Ключ від Королівства

Дяченко Марина и Сергей

– Уставай, будь ласка. У нас обмаль часу. Нам потрібно хоч чомусь тебе навчити, перш ніж ми перетнемо кордон.

– Ти впевнений?

Мені стало не по собі. Боліли руки й ноги, від вогкості пробирали дрижаки, а крім того, цей чомусь ввічливий Гарольд збирався мене вчити. З власного досвіду я вже знала, що нічим хорошим це закінчитися не може.

– А що ми будемо… е-е-е… робити?

– Я тобі все поясню. Ходімо.

Табір спав, тільки яскраво палахкотіло багаття кашоварів. Гарольд підвів мене до урвища. При світлі вранішньої зорі я побачила місце, де вчора зустрілася з принцом:

колючі кущі, що в них я заблукала, стежку…

Над водою слався туман.

– Я все зрозумів, – бурмотів Гарольд. – Я зрозумів свої помилки. Я вчив тебе як хлопця і не врахував, що у дівчаток інші, цеє… особливості. Тепер усе вийде. Поглянь сюди.

Гарольд показав униз. Я сіла навпочіпки. Серед трави росла самотою квітка, схожа на тюльпан, але величезний і фіолетовий. У квітки явно були неприємності: вона схилилася голівкою до землі. Мабуть, учора її стоптали, на неї наступили.

– Урок перший, – хвилюючись, почав Гарольд, і я не посміла заперечувати. – Маг дороги має бути готовий віддати частину своїх сил тому, хто цього потребує. Хто ослаб і… той… деморалізований. Що означає – зневірився. Ось ви, дівчата, любите квіти… звіряток… Ти б не могла допомогти цій квітці?

– А як? – запитала я ледве чутно.

Гарольд знову всміхнувся.

– Дуже просто. Простягни над нею праву долоню й скажи: «Оживи». Якщо ти справді захочеш, щоб вона знову розкрила свої пелюстки назустріч новому дню, щоби бджілка прилетіла, е-е-е… і таке інше. То скажи лагідно: «Оживи», – і вона оживе.

Я простягнула над квіткою забруднену землею долоню.

– Оживи.

Як і слід було сподіватися, квітка й не ворухнулася.

– Оживи! – сказала я голосніше. – Оживи!

– Нічого, – сказав Гарольд, все ще усміхаючись. – Я ж тебе не підганяю. У всіх не вдається з першого разу. Потрібно ще спробувати. Передай їй свої сили. Ось ти свіжа, виспалася… А квітка зовсім зів’яла… Шкода квіточку… Давай.

– Оживи! – заволала я на все горло. – Оживи! Оживи!

Сидячи навпочіпки, я так низько нахилилася над квіткою, що втратила рівновагу й упала.

Хрясь!

…Ніколи вже бджілки не прилетять до цієї квіточки… У пошуку опори я навпіл переламала її й без того тендітне стебло.

– Гарольде, я…

Він уже йшов геть не озираючись.

Розділ сьомий

Буря

У сідло я залазила, мабуть, хвилин тридцять. Поїхав Оберон, поїхали стражники і принц із нареченими, покотилась карета, вервечкою потягнулися вершники. Уже й обозні вози рушили в дорогу, проїхали повз нас і прилаштувалися в хвіст каравану. Луг, поцяткований чорними плямами згаслих багать, зовсім спорожнів. А я все намагалася видертися на спину бідній тварині, пристосовуючи для цього каміння, кущі й купину, стрибаючи з розгону та з місця, чіпляючись за сідло й гриву…

Гордість не дозволяла мені покликати на допомогу Гарольда. А кинути мене – йому не дозволяв обов’язок. Тому він стежив за моїми спробами, жуючи травинку і час від часу поплескуючи по шиї свою руду нервову конячину.

Я знесилилась і замучила коня. Гарольд чекав. Час спливав. Невідомо, що було б далі (або ні, відомо: я б швидше померла на місці, аніж попросила

навчителя підсадити мене). Але тут у траві я запримітила березову колоду – мабуть, на ній сиділи біля багаття, а потім залишили. Підставивши під ногу колоду, мені вдалося спочатку лягти на сідло долілиць, потім всістися (правда, обличчям до хвоста) і тільки тоді – нарешті! – зайняти належне вершнику положення.

Гарольд, побачивши мене в сідлі, не сказав ні слова, тільки спурхнув на спину своєї рудої лошиці, ніби пташка на гіллячку. І не озираючись, рушив з місця.

Мій коник без нагадування прилаштувався у хвіст рудій.

Гарольд підганяв конячку – він, звичайно, хотів наздогнати караван. І мій кінь перейшов на рись.

Я щосили вчепилася в нього руками й ногами. Кінська спина стрибала – це було дуже трусько…

Хоча й весело.

М’язи боліли вже не так сильно. Навіть сідниці скоро звикли до сідла. (Чи то я нарешті навчилася пружинити ногами?)

Мій сіренький біг весело – йому було легко. Скільки там у мені кілограмів? Мелькала трава, миготіли кущі, вставало сонечко – все вище й вище… І все світліше й світліше, усе яскравіше й яскравіше ставало навколо.

Мій сіренький обійшов конячку Гарольда. Я б із задоволенням обернулася й показала йому язика, та побоялася, що не втримаюся. Вітер бив в обличчя. Мені захотілося співати, і я заспівала пісню, якої колись учив мене дідусь:

Ой, на – ой на горі та женці жнуть,Ой, на – ой на горі та женці жнуть,А по-під горою яром-долиною козаки йдуть!Гей, долиною, гей, широко-о-ою козаки йдуть…

Сірий кинувся учвал. Я швиденько зціпила зуби, щоб не прикусити язика. Мене підкидало й гепало об сідло, знову підкидало й гепало, а я вчепилася в передню луку, розчепірила ноги п’ятами вниз, носаками назовні, і від жаху заплющила очі…

Сірому, мабуть, сподобалося, як я співаю. Бо коли пісня обірвалася, він майже відразу зменшив швидкість, перейшов знову на рись і потім на крок. І вчасно – я, наче міх, готова була звалитися додолу.

Підскочив Гарольд, сердитий, як оса:

– Здуріла?

– А що, не можна?

Він пробурмотів щось під ніс і поїхав уперед.

* * *

– Скажіть, майстре, а в нас сьогодні буде перший урок?

Під час денного привалу я вже пригледіла собі зручний камінь, щоб залізти на коня, і тому почувалася впевнено. А Гарольд, почувши моє запитання, аж збуряковів на виду й уткнувся в свою миску, вдаючи, що оглух.

Я давно помітила: у школі зазвичай дражнять тих, хто дуже ображається на дражнилки. Коли Зайцева знущається з мене – я на стіну лізу від злості. І тут же наступної перерви можу сама дражнити Батона. Чесно кажучи, він противний – давить жуків просто для задоволення, б’є собак ногами, а ще він – ябеда. Його таки треба дражнити – може, перевиховається. Мені приємно, коли він реве розлючено, – такий же ж гад…