Кобзарь

Шевченко Тарас Григорьевич

Затоплю недолюДрібними сльозами,Затопчу неволюБосими ногами!Тоді я веселий,Тоді я багатий,Як буде серденькоПо волі гуляти!

III

Кричать сови, спить діброва,Зіроньки сіяють,Понад шляхом, щирицею,Ховрашки гуляють.Спочивають добрі люде,Що кого втомило:Кого – щастя, кого – сльози,Все нічка покрила.Всіх покрила темнісінька,Як діточок мати;Де ж Катрусю пригорнула:Чи в лісі, чи в хаті?Чи на полі під копоюСина забавляє,Чи в діброві з-під колодиВовка виглядає?Бодай же вас, чорні брови,Нікому не мати,Коли за вас таке лихоТреба одбувати!А що дальше спіткається?Буде лихо, буде!Зустрінуться жовті піскиІ чужії люде;Зустрінеться зима люта…А той чи зустріне,Що пізнає Катерину,Привітає сина?З ним забула б чорнобриваШляхи, піски, горе:Він, як мати, привітає,Як

брат, заговорить…Побачимо, почуємо…А поки – спочинуТа тим часом розпитаюШлях на Московщину.Далекий шлях, пани-брати,Знаю його, знаю!Аж на серці похолоне,Як його згадаю.Попоміряв і я колись —Щоб його не мірять!..Розказав би про те лихо,Та чи то ж повірять!«Бреше, – скажуть, – сякий-такий!(Звичайно, не в очі), А так тілько псує мовуТа людей морочить».Правда ваша, правда, люде!Та й нащо те знати,Що сльозами перед вамиБуду виливати?Нащо воно? У всякогоІ свого чимало…Цур же йому!.. А тим часомКете лиш кресалоТа тютюну, щоб, знаєте,Дома не журились.А то лихо розказувать,Щоб бридке приснилось!Нехай його лихий візьме!Лучче ж поміркую,Де то моя КатеринаЗ Івасем мандрує.За Києвом, та за Дніпром,Попід темним гаєм,Ідуть шляхом чумаченьки,Пугача співають.Іде шляхом молодиця,Мусить бути, з прощі.Чого ж смутна, невесела,Заплакані очі?У латаній свитиночці,На плечах торбина,В руці ціпок, а на другійЗаснула дитина.Зустрілася з чумаками,Закрила дитину,Питається: «Люде добрі,Де шлях в Московщину?»«В Московщину? оцей самий.Далеко, небого?»«В саму Москву, Христа ради,Дайте на дорогу!»Бере шага, аж труситься:Тяжко його брати!..Та й навіщо?.. А дитина?Вона ж його мати!Заплакала, пішла шляхом,В Броварях спочила7Та синові за гіркогоМедяник купила.Довго, довго, сердешная,Все йшла та питала;Було й таке, що під тиномЗ сином ночувала…Бач, на що здалися карі оченята: Щоб під чужим тином сльози виливать!Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата,Щоб не довелося москаля шукать,Щоб не довелося, як Катря шукає…Тоді не питайте, за що люде лають,За що не пускають в хату ночувать.Не питайте, чорнобриві,Бо люде не знають;Кого бог кара на світі,То й вони карають…Люде гнуться, як ті лози,Куди вітер віє.Сиротині сонце світить(Світить, та не гріє) —Люде б сонце заступили,Якби мали силу,Щоб сироті не світило,Сльози не сушило.А за віщо, боже милий!За що світом нудить?Що зробила вона людям,Чого хотять люде?Щоб плакала!.. Серце моє!Не плач, Катерино,Не показуй людям сльози,Терпи до загину!А щоб личко не марнілоЗ чорними бровами —До схід сонця в темнім лісіУмийся сльозами.Умиєшся – не побачать,То й не засміються;А серденько одпочине,Поки сльози ллються.Отаке-то лихо, бачите, дівчата.Жартуючи кинув Катрусю москаль.Недоля не бачить, з ким їй жартувати,А люде хоч бачать, та людям не жаль:«Нехай, – кажуть, – гине ледача дитина,Коли не зуміла себе шанувать».Шануйтеся ж, любі, в недобру годину,Щоб не довелося москаля шукать.Де ж Катруся блудить?Попідтинню ночувала,Раненько вставала,Поспішала в Московщину;Аж гульк – зима впала.Свище полем заверюха,Іде КатеринаУ личаках – лихо тяжке! —І в одній свитині. Іде Катря, шкандибає;Дивиться – щось мріє…Либонь, ідуть москалики…Лихо!.. серце мліє —Полетіла, зустрілася,Пита: «Чи немаєМого Йвана чорнявого?»А ті: «Мы не знаем».І, звичайно, як москалі,Сміються, жартують:«Ай да баба! ай да наши!Кого не надуют!»Подивилась Катерина:«І ви, бачу, люде!Не плач, сину, моє лихо!Що буде, то й буде.Піду дальше – більш ходила..А може, й зустріну;Оддам тебе, мій голубе,А сама загину».Реве, стогне хуртовина,Котить, верне полем;Стоїть Катря серед поля,Дала сльозам волю.Утомилась заверюха,Де-де позіхає;Ще б плакала Катерина,Та сліз більш немає.Подивилась на дитину:Умите сльозою,Червоніє, як квіточкаВранці під росою.Усміхнулась Катерина,Тяжко усміхнулась:Коло серця – як гадинаЧорна повернулась.Кругом мовчки подивилась;Бачить – ліс чорніє,А під лісом, край дороги,Либонь, курінь мріє.«Ходім, сину, смеркається,Коли пустять в хату;А не пустять, то й надворіБудем ночувати.Під хатою заночуєм,Сину мій Іване!Де ж ти будеш ночувати,Як мене не стане?З собаками, мій синочку,Кохайся надворі!Собаки злі, покусають, Та не заговорять,Не розкажуть сміючися…З псами їсти й пити…Бідна моя головонько!Що мені робити?»Сирота-собака має свою долю,Має добре слово в світі сирота;Його б'ють і лають, закують в неволю,Та ніхто про матір на сміх не спита,А Йвася спитають, зараннє спитають,Не дадуть до мови дитині дожить.На кого собаки на улиці лають?Хто голий, голодний під тином сидить?Хто лобуря водить?Чорняві байстрята…Одна його доля – чорні бровенята,Та й тих люде заздрі не дають носить.

IV

Попід горою, яром, долом,Мов ті діди високочолі,Дуби з гетьманщини стоять.У яру гребля, верби в ряд,Ставок під кригою в неволіІ ополонка – воду брать…Мов покотьоло – червоніє,Крізь хмару – сонце зайнялось.Надувся вітер; як повіє —Нема нічого: скрізь біліє…Та тілько лісом загуло.Реве, свище заверюха.По лісу завило;Як те море, біле полеСнігом покотилось.Вийшов з хати карбівничий,Щоб ліс оглядіти,Та де тобі! таке лихо,Що не видно й світа.«Еге, бачу, яка фуга!Цур же йому я лісом!Піти в хату… Що там таке?От їх достобіса!Недобра їх розносила,Мов справді за ділом.Ничипоре! дивись лишень,Які побілілі!» «Що, москалі?..Де москалі?» «Що ти? схаменися!»«Де москалі, лебедики?»«Та он, подивися».Полетіла КатеринаІ не одяглася.«Мабуть, добре МосковщинаВ тямку їй далася!Бо уночі тілько й знає,Що москаля кличе».Через пеньки, заметами,Летить, ледве дише,Боса стала серед шляху,Втерлась рукавами.А москалі їй назустріч,Як один, верхами.«Лихо моє! доле моя!»До їх… коли гляне —Попереду старший їде.«Любий мій Іване!Серце моє коханеє!Де ти так барився?»Та до його… за стремена…А він подивився, Та шпорами коня в боки.«Чого ж утікаєш?Хіба забув Катерину?Хіба не пізнаєш?Подивися, мій голубе,Подивись на мене:Я Катруся твоя люба.Нащо рвеш стремена?»А він коня поганяє,Нібито й не бачить.«Постривай же, мій голубе!Дивись – я не плачу.Ти не пізнав мене, Йване?Серце, подивися,Їй же богу, я Катруся!»«Дура, отвяжися!Возьмите прочь безумную!»«Боже мій! Іване!І ти мене покидаєш?А ти ж присягався!»«Возьмите прочь!Что ж вы стали?«Кого? мене взяти?За що ж, скажи, мій голубе?Кому хоч оддатиСвою Катрю, що до тебеВ садочок ходила,Свою Катрю, що для тебеСина породила?Мій батечку, мій братику!Хоч ти не цурайся!Наймичкою тобі стану…З другою кохайся…З цілим світом…Я забуду,Що колись кохалась,Що од тебе сина мала,Покриткою стала…Покриткою… який сором!І за що я гину!Покинь мене, забудь мене,Та не кидай сина.Не покинеш?..Серце моє,Не втікай од мене…Я винесу тобі сина».Кинула стременаТа в хатину. Вертається,Несе йому сина.Несповита, заплаканаСердешна дитина. «Осьде воно, подивися!Де ж ти? заховався?Утік!.. нема!.. Сина, синаБатько одцурався!Боже ти мій!.. Дитя моє!Де дінусь з тобою?Москалики! голубчики!Возьміть за собою;Не цурайтесь, лебедики:Воно сиротина;Возьміть його та оддайтеСтаршому за сина,Возьміть його… бо покину,Як батько покинув,Бодай його не кидалаЛихая година!Гріхом тебе на світ божийМати породила;Виростай же на сміх людям! —На шлях положила.Оставайся шукать батька,А я вже шукала».Та в ліс з шляху, як навісна!А дитя осталось,Плаче бідне… А москалямБайдуже; минули.Воно й добре; та на лихоЛісничі почули.Біга Катря боса лісом,Біга та голосить;То проклина свого Йвана,То плаче, то просить.Вибігає на возлісся;Кругом подивиласьТа в яр… біжить… серед ставуМовчки опинилась.«Прийми, боже, мою душу,А ти – моє тіло!»Шубовсть в воду!..Попід льодомГеть загуркотіло.Чорнобрива КатеринаНайшла, що шукала.Дунув вітер понад ставом —І сліду не стало.То не вітер, то не буйний,Що дуба ламає;То не лихо, то не тяжке,Що мати вмирає;Не сироти малі діти,Що неньку сховали: Їм зосталась добра слава,Могила зосталась.Засміються злії людеМалій сиротині;Виллє сльози на могилу —Серденько спочине.А тому, тому на світі,Що йому зосталось,Кого батько і не бачив,Мати одцуралась?Що зосталось байстрюкові?Хто з ним заговорить?Ні родини, ні хатини;Шляхи, піски, горе…Панське личко, чорні брови..Нащо? Щоб пізнали!Змальовала, не сховала…Бодай полиняли!

V

Ішов кобзар до КиєваТа сів спочивати,Торбинками обвішанийЙого повожатий.Мале дитя коло йогоНа сонці куняє,А тим часом старий кобзарІ с у с а співає.Хто йде, їде – не минає:Хто бублик, хто гроші;Хто старому, а дівчатаШажок міхоноші.Задивляться чорноброві —І босе, і голе.«Дала, – кажуть, – бровенята,Та не дала долі!»Іде шляхом до КиєваБерлин шестернею,А в берлині господиняЗ паном і сем'єю.Опинився против старців —Курява лягає.Побіг Івась, бо з віконцяРукою махає.Дає гроші Івасеві,Дивується пані.А пан глянув… одвернувся..Пізнав, препоганий,Пізнав тії карі очі,Чорні бровенята…Пізнав батько свого сина,Та не хоче взяти.Пита пані, як зоветься?«Івась», – «Какой милый!»Берлин рушив, а ІвасяКурява покрила…Полічили, що достали,Встали сіромахи,Помолились на схід сонця,Пішли понад шляхом.