Ключ від Королівства
Шрифт:
Від самої думки про Батона щось шкрябонуло в моїй душі. Чомусь розхотілося про це думати. Ну, дражнили ябеду до сліз – і дражнили…
Я обхопила руками коліна. Гарольд давно доїв свою кашу, його миска була порожня, але він чомусь водив ложкою по дну, неначе йому подобався дражливий звук від дряпання по металу.
А може, і нема у мене ніяких магічних здібностей?
Я розколола ніж Оберона на дві частини – поглядом. Точніше, це він мені так пояснив. А може, сам Оберон його й розколов? Щоб
Якось дивно: хіба може король лукавити? Навіть думка ця обурює. І навіщо йому це?
Гарольд відставив миску вбік. Він виглядав жалюгідно – червоний, розпатланий, і здавався зараз ображеним підлітком. І дарма: на скривджених, кажуть, воду возять.
А якщо в мене немає магічних здібностей, що тоді? На площі голову не відрубають – Оберон обіцяв. А от відправити в обоз до кухарів – чистити картоплю, мити посуд – запросто.
І це не так уже й погано, до речі. Вдома я тільки те й роблю, що чищу картоплю та мию посуд. Усі наші розмови з матусею тільки з цього й починаються: «Ліно, ти почистила? Прибрала?»
Та все ж таки образливо. Ніяково перед принцом. Одне діло – маг дороги, і зовсім інше – якесь дівча на побігеньках.
– Скажіть, майстре, – почала я дуже ввічливо (й навіть улесливо).
– Ну що?
Я продовжувала, віддано зазираючи йому в очі:
– А якщо в день проводити по три початкові уроки – на тиждень це скільки вийде? Тричі по сім – двадцять один. А за місяць?
Він спалахнув ще більше.
– Замовкни.
– Можна подумати, майстре, ви не вмієте рахувати… Я ж знаю, що вмієте. Це у вас скромність прокинулась. А якщо постаратися, то запросто можете двадцять один помножити на чотири…
Він уже завівся. Обличчя пішло плямами. Кулаки стислися і безсило опустилися. Як казала наша завучка: «Якщо тебе образили словесно – то й відповідай словесно!»
– …Двадцять на чотири – вісімдесят плюс чотири, – продовжувала я замислено, ніби роздумуючи, – та плюс ще дев’ять – це отой «хвостик», себто три дні. От і виходить: у місяць дев’яносто три початкові уроки. Непогано для…
Ноги мої задриґали в повітрі. Гарольд підняв мене за комір – той уп’явся в шию.
– Пусти, придурку!
У нього було доросле, дуже сердите обличчя. А очі – так узагалі якісь старечі, божевільні… Він ненавидів мене у цей момент сильніше, ніж завучка. Можливо, навіть, сильніше, ніж той схибнутий жебрак у шинку «Чотири собаки». Ох і хотілося йому гепнути мене головою об землю й бити, бити, поки я не ґиґну…
За те, що зганьбила його перед Обероном… За те, що я – нездара, дурепа, і він нічому не зможе мене навчити – ніколи-ніколи… А Оберон звелів мене навчити. А Гарольд не може, бо я – тупа, як валянок. А король звелів. А Гарольд не може, бо я дурна, як довбня…
Я злякалася, адже він маг, хоча й молодий. І я не знаю напевне, чи вміє він убивати поглядом. Якщо вміє – мені точно гаплик…
І, ні про що не думаючи, а тільки бажаючи врятуватися, я провела рукою перед його обличчям і прошепотіла:
– Зло не має влади…
Так, ніби стерла пилюку зі скла (насправді, звичайно, ніякого скла між нами не було). Проте обличчя Гарольда враз змінилося, проясніло. Він перестав свердлити мене очима й закліпав, як від яскравого світла. І майже відразу випустив.
Я швиденько відповзла убік. Озирнулася: чи не бачив хтось? Може, прийдуть, у разі чого, на допомогу?
Гарольд стояв і дивився на мене, наче вперше бачив. Дивився, дивився…
– У тебе є магічні здібності… – ворухнув самими губами.
Обернувся й кудись поплентався.
Годині о п’ятій вечора (час я визначала навмання), коли сонце було ще високо, сурма на чолі колони зіграла сигнал, якого я раніше не чула. (Виявляється, він означав бурю, що насувалася.)
Почалася метушня.
Посеред чистого поля розташували по колу вози й карети. У центрі зібрали людей і коней, спорудили навіси. Я бачила, як Оберон на своєму драконоконі об’їжджає табір, і навершя його білого посоха було спрямоване то в землю, то в низьке нависле небо, що швидко темніло.
Мимо нас із Гарольдом пройшов принц. Він усміхнувся мені:
– Ліно, якщо ввечері занудьгуєте й захочете поспілкуватися… Ми з придворними дамами будемо у великому шатрі. Заходьте без церемоній.
Я кивнула, не дивлячись на Гарольда.
Стемніло дуже рано. Налетів вітер. Хмари повзли такі чорні, так страшно закручувалися в смерчі, що лячно було й дивитися.
– Якщо ти збираєшся до великого шатра, – сказав Гарольд, – то краще йди зараз. А то потім змиє.
– А якщо не піду?
Гарольд помовчав.
– Тоді лізьмо під віз. Моя мати нам дасть вечеряти.
Він усе ще дивився кудись убік. З обіду – з тієї миті, коли проявилися мої магічні здібності, він не наважувався поглянути мені в очі.
– Ну, тоді полізли, – сказала я невпевнено.
На землі під возом було не дуже чисто, зате розстелене сіно було м’яке й запашне. Справа й зліва звисали опущені борти, майже не пропускаючи вітер. Я так натомилася за цей день, що отак влягтися на м’якому сіні здавалося нечуваним королівським задоволенням.
Спалахи блискавок краяли небо. Навіть під возом на якусь мить ставало ясно.
– Гарольде… А що Оберо… його величність робив? Навіщо це коло?
– Для захисту табору. Дощик промочить, проте ані блискавка, ані смерч, ані смирк – не проб’ються.