Кобзарь

Шевченко Тарас Григорьевич

Легше мені в труні лежать,Ніж його побачить».Не слухала стара мати,Робила, що знала;Все бачила чорнобрива,Сохла і мовчала.Пішла вночі до ворожки,Щоб поворожити:Чи довго їй на сім світіБез милого жити?«Бабусенько, голубонько,Серце моє, ненько!Скажи мені щиру правду,Де милий-серденько?Чи жив, здоров, чи він любить,Чи забув-покинув?Скажи ж мені, де мій милий?Край світа полину!Бабусенько, голубонько,Скажи, коли знаєш!Бо видає мене матиЗа старого заміж.Любить його, моя сиза,Серце не навчити.Пішла б же я утопилась —Жаль душу згубити.Коли нежив чорнобривий,Зроби, моя пташко,Щоб додому не вернулась…Тяжко мені, тяжко!Там старий жде з старостами…Скажи ж мою долю».«Добре, доню; спочинь трошки..Чини ж мою волю.Сама

колись дівовала,Теє лихо знаю;Минулося – навчилася,Людям помагаю.Твою долю, моя доню,Позаторік знала,Позаторік і зіллячкаДля того придбала».Пішла стара, мов каламарДостала з полиці.«Ось на тобі сего дива!Піди до криниці;Поки півні не співали,Умийся водою,Випий трошки сего зілля —Все лихо загоїть.Вип'єш – біжи якомога; Що б там ні кричало,Не оглянься, поки станешАж там, де прощалась.Одпочинеш; а як станеМісяць серед неба,Випий ще раз; не приїде —Втретє випить треба.За перший раз, як за той рік,Будеш ти такою;А за другий – серед степуТупне кінь ногою.Коли живий козаченько,То зараз прибуде.А за третій… моя доню,Не питай, що буде.Та ще, чуєш, не хрестися,Бо все піде в воду.Тепер же йди, подивисяНа торішню вроду».Взяла зілля, поклонилась:«Спасибі, бабусю!»Вийшла з хати: «Чи йти, чи ні?Ні, вже не вернуся!»Пішла, вмилась, напилася,Мов не своя стала,Вдруге, втретє, та, мов сонна,В степу заспівала:«Плавай, плавай, лебедонько,По синьому морю,Рости, рости, тополенько,Все вгору та вгору!Рости тонка та високаДо самої хмари,Спитай бога, чи діжду я,Чи не діжду пари?Рости, рости, подивисяЗа синєє море:По тім боці – моя доля,По сім боці – горе.Там десь милий чорнобривийПо полю гуляє,А я плачу, літа трачу,Його виглядаю.Скажи йому, моє серце,Що сміються люде;Скажи йому, що загину,Коли не прибуде.Сама хоче мене матиВ землю заховати…А хто ж її головонькуБуде доглядати? Хто догляне, розпитає,На старість поможе?Мамо моя, доле моя!Боже милий, боже!Подивися, тополенько,Як нема – заплачешДо схід сонця ранісінько,Щоб ніхто не бачив.Рости ж, серце-тополенько,Все вгору та вгору;Плавай, плавай, лебедонько,По синьому морю!»Таку пісню чорнобриваВ степу заспівала.Зілля дива наробило —Тополею стала.Не вернулася додому,Не діждала пари;Тонка-тонка та висока —До самої хмари.По діброві вітер виє,Гуляє по полю,Край дороги гне тополюДо самого долу.

[1839, С.-Петербург]

ДО ОСНОВ'ЯНЕНКА

Б'ють пороги; місяць сходить,Як і перше сходив…Нема Січі, пропав і той,Хто всім верховодив!Нема Січі; очеретиУ Дніпра питають:«Де то наші діти ділись,Де вони гуляють?»Чайка скиглить літаючи,Мов за дітьми плаче;Сонце гріє, вітер вієНа степу козачім.На тім степу скрізь могилиСтоять та сумують;Питаються у буйного:«Де наші панують?Де панують, бенкетують?Де ви забарились?Вернітеся! дивітеся —Жита похилились,Де паслися ваші коні,Де тирса шуміла,Де кров ляха, татаринаМорем червоніла —Вернітеся!» – «Не вернуться!Заграло, сказалоСинє море. – Не вернуться,Навіки пропали!»Правда, море, правда, синє!Такая їх доля:Не вернуться сподівані,Не вернеться воля,Не вернуться запорожці,Не встануть гетьмани,Не покриють УкраїнуЧервоні жупани!Обідрана, сиротоюПонад Дніпром плаче;Тяжко-важко сиротині,А ніхто не бачить…Тілько ворог, щ. о сміється…Смійся, лютий враже!Та не дуже, бо все гине,Слава не поляже;Не поляже, а розкаже,Що діялось в світі,Чия правда, чия кривдаІ чиї ми діти.Наша дума, наша пісняНе вмре, не загине…От де, люде, наша слава, Слава України!Без золота, без каменю,Без хитрої мови,А голосна та правдива,Як господа слово.Чи так, батьку отамане?Чи правду співаю?Ех, якби-то!.. Та що й казать?Кебети не маю.А до того – Московщина,Кругом чужі люде.«Не потурай», – може, скажеш,Та що з того буде?Насміються на псалом той,Що виллю сльозами;Насміються… Тяжко, батьку,Жити з ворогами!Поборовся б і я, може,Якби

малось сили;Заспівав би, – був голосок,Та позички з'їли.Отаке-то лихо тяжке,Батьку ти мій, друже!Блуджу в снігах та сам собі:«Ой не шуми, луже!»Не втну більше. А ти, батьку,Як сам здоров знаєш;Тебе люде поважають,Добрий голос маєш;Співай же їм, мій голубе,Про Січ, про могили,Коли яку насипали,Кого положили.Про старину, про те диво,Що було, минуло —Утни, батьку, щоб нехотяНа ввесь світ почули,Що діялось в Україні,За що погибала,За що слава козацькаяНа всім світі стала!Утни, батьку, орле сизий!Нехай я заплачу,Нехай свою УкраїнуЯ ще раз побачу,Нехай ще раз послухаю,Як те море грає,Як дівчина під вербоюГриця заспіває.Нехай ще раз усміхнетьсяСерце на чужині, Поки ляже в чужу землю,В чужій домовині.

[1839, С.-Петербург]

ІВАН ПІДКОВА

I

Було колись – в УкраїніРевіли гармати;Було колись – запорожціВміли панувати.Панували, добувалиІ славу, і волю;Минулося – осталисяМогили на полі.Високії ті могили,Де лягло спочитиКозацькеє біле тіло,В китайку повите.Високії ті могилиЧорніють, як гори,Та про волю нишком в поліЗ вітрами говорять.Свідок слави дідівщиниЗ вітром розмовляє,А внук косу несе в росу,За ними співає.Було колись – в УкраїніЛихо танцювало,Журба в шинку мед-горілкуПоставцем кружала.Було колись добре житиНа тій Україні…А згадаймо! може, серцеХоч трохи спочине.

II

Чорна хмара з-за ЛимануНебо, сонце криє,Синє море звірюкоюТо стогне, то виє,Дніпра гирло затопило.«А нуте, хлоп'ята,На байдаки! Море грає —Ходім погуляти!»Висипали запорожці —Лиман човни вкрили.«Грай же, море!» – заспівали,Запінились хвилі.Кругом хвилі, як ті гори:Ні землі, ні неба.Серце мліє, а козакамТого тілько й треба.Пливуть собі та співають;Рибалка літає…А попереду отаманВеде, куди знає.Походжає вздовж байдака,Гасне люлька в роті;Поглядає сюди-туди —Де-де буть роботі?Закрутивши чорні уси,За ухо чуприну,Підняв шапку – човни стали.«Нехай ворог гине!Не в Синопу, отамани,Панове-молодці,А у Царград, до султана,Поїдемо в гості!»«Добре, батьку отамане!» —Кругом заревіло.«Спасибі вам!» —Надів шапку.Знову закипілоСинє море; вздовж байдакаЗнову походжаєПан-отаман та на хвилюМовчки поглядає.

[1839, С.-Петербург]

Н. МАРКЕВИЧУ

Бандуристе, орле сизий!Добре тобі, брате:Маєш крила, маєш силу,Є коли літати.Тепер летиш в Україну —Тебе виглядають.Полетів би за тобою,Та хто привітає.Я й тут чужий, одинокий,І на УкраїніЯ сирота, мій голубе,Як і на чужині.Чого ж серце б'ється, рветься?Я там одинокий.Одинокий… а Украйна!А степи широкі!Там повіє буйнесенький,Як брат, заговорить;Там в широкім полі воля;Там синєє мореВиграває, хвалить бога,Тугу розганяє;Там могили з буйним вітромВ степу розмовляють,Розмовляють сумуючи,Отака їх мова:«Було колись – минулося,Не вернеться знову».Полетів би, послухав би,Заплакав би з ними…Та ба, доля приборкалаМеж людьми чужими.

С.-Петербург, 9 мая 1840 року

НА НЕЗАБУДЬ ШТЕРНБЕРГОВІ

Поїдеш далеко,Побачиш багато;Задивишся, зажуришся,Згадай мене, брате!

[Травень-червень 1840, С.-Петербург]

ГАЙДАМАКИ

ПЕРЕДМОВА

По мові – передмова. Можна і без неї, так ось бачте що: все, що я бачив надрукованого, – тілько бачив, а прочитав дуже небагато, – всюди є передслово, а в мене нема. Якби я не друкував своїх «Гайдамаків», то воно б не треба і передмови. А коли вже пускаю в люди, то треба і з чим, щоб не сміялись на обірванців, щоб не сказали: «От який! хіба діди та батьки дурніші були, що не пускали в люди навіть граматки без предисловія». Так, далебі, так, вибачайте, треба предисловіє. Так як же його скомпоновать? щоб, знаєте, не було і кривди, щоб не було і правди, а так, як всі предисловія компонуються. Хоч убий, не вмію; треба б хвалить, так сором, а гудить не хочеться.

Начнем же уже начало книги с и ц е: весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а всетаки скажеш: «Слава богу, що минуло», – а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря – слав'янськая земля.