– Пропусти! – здавлено просичав Гарольд.
Стражник відсунувся, і Гарольд вніс мене в шатро на руках.
– …Перехід межі. Якби це було взимку – я перший сказав би, що не варто й намагатися. Але зараз весна і досить суха.
Люди сиділи на складаних стільцях, вивчали карту, розстелену на підлозі, й говорили, судячи з їхніх облич, про щось серйозне. Гарольд, не проронивши жодного слова, зсунув мене просто на карту перед Обероном, який сидів тут же й уважно слухав співрозмовників.
– Це в долинах весна суха, – сказав король, ні на мить не перериваючи розмови. – А за горами, між іншим, ллє, і я не впевнений, що крижана купіль за цих умов – найліпше місце для переходу.
Він узяв мою руку в свою, підсмикнув рукав (я побачила, на що перетворилася моя кисть, і тільки зараз злякалася). Потягнувся за посохом, приклав до укусу смарагдово-рубінове навершя.
– …Давайте не будемо ухвалювати поспішних рішень. У нас щонайменше – ще тиждень спокійної дороги. А вас, канцлере, я попрошу дуже детально розповісти про всі переваги вашої пропозиції і недоліки, якщо ви їх бачите.
Моя долоня із синьої й грубезної зменшувалась на очах до нормальних розмірів і білішала. Як і раніше, болю я не відчувала.
– Вас, панове радники, я попрошу зайнятися розвідниками – мене турбує недостовірність нових відомостей…
Він випустив мою руку.
– Гарольде, я тобою незадоволений.
Бідний Гарольд! Мені його стало навіть жаль.
Він виходив із шатра, ледве тягнучи ноги. Щоб підбадьорити хлопця, я наздогнала його й жваво сказала: