Реве та стогне Дніпр широкий,Сердитий вітер завива,Додолу верби гне високі,Горами хвилю підійма.І блідий місяць на ту поруІз хмари де-де виглядав,Неначе човен в синім морі,То виринав, то потопав.Ще треті півні не співали,Ніхто нігде не гомонів,Сичі в гаю перекликались,Та ясен раз у раз скрипів.В таку добу під горою,Біля того гаю,Що чорніє над водою,Щось біле блукає.Може, вийшла русалонькаМатері шукати,А може, жде козаченька,Щоб залоскотати.Не русалонька блукає —То дівчина ходить,Й сама не зна (бо причинна),Що такеє робить.Так ворожка поробила,Щоб меньше скучала,Щоб, бач, ходя опівночі,Спала й виглядалаКозаченька молодого,Що торік покинув.Обіщався вернутися,Та, мабуть, і згинув!Не китайкою покрилисьКозацькії очі,Не
вимили біле личкоСлізоньки дівочі:Орел вийняв карі очіНа чужому полі,Біле тіло вовки з'їли, —Така його доля.Дарма щоніч дівчинонькаЙого виглядає.Не вернеться чорнобривийТа й не привітає,Не розплете довгу косу,Хустку не зав'яже,Не на ліжко – в домовинуСиротою ляже!Така її доля… О боже мій милий!За що ж ти караєш її, молоду?За те, що так щиро вона полюбилаКозацькії очі?.. Прости сироту!Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки,Одна, як та пташка в далекім краю.Пошли ж ти їй долю, – вона молоденька,Бо люде чужії її засміють.Чи винна голубка, що голуба любить?Чи винен той голуб, що сокіл убив?Сумує, воркує, білим світом нудить,Літає, шукає, дума – заблудив.Щаслива голубка: високо літає,Полине до бога – милого питать.Кого ж сиротина, кого запитає,І хто їй розкаже, і хто теє знає,Де милий ночує: чи в темному гаю,Чи в бистрім Дунаю коня напова,Чи, може, з другою, другую кохає,Її, чорнобриву, уже забува?Якби-то далися орлинії крила,За синім би морем милого знайшла;Живого б любила, другу б задушила,А до неживого у яму б лягла.Не так серце любить, щоб з ким поділиться,Не так воно хоче, як бог нам дає:Воно жить не хоче, не хоче журиться.«Журись», – каже думка, жалю завдає.О боже мій милий! така твоя воля,Таке її щастя, така її доля!Вона все ходить, з уст ні пари.Широкий Дніпр не гомонить:Розбивши, вітер, чорні хмари,Ліг біля моря одпочить,А з неба місяць так і сяє;І над водою, і над гаєм,Кругом, як в усі, все мовчить.Аж гульк – з Дніпра повириналиМалії діти, сміючись.«Ходімо гріться! – закричали. —Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь;З осоки коси, бо дівчата). …«Чи всі ви тута? – кличе мати. —Ходім шукати вечерять.Пограємось, погуляймоТа пісеньку заспіваймо:Ух! Ух!Солом'яний дух, дух!Мене мати породила,Нехрещену положила.Місяченьку!Наш голубоньку!Ходи до нас вечеряти:У нас козак в очереті, в осоці,Срібний перстень на руці;Молоденький, чорнобровий;Знайшли вчора у діброві.Світи довше в чистім полі,Щоб нагулятись доволі.Поки відьми ще літають,Посвіти нам… Он щось ходить!Он під дубом щось там робить.Ух! Ух!Солом'яний дух, дух!Мене мати породила,Нехрещену положила».Зареготались нехрещені…Гай обізвався; галас, зик,Орда мов ріже. Мов скажені,Летять до дуба… нічичирк…Схаменулись нехрещені,Дивляться – мелькає,Щось лізе вверх по стовбуруДо самого краю.Ото ж тая дівчинонька,Що сонна блудила:Отаку-то їй причинуВорожка зробила!На самий верх на гіллячціСтала… в серце коле!Подивись на всі бокиТа й лізе додолу.Кругом дуба русалонькиМовчки дожидали;Взяли її, сердешную,Та й залоскотали.Довго, довго дивовалисьНа її уроду…Треті півні: кукуріку! —Шелеснули в воду.Защебетав жайворонок,Угору летючи;Закувала зозуленька,На дубу сидячи;Защебетав соловейко —Пішла луна гаєм;Червоніє за горою;Плугатар співає.Чорніє гай над водою,Де ляхи ходили;Засиніли понад ДніпромВисокі могили;Пішов шелест по діброві;Шепчуть густі лози.А дівчина спить під дубомПри битій дорозі.Знать, добре спить, що не чує,Як кує зозуля,Що не лічить, чи довго жить…Знать, добре заснула.А тим часом із дібровиКозак виїжджає;Під ним коник вороненькийНасилу ступає.«Ізнемігся, товаришу!Сьогодні спочинем:Близько хата, де дівчинаВорота одчинить.А може, вже одчинилаНе мені, другому…Швидче, коню, швидче, коню,Поспішай додому!»Утомився вороненький,Іде, спотикнеться, —Коло серця козацькогоЯк гадина в'ється.«Ось і дуб той кучерявий…Вона! Боже милий!Бач, заснула виглядавши,Моя сизокрила!»Кинув коня та до неї:«Боже ти мій, боже!»Кличе її та цілує…Ні, вже не поможе!«За що ж вони розлучилиМене із тобою?»Зареготавсь, розігнався —Та в дуб головою!Ідуть дівчата в поле жатиТа, знай, співають ідучи:Як проводжала сина мати,Як бивсь татарин уночі.Ідуть – під дубом зеленеькимКінь замордований стоїть,А біля його молоденькийКозак та дівчина лежить.Цікаві (нігде правди діти)Підкралися, щоб ізлякать;Коли подивляться, що вбитий, —З переполоху ну втікать!Збиралися подруженьки,Слізоньки втирають;Збиралися товаришіТа ями копають;Пішли попи з корогвами,Задзвонили дзвони.Поховали громадоюЯк слід, по закону.Насипали край дорогиДві могили в житі.Нема кому запитати,За що їх убито?Посадили над козакомЯвір та ялину,А в головах у дівчиниЧервону калину.Прилітає зозуленькаНад ними кувати;Прилітає соловейкоЩоніч щебетати;Виспівує та щебече,Поки місяць зійде,Поки тії русалонькиЗ Дніпра грітись вийдуть.
[1837, С.-Петербург]
ДУМКА
Тече вода в синє море,Та не витікає;Шука козак свою долю,А долі немає.Пішов козак світ за очі;Грає синє море,Грає серце козацькеє,А думка говорить:«Куди ти йдеш, не спитавшись?На кого покинувБатька, неньку старенькую,Молоду дівчину?На чужині не ті люде,Тяжко з ними жити!Ні з ким буде поплакати,Ні поговорити».Сидить козак на тім боці,Грає синє море.Думав, доля зустрінеться,Спіткалося горе.А журавлі летять собіДодому ключами.Плаче козак – шляхи битіЗаросли тернами.
[1838, С.-Петербург]
ДУМКА
Вітре буйний, вітре буйний!Ти з морем говориш,Збуди його, заграй ти з ним,Спитай синє море.Воно знає, де мій милий,Бо його носило,Воно скаже, синє море,Де його поділо.Коли милого втопило —Розбий синє море;Піду шукать миленького,Втоплю своє горе,Втоплю свою недоленьку,Русалкою стану,Пошукаю в чорних хвилях,На дно моря кану.Найду його, пригорнуся,На серці зомлію.Тоді, хвиле, неси з милим,Куди вітер віє!Коли ж милий на тім боці,Буйнесенький, знаєш,Де він ходить, що він робить,Ти з ним розмовляєш.Коли плаче – то й я плачу,Коли ні – співаю;Коли ж згинув чорнобривий, —То й я погибаю.Тогді неси мою душуТуди, де мій милий;Червоною калиноюПостав на могилі.Буде легше в чужім поліСироті лежати —Буде над ним його милаКвіткою стояти.І квіткою й калиноюЦвісти над ним буду,Щоб не пекло чуже сонце,Не топтали люде.Я ввечері посумую,А вранці поплачу.Зійде сонце – утру сльози,Ніхто й не побачить.Вітре буйний, вітре буйний!Ти з морем говориш,Збуди його, заграй ти з ним,Спитай синє море…
[1838, С.-Петербург]
ДУМКА
Тяжко-важко в світі житиСироті без роду:Нема куди прихилиться,Хоч з гори та в воду!Утопився б молоденький,Щоб не нудить світом;Утопився б, – тяжко жити,І нема де дітись.В того доля ходить полем —Колоски збирає;А моя десь, ледащиця,За морем блукає.Добре тому багатому:Його люди знають;А зо мною зустрінуться —Мов недобачають.Багатого губатогоДівчина шанує;Надо мною, сиротою,Сміється, кепкує.«Чи я ж тобі не вродливий,Чи не в тебе вдався,Чи не люблю тебе щиро,Чи з тебе сміявся?Люби ж собі, моє серце,Люби, кого знаєш,Та не смійся надо мною,Як коли згадаєш.А я піду на край світа…На чужій сторонціНайду кращу або згину,Як той лист на сонці».Пішов козак сумуючи,Нікого не кинув;Шукав долі в чужім поліТа там і загинув.Умираючи, дивився,Де сонечко сяє…Тяжко-важко умиратиУ чужому краю!
Гатчина, 24 ноября 1838 року
ДУМКА
Нащо мені чорні брови,Нащо карі очі,Нащо літа молодії,Веселі дівочі?Літа мої молодіїМарно пропадають,Очі плачуть, чорні бровиОд вітру линяють.Серце в'яне, нудить світом,Як пташка без волі.Нащо ж мені краса моя,Коли нема долі?Тяжко мені сиротоюНа сім світі жити;Свої люде – як чужії,Ні з ким говорити;Нема кому розпитати,Чого плачуть очі;Нема кому розказати,Чого серце хоче,Чого серце, як голубка,День і ніч воркує;Ніхто його не питає,Не знає, не чує.Чужі люди не спитають —Та й нащо питати?Нехай плаче сиротина,Нехай літа тратить!Плач же, серце, плачте, очі,Поки не заснули,Голосніше, жалібніше,Щоб вітри почули,Щоб понесли буйнесенькіЗа синєє мореЧорнявому зрадливомуНа лютеє горе!
