Кобзарь

Шевченко Тарас Григорьевич

Не до панаВиходила гуляти,Не до пана старого,Усатого, товстого,А з ПетрусемВ гаю, в лузіЩо вечора святого —Розмовляла,Жартувала,Обнімала, мліла…А іноді усміхалась,Плакала, німіла…«Чого ж плачеш, моє серце?»Петро запитає;Вона гляне, усміхнеться:«І сама не знаю…»«Може, думаєш, покину?Ні, моя рибчино,Буду ходить, буду любить,Поки не загину!..»«Хіба було коли в світі,Щиро що кохались,Розійшлися, не взялисяЙ живими остались?Ні, не було, мій голубе.Ти чув, що співають…То кобзарі вигадують,Бо, сліпі, не знають,Бо не бачать, що є бровиЧорні, карі очі,І високий стан козачий,І гнучкий дівочий.Що є коси, довгі коси,Козацька чуприна…Що на мову на ПетровуВ глухій домовиніУсміхнуся; скажу йому:«Орле сизокрилий,Люблю тебе й на сім світі,Як на тім любила».Отак, серце, обнімемось,Отак поцілую,Нехай вкупі закопають…Умру… не почую.Не почую…» Обнялися,Обнялись,

зомліли…Отак вони любилися!На той світ хотілиОбнявшися переступить;Та не по їх стало!Щовечора сходилися, І мати не знала,Де Мар'яна до півночіІ з ким розмовляє?«Воно мале ще, дитина,Нічого не знає».Угадала стара мати,Та не все вгадала,Знать, забула, що колись-тоСама дівувала.Угадала мати: Мар'яна-дитинаНе знає, як треба на сім світі жить.Думала – ні люди, ані домовинаЗ Петром не розрізнять… уміла любить.Думала, що тілько кобзарі співають,Бо, сліпі, не бачать карих оченят;Що тілько лякають молодих дівчат…Лякають, дівчата, правдою лякають!І я вас лякаю, бо те лихо знаю,Бодай його в світі нікому не знать —Того, що я знаю… Минуло, дівчата!Серце не заснуло, я вас не забув.Люблю вас і досі, як діточок мати,Буду вам співати, поки не засну.Тойді ж, мої любі, як мене не стане,Згадайте про мене, про мою Мар'яну;Я вам з того світа, любі, усміхнусь,Усміхнуся…» – та й заплакав.Дивились дівчата,Не питали, чого плаче?Та й нащо питати?Минулося. ПомагалоЛаскаве дівоче Щире слово…«Вибачайте…Утер сліпі очі.Вибачайте, мої любі,Нехотя журюся.Так от, бачите, Мар'янаЗ убогим ПетрусемЩовечора розмовляла,І мати не знала,Дивувалась, що се такеМар'яну спіткало?Чи не пристріт? Сяде шити —Не те вишиває;Замість Гриця, задумавшись,Петруся співає.Часом сонна розмовляє,Подушку цілує…Мати спершу сміялася,Думала – жартує,Потім бачить, що не жарти,Та й каже: «Мар'яно! Треба буде старостів ждать,Та, може, й од пана!Ти вже виросла нівроку,Уже й дівувала;Я вже думаю, що, бачиш…Насилу сказала,Що вже й заміж, коли теє…»«А за кого, мамо!?»«Хто вподоба, тому й оддам».Співає Мар'яна:«Оддай мене, моя мамо,Та не за старого,Оддай мене, моє серце,Та за молодого.Нехай старий бурлакує,Гроші заробляє,А молодий мене любить,Долі не шукає.Не шукає, не блукаєЧужими степами.Свої воли, свої вози,А між парубками,Як маківка меж квітками,Цвіте, розцвітає.Має поле, має волю,Та долі не має.Його щастя, його доля —Мої чорні брови,Довгі вії, карі очі,Ласкавеє слово.Оддай мене, моя мамо,Та не за старого,Оддай мене, моє серце,Та за молодого».«Дочко моя, Мар'яно,Оддам тебе за пана,За старшого, багатого,За сотника Івана».«Умру, серце мамо,За сотником Іваном».«Не вмреш, будеш панувати,Будеш діток годувати».«Піду в найми, піду в люди,А за сотником не буду».«Будеш, дочко Мар'яно,За сотником Іваном».Заплакала, заридалаСердешна Мар'яна.«За старого… багатого…За сотника Івана…» —Сама собі розмовляла, А потім сказала:«Я ще, мамо, не виросла,Ще не дівувала.Бо ти мене не пускалаВранці до криниці,Ні жита жать, ні льону брать,Ні на вечірниці,Де дівчата з парубкамиЖартують, співаютьТа про мене, чорнобриву,Нишком розмовляють:«Багатого дочка батька,Шляхетського роду».Тяжко мені. Тяжко, мамо!Нащо дала вродуНащо брови змальовала?Дала карі очі?Ти все дала, тілько долі,Долі дать не хочеш!Нащо ж мене годувала?Нащо доглядала?Поки лиха я не знала,Чом не заховала?»Не слухала стара мати,Лягла спочивати.А Мар'яна за сльозамиЛедве вийшла з хати.

II

«Ой, гоп не пила,На весіллі була,До господи не втрапила,До сусіда зайшла,А в сусідаДо обідаВ льоху спати лягла.Із льоху та в льох,Завертали в горох,І в коморі, і надворіЗ нежонатим удвохПустували,Жартували,Зопсували горох.Ой гоп не сама —Напоїла кумаІ привела до господи.Не побачив Хома.Хомо, в хатіЛяжем спати.Хоми дома нема.Тряси ж тебе трясця, Хомо!Я не ляжу спати дома,А до кумаДо НаумаПіду в клуню на солому.Ануте, напилась!Наша, наша придалась!Червоніє хвартушина:Роду чесного дитина».Отак ордою йшли придани,Співали п'яні; а Мар'янаКрізь тин дивилася на те.Не додивилася, упалаІ тяжко, тяжко заридала.Таке-то лихо, і за те,Що щиро любить. Тяжко, діти,Вік одинокому прожить,А ще гірше, мої квіти,Нерівню в світі полюбить.Дивіться на мене: я виплакав очі.Мені їх не шкода, мені їх не жаль.Ні на що дивиться: ті очі дівочі…Що колись… колись-то… Думи та печаль,А більше нічого не мав я й не маю,А з грішми такими тяжко в світі жить.Під тином ночую, з вітром розмовляю,Соромляться люди у хату пуститьІ привітать словом старого каліку.Укороти, боже, молодого вікуТому, хто не має талану любить. Легше, мої любі, покриться землею,Ніж бачить, як другий, багатий, старий,Цілує за гроші, вінчається з нею…О боже! мій боже! волею своєюРозбий моє тіло і душу розбий».Заридав кобзар, заплакавСліпими очима.Дивувалися дівчата:Вже смерть за плечима,А він, сліпий, сивоусий,Про колишнє плаче.Не дивуйтеся, дівчата,На

старі козачіЩирі сльози. То не росаВранці при дорозіНа спориші і не вашіДуже дрібні сльози.Наплакався. Струни рваніТри перебирає.«Аж до вечора Мар'янаУ темному гаюПроплакала; прийшов Петрусь,Вона розказалаВсе, що чула од матеріІ що сама знала,І не втерпіла, сказала,Як п'яні приданиЙшли по улиці, співали.«Мар'яно, Мар'яно!Чом ти не убога! чом я не багатий!Чом у мене коней вороних нема?Не питала б мати, де ходиш гуляти,З ким коли стояла. Питала б сама,Сама свого серця; дала б йому волюЛюбить, кого знає. Я б тебе сховавДалеко! далеко! щоб ніхто не знав,Щоб ніхто не бачив, де витає доля,Моя доля, моє щастя,Ти, моя Мар'яно.Чом не ти в сірій свитині,Чом я не в жупані?»А Мар'яна, як дитинаБез матері, плаче.Петро стоїть коло неї,Нічого не бачить —Тілько сльози Мар'янині;А сльози дівочіІ серед дня лихо роблять.А що ж серед ночі?«Не плач, серце, єсть у менеІ сила, і воля,Люби мене, моє серце, Найду свою долю.За високими горами,За широкими степами,На чужому полі,По волі-неволіНайду свою долю!Не в свитині, а сотникомДо тебе вернуся,Не в бур'яні – серед церквиОбнімеш Петруся,Обнімемось, поцілую —Дивуйтеся, люди!А ти стоїш, червонієш…»«Коли-то те буде?»«Швидко, швидко, моя рибко,Молись тілько богу.Іди в хату, лягай спати.А я край дорогиСеред степу помолюсяЗорям яснооким,Щоб без мене доглядалиТебе, одиноку.Серед степу одпочину».«Хіба сю ніч кинеш?Хіба зараз?..» – «Я жартую.Тепер УкраїнуНі москалі, ні татари —Ніхто не воює».«А я чула, що ляхи йдуть».«То вони жартують.Розійдемось, моє серце,Поки не світає.Чого ж знову заплакала?»«І сама не знаю».

[1841, С.-Петербург]

УТОПЛЕНА

Вітер в гаї не гуляє —Вночі спочиває;Прокинеться – тихесенькоВ осоки питає:«Хто се, хто се по сім боціЧеше косу? хто се?..Хто се, хто се по тім боціРве на собі коси?..Хто се, хто се?» – тихесенькоСпитає-повієТа й задріма, поки небаКрай зачервоніє.«Хто се, хто се?» – спитаєте,Цікаві дівчата.Ото дочка по сім боці,По тім боці мати.Давно колись те діялосьУ нас на Вкраїні.Серед села вдова жилаУ новій хатині,Білолиця, кароокаІ станом висока,У жупані; кругом пані,І спереду, й збоку.І молода – нівроку їй,А за молодою,А надто ще за вдовою,Козаки ордоюТак і ходять.І за неюКозаки ходили,Поки вдова без соромаДочку породила;Породила, та й байдуже;Людям годуватиВ чужім селі покинула:Отака-то мати!..Постривайте, що ще буде!Годували людиМалу дочку, а вдовицяВ неділю і в буденьЗ жонатими, з парубкамиПила та гуляла,Поки лихо не спіткало,Поки не та стала:Незчулася, як минулиЛіта молодії…Лихо, лихо! мати в'яне,Дочка червоніє,Виростає… Та й вирослаГанна кароока, Як тополя серед поля,Гнучка та висока.«Я Ганнусі не боюся!» —Співає матуся;А козаки, як хміль отой,В'ються круг Ганнусі.А надто той рибалонька,Жвавий, кучерявий,Мліє, в'яне, як зустрінеГаннусю чорняву.Побачила стара мати,Сказилася люта:«Чи бач, погань розхристана,Байстря необуте!Ти вже виросла, дівуєш,З хлопцями гуляєш.Постривай же, ось я тобі!..Мене зневажаєш?Ні, голубко!» І од злостіЗубами скрегоче.Отака-то бува мати!..Де ж серце жіноче?Серце матері?.. Ох, лихо,Лишенько, дівчата!Мати стан гнучкий, високий,А серця – не мати.Ізогнеться стан високий,Брови полиняють,І незчуєтесь; а людиСміючись згадаютьВаші літа молодії,Та й скажуть – ледащо!Тяжко плакала Ганнуся,І не знала, за що,За що мати знущається,Лає, проклинає,Своє дитя без соромаБайстрям нарікає.Катувала, мордувала,Та не помагало:Як маківка на городі,Ганна розцвітала;Як калина при долиніВранці під росою,Так Ганнуся червоніла,Милася сльозою.«Заворожена!.. стривай же! —Шепче люта мати.Треба трути роздобути,Треба йти шукатиСтару відьму!» Найшла відьму,І трути достала,І трутою до схід сонцяДочку напувала.Не помогло… Кляне матиТой час і годину,Коли на світ породилаНелюбу дитину.«Душно мені; ходім, дочко,До ставка купатись».«Ходім, мамо».На березіГанна роздяглася,Роздяглася, розкинуласьНа білій сорочці;Рибалонька кучерявийМліє на тім боці… І я колись…Та цур йому!Сором – не згадаю.Як дитина, калиноюСебе забавляє,Гне стан гнучкий, розгинає,На сонечку гріє.Мати дивиться на неї,Од злості німіє;То жовтіє, то синіє;Розхристана, боса,З роту піна; мов скажена,Рве на собі коси.Кинулася до ГаннусіІ в коси впилася.«Мамо! мамо! що ти робиш?»Хвиля роздалася,Закипіла, застогнала —І обох покрила.Рибалонька кучерявийЗ усієї силиКинувсь в воду; пливе, синюХвилю роздирає,Пливе, пливе… от-от доплив!Пірнув, виринає —І утоплену ГаннусюНа берег виносить,Із рук матері закляклихВириває коси.«Серце моє! доле моя!Розкрий карі очі!Подивися, усміхнися!Не хочеш? не хочеш!»Плаче, пада коло неї,Розкрива, цілує