Ключ від Королівства
Шрифт:
– А я не злякалася…
Він глянув на мене, і я аж відсахнулася. Непотрібне йому моє підбадьорення! А от коли б я провалилася крізь землю… І чим швидше, тим краще…
– Гарольде! – від одного з господарських возів його гукала мати. – Що трапилося?
– Нічого, ма. Усе гаразд.
У голосі його бринів такий сум, що мати занепокоїлася всерйоз:
– Ти був у короля?
– Мені ніколи, ма!
І, щоб показати матері, що він дійсно не має жодної хвилини, Гарольд ухопив мене за комір і потягнув туди, де бродили, поскубуючи травичку, наші коні.
Я мовчала
Він випустив мій комір. Я ледве не впала.
Відійшов убік і сів до мене спиною на повалене дерево.
– Навіщо ти била посохом по траві? – запитав він безбарвним голосом.
– Бо злякалася. Ти мене налякав.
– Я її налякав… – повторив він з гіркою іронією.
– Послухай, Гарольде. Тобто скажіть, майстре… А Оберон… тобто його величність, він може будь-які рани отак, навіть не дивлячись, зцілювати?
Він так довго мовчав, що я вже вирішила – не відповість.
– Ні. Тільки рани, завдані звичайними, немагічними… тваринами. Ну і людьми з «грубого» світу. А коли ми перетнемо кордон… Слухай, ти справді така тупа?
– Від тупака чую! – відрізала я.
І ми посварилися на віки вічні.
Заночували на березі річки, на пагорбі, де повівав вітерець, і комарі майже не кусали. Коні паслися в темряві, тихенько пофоркуючи. По всьому табору горіли багаття. Люди вешталися від вогню до вогню – бувало, що стражник підсідав до кухарів, а єгер – до музикантів. Хтось співав – і дуже гарно, аж за душу брало. Подекуди сміялися – мандрівники ще не потомилися, у них було легко на серці, вони без жалю кинули все, що було в минулому, і тепер з надією простували у майбутнє…
Мені не хотілося сидіти поряд із насупленим Гарольдом, і я пішла прогулятися. Спустилася до річки. Жаб’ячий хор виконував свій традиційний вечірній концерт. Торкнулася рукою води – ні, купатися зарано, ще холодна.
Хоча хтось купався.
Хлюпався, пірнав аж насередині річки. Кректав від задоволення. Чоловік. Мені стало соромно: звісно, він роздягся, а я ніби тут підглядаю. І щоб не опинитися в діткливій ситуації, я швидко пішла вгору, до табору.
Доріжка загубилася в сутінках. Добре, що на мені були високі чоботи – не лякає ні роса, ні кропива. Я спотикалася об купини, лаяла себе й думала, що справжній чарівник зараз злетів би. Піднявся аж до місяця, завис би над водою, розвівши руки. (Господи, невже я ніколи не навчуся літати?!)
Я опинилася в колючих кущах і довго шукала, як звідти виборсатися. А коли знайшла нарешті стежку, то…
– Ой!
– Вибачте.
Я майже налетіла на нього. Він був одягнений у темне, а я загаялася.
– Це ви вибачте, – сказала я, пригадавши, що треба бути ввічливою. – Просто я не бачу в темряві.
– Правда? А я гадав, що ви – маг дороги.
Ну от. Якби він хотів мені досадити – гіршого знущання й не придумаєш.
– Ну, звичайно, я маг дороги. Тільки не бачу в темряві. Що тут дивного?
– Нічого, – він відступив. – То… ви йдете нагору? Може, вас провести?
– Не треба, – сказала я досить різко. – Ідіть собі, а я за вами.
Він ішов
– Це ви купалися?
– Я.
– А хіба не холодно?
– Холодно.
Я роздивилася його обличчя. Молоде. Досить симпатичне. Був у нас такий учитель географії (він, щоправда, всього місяць пропрацював. Ліпшу посаду знайшов. А шкода, ми його любили).
– А ви підійдіть до багаття й погрійтеся, – сказала я.
– А ви зі мною – за компанію?
Я розгубилася.
– Навіщо?
– Ну, хоча б для того, наприклад, що мені хочеться почути про світ, звідки ви родом. – Він усміхнувся.
– А ви знаєте, що я з іншого світу?
– Звичайно.
Я не відразу зметикувала, куди він мене веде. А коли зрозуміла – було вже пізно.
Шестеро дівчат! Виряджені у довгі сукні, з накидками і шалями на плечах, із химерними зачісками (і це ж у поході!), з підведеними очима. Одна була схожа на Мальвіну, тільки волосся не голубе, а золотаве. Ще одна – руда, з ластовинням. Одна трохи схожа на Зайцеву (якби її трохи причепурити). Ще трьох я не розгледіла, тільки помітила, що вони гарні, куди гарніші за мене… І всі сидять на складаних стільчиках навколо багаття, розмовляють і хихотять…
– Ваші високості! Дозвольте відрекомендувати вам Ліну – нашого нового мага дороги.
– Доброго вечора, – пробурмотіла я собі під ніс. Ці дівчата ще й «високості», он як…
Наречені принца!
Я озирнулася на свого поводиря…
– Ну і де ти швендяла? – запитав Гарольд. Маленьке багаттячко, біля якого він згаяв вечір, давно прогоріло.
– Та так… Балакала з принцом, – сказала я недбало. – Розказувала йому про наш світ. Тебе ж це не цікавить?
Він не відповів. А я вмостилася на матрацику, який спеціально для мене розстелили, втупилася в зоряне небо. Розмріялася…
…А принц симпатичний. Ач, купається в холодній воді…
Звичайно, ці його наречені… (ніхто мені так і не пояснив, навіщо їх аж шестеро). Вони, звичайно, принцеси, і все таке. Та, з іншого боку, я – маг дороги!
Ну, добре, нехай і майбутній маг…
Хоча їм усім років по вісімнадцять, а мені тільки тринадцять… Зате коли вони постаріють, і їм стукне по двадцять п’ять – я якраз і підросту!
І я заснула під зорями. Снився мені бал у королівському палаці, принц і я – певна річ, не в шкіряних штанях, а в довгій сукні. І просто під час нашого танцю я раптом почала злітати кудись угору, тягнучи його за собою…
– Вставай. Нічого вилежуватися. Та прокидайся ж ти!
Щойно розвиднілось. Мій матрац, і ковдра, і взагалі все було мокре від роси.
– Гарольде… Котра година?
– Ліно, вставай, будь ласка.
Від такого звертання сон з мене як рукою зняло.
Гарольд сидів наді мною і всміхався. Дуже старанно і дещо неприродно. Усміхався, кивав, усім своїм виглядом виказуючи, що дуже радий мене бачити.