Кобзарь

Шевченко Тарас Григорьевич

Старшини нишком стали за дубом, а під дубом сидить сліпий кобзар; кругом його запорожці і гайдамаки. Кобзар співає з повагою і неголосно.

«Ой волохи, волохи,Вас осталося трохи;І ви, молдавани,Тепер ви не пани;Ваші господаріНаймити татарам,Турецьким султанам.В кайданах, в кайданах!Годі ж, не журіться;Гарно помоліться,Братайтеся з нами,З нами, козаками;Згадайте Богдана,Старого гетьмана;Будете панами,Та, як ми, з ножами,З ножами святими,Та з батьком МаксимомСю ніч погуляєм,Ляхів погойдаєм,Та так погуляєм,Що аж пекло засміється,Земля затрясеться,Небо запалає…Добре погуляєм!»

Запорожець. Добре погуляєм! правду старий співа, як не бреше. А що б то з його за кобзар був, якби не волох!

Кобзар. Та я й не волох; так тілько – був колись у Волощині, а люде й зовуть Волохом, сам не знаю за що.

Запорожець.

Ну, та дарма; утни ще яку-небудь. Ану лишень про батька Максима ушквар.

Гайдамака. Та не голосно, щоб не почула старшина.

Запорожець. А що нам ваша старшина? почує, так послуха, коли має чим слухати, та й годі. У нас один старший – батько Максим; а він як почує, то ще карбованця дасть. Співай, старче божий, не слухай його.

Гайдамака. Та воно так, чоловіче; я це й сам знаю, та ось що: не так пани, як підпанки, або – поки сонце зійде, то роса очі виїсть.

Запорожець. Брехня! Співай, старче божий, яку знаєш, а то й дзвона не діждемо – поснемо.

Гуртом. Справді, поснемо; співай яку-небудь.

Кобзар (співає):

«Літа орел, літа сизийПопід небесами;Ґуля Максим, ґуля батькоСтепами-лісами.Ой літає орел сизий,А за ним орлята;Ґуля Максим, ґуля батько,А за ним хлоп'ята.Запорожці ті хлоп'ята,Сини його, діти,Поміркує, загадає,Чи бити, чи пити,Чи танцювать; то й ушкварять,Аж земля трясеться.Заспіває – заспівають,Аж лихо сміється.Горілку, мед не чаркою —Поставцем черкає,А ворога, заплющившись,Ката, не минає.Отакий-то наш отаман,Орел сизокрилий!І воює, і гарцюєЗ усієї сили.Нема в його ні оселі,Ні саду, ні ставу…Степ і море; скрізь битий шлях,Скрізь золото, слава.Шануйтеся ж, вражі ляхи,Скажені собаки:Йде Залізняк Чорним шляхом,За ним гайдамаки».

Запорожець. Оце-то так! вчистив, нічого сказати: і до ладу, і правда. Добре, далебі, добре! Що хоче, то так і втне. Спасибі, спасибі.

Гайдамака. Я щось не второпав, що він співав про гайдамаків?

Запорожець. Який-бо ти бевзь і справді! Бачиш, ось що він співав: щоб ляхи погані, скажені собаки, каялись, бо йде Залізняк Чорним шляхом з гайдамаками, щоб ляхів, бачиш, різати…

Гайдамака. І вішати, і мордувати! Добре, єй-богу, добре! Ну, це так! Далебі, дав би карбованця, якби був не пропив учора! Шкода! Ну, нехай стара в'язне, більше м'яса буде. Поборгуй, будь ласкав, завтра оддам. Утни ще що-небудь про гайдамаків.

Кобзар. До грошей я не дуже ласий. Аби була ласка слухати, поки не охрип, співатиму; а охрипну – чарочку, другу тії ледащиці-живиці, як то кажуть, та й знову. Слухайте ж, панове громадо!

«Ночували гайдамакиВ зеленій діброві,На припоні пасли коні,Сідлані, готові.Ночували ляшки-панкиВ будинках з жидами,Напилися, простяглисяТа й…»

Громада. Цить лишень! здається, дзвонять. Чуєш?.. ще раз… о!.. «Задзвонили, задзвонили!» – Пішла луна гаєм. «Ідіть же ви та молітесь, а я доспіваю».

Повалили гайдамаки,Аж стогне діброва;Не повезли, а на плечахЧумацькі воловіНесуть вози. А за нимиСліпий Волох знову:«Ночували гайдамакиВ зеленій діброві».Шкандибає, курникає,І гич не до речі.«Ну лиш іншу, старче божий!» —З возами на плечахКричать йому гайдамаки.«Добре, хлопці, нате!Отак! отак! добре, хлопці!А нуте, хлоп'ята,Ушкваримо!»Земля гнеться.А вони з возамиТак і ріжуть. Кобзар грає,Додає словами: «Он гоп таки так!Кличе Гандзю козак:«Ходи, Гандзю, пожартую,Ходи, Гандзю, поцілую;Ходім, Гандзю, до попаБогу помолиться;Нема жита ні снопа,Вари варениці».Оженився, зажурився —Нічого немає;У ряднині ростуть діти,А козак співає:«І по хаті ти-ни-ни,І по сінях ти-ни-ни,Вари, жінко, лини,Ти-ни-ни, ти-ни-ни!»«Добре! Добре! Ще раз! Ще раз!»Кричать гайдамаки.«Ой гоп того дива!Наварили ляхи пива,А ми будем шинкувать,Ляшків-панків частувать.Ляшків-панків почастуєм,З панянками пожартуєм.Ой гоп таки так!Кличе панну козак:«Панно, пташко моя!Панно, доле моя!Не соромся, дай рученьку,Ходім погуляймо; Нехай людям лихо сниться,А ми заспіваймо.А ми заспіваймо,А ми посідаймо,Панно, пташко моя,Панно, доле моя!»«Ще раз, ще раз!»«Якби таки або так, або сяк,Якби таки запорозький козак,Якби таки молодий, молодий,Хоч по хаті б поводив, поводив.Страх мені не хочетьсяЗ старим дідом морочиться.Якби таки…» «Цу-цу, скажені! схаменіться!Бач, розходилися! А ти,Стара собако, де б молиться,Верзеш тут погань. От чорти!»Кричить отаман. Опинились;Аж церков бачать. Дяк співа,Попи з кадилами, з кропилом;Громада – ніби нежива,Анітелень… Поміж возамиПопи з кропилами пішли;За ними корогви несли,Як на Великдень над пасками.«Молітесь, братія, молітесь! —Так благочинний начина.Кругом святого ЧигринаСторожа стане з того світу,Не дасть святого розпинать.А ви Україну ховайте:Не дайте матері, не дайтеВ руках у ката пропадать.Од Конашевича і досіПожар не гасне, люде мруть,Конають в тюрмах, голі, босі…Діти нехрещені ростуть,Козацькі діти; а дівчата!..Землі козацької красаУ ляха в'яне, як перш мати,І непокритая косаСтидом січеться; карі очіВ неволі гаснуть; розкуватьКозак сестру свою не хоче,Сам не соромиться конатьВ ярмі у ляха… горе, горе!Молітесь, діти! страшний судЛяхи в Україну несуть —І заридають чорні гори.Згадайте праведних гетьманів:Де їх могили? де лежить Останок славного Богдана?Де Остряницина стоїтьХоч би убогая могила?Де Наливайкова? нема!Живого й мертвого спалили.Де той Богун, де та зима?Інгул щозиму замерзає —Богун не встане загатитьШляхетським трупом. Лях гуляє!Нема Богдана – червонитьІ Жовті Води, й Рось зелену.Сумує Корсунь староденний:Нема журбу з ким поділить.І Альта плаче: «Тяжко жити!Я сохну, сохну… де Тарас?Нема, не чуть… не в батька діти!»Не плачте, братія: за насІ душі праведних, і силаАрхістратига Михаїла.Не за горами кари час.Молітесь, братія!»Молились,Молились щиро козаки,Як діти, щиро; не журились,Гадали теє… а зробилось —Над козаками хусточки!Одно добро, одна слава —Біліє хустина,Та й ту знімуть…А диякон: «Нехай ворог гине!Беріть ножі! освятили».Ударили в дзвони,Реве гаєм: «Освятили!»Аж серце холоне!Освятили, освятили!Гине шляхта, гине!Розібрали, заблищалиПо всій Україні.

ТРЕТІ ПІВНІ

Ще день Украйну катувалиЛяхи скажені; ще один,Один, останній, сумувалиІ Україна, і Чигрин.І той минув – день Маковія,Велике свято в Україні.Минув – і лях, і жидовинГорілки, крові упивались,Кляли схизмата, розпинали,Кляли, що нічого вже взять.А гайдамаки мовчки ждали,Поки поганці ляжуть спать.Лягли, і в голови не клали,Що вже їм завтра не вставать.Ляхи заснули, а іудиЩе лічать гроші уночі,Без світла лічать бариші,Щоб не побачили, бач, люде.І ті на золото ляглиІ сном нечистим задрімали.Дрімають… навіки бодай задрімали!А тим часом місяць пливе оглядатьІ небо, і зорі, і землю, і мореТа глянуть на люде, що вони моторять,Щоб богові вранці про те розказать.Світить білолиций на всю Україну,Світить… а чи бачить мою сиротину,Оксану з Вільшани, мою сироту?Де її мордують, де вона воркує?Чи знає Ярема? чи знає, чи чує?Побачимо потім, а тепер не ту,Не ту заспіваю, іншої заграю;Лихо – не дівчата – буде танцювать.Недолю співаю козацького краю;Слухайте ж, щоб дітям потім розказать,Щоб і діти знали, внукам розказали,Як козаки шляхту тяжко покаралиЗа те, що не вміла в добрі панувать.Гомоніла Україна,Довго гомоніла,Довго, довго кров степамиТекла-червоніла.Текла, текла та й висохла.Степи зеленіють;Діди лежать, а над нимиМогили синіють.Та що з того, що високі?Ніхто їх не знає, Ніхто щиро не заплаче,Ніхто не згадає.Тілько вітер тихесенькоПовіє над ними,Тілько роси ранесенькоСльозами дрібнимиЇх умиють. Зійде сонце,Осушить, пригріє;А унуки? їм байдуже,Панам жито сіють.Багато їх, а хто скаже,Де Ґонти могила,Мученика праведногоДе похоронили?Де Залізняк, душа щира,Де одпочиває?Тяжко! важко! Кат панує,А їх не згадають.Гомоніла Україна,Довго гомоніла,Довго, довго кров степамиТекла-червоніла.І день, і ніч ґвалт, гармати;Земля стогне, гнеться;Сумно, страшно, а згадаєш —Серце усміхнеться.Місяцю мій ясний! з високого небаСховайся за гору, бо світу не треба;Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось,І Альту, і Сену, і там розлилось,Не знать за що, крові широкеє море.А тепер що буде! Сховайся ж за гору;Сховайся, мій друже, щоб не довелосьНа старість заплакать…Сумно, сумно серед небаСяє білолиций.Понад Дніпром козак іде,Може, з вечірниці.Іде смутний, невеселий,Ледве несуть ноги.Може, дівчина не любитьЗа те, що убогий?І дівчина його любить,Хоч лата на латі.Чорнобривий, а не згине,То буде й багатий.Чого ж смутний, невеселийІде – чуть не плаче?Якусь тяжку недоленькуВіщує козаче,Чує серце, та не скаже,