На розпутті кобзар сидитьТа на кобзі грає;Кругом хлопці та дівчата —Як мак процвітає.Грає кобзар, виспівує,Вимовля словами,Як москалі, орда, ляхиБились з козаками;Як збиралась громадонькаВ неділеньку вранці;Як ховали козаченькаВ зеленім байраці.Грає кобзар, виспівує —Аж лихо сміється…«Була колись гетьманщина,Та вже не вернеться.Було колись – панували,Та більше не будем!Тії слави козацькоїПовік не забудем!Встає хмара з-за Лиману,А другая з поля;Зажурилась Україна —Така її доля!Зажурилась, заплакала,Як мала дитина.Ніхто її не рятує…Козачество гине;Гине слава, батьківщина;Немає де дітись;Виростають нехрещеніКозацькії діти;Кохаються невінчані;Без попа ховають;Запродана жидам віра,В церкву не пускають!Як та галич поле крив,Ляхи, уніатиНалітають, – нема комуПорадоньки дати.Обізвався Наливайко —Не стало Кравчини!Обізвавсь
козак ПавлюгаЗа нею полинув!Обізвавсь Тарас ТрясилоГіркими сльозами:«Бідна моя Україно,Стоптана ляхами!»Україно, Україно!Серце моє, ненько!Як згадаю твою долю,Заплаче серденько!Де поділось козачество,Червоні жупани?Де поділась доля-воля,Бунчуки, гетьмани?Де поділися? ЗгорілоА чи затопилоСинє море твої гори,Високі могили?Мовчать гори, грає море,Могили сумують,А над дітьми козацькимиПоганці панують.Грай же, море, мовчіть, гори!Гуляй, буйний, полем!Плачте, діти козацькії,Така ваша доля!Обізвавсь Тарас ТрясилоВіру рятовати,Обізвався, орел сизий,Та й дав ляхам знати!Обізвався пан Трясило:«А годі журиться!А ходім лиш, пани-брати,З поляками биться!»Вже не три дні, не три ночіБ'ється пан Трясило.Од Лимана до ТрубайлаТрупом поле крилось.Ізнемігся козаченько,Тяжко зажурився,А поганий КонецпольськийДуже звеселився;Зібрав шляхту всю докупиТа й ну частовати.Зібрав Тарас козаченьків —Поради прохати:«Отамани товариші,Брати мої, діти!Дайте мені порадоньку,Що будем робити?Бенкетують вражі ляхи —Наше безголов'я».«Нехай собі бенкетують,Нехай на здоров'я!Нехай, кляті, бенкетують,Поки сонце зайде,А ніч-мати дасть пораду,Козак ляха знайде».Лягло сонце за горою,Зірки засіяли,А козаки, як та хмара,Ляхів обступали.Як став місяць серед неба,Ревнула гармата;Прокинулись ляшки-панки —Нікуди втікати!Прокинулись ляшки-панки,Та й не повставали:Зійшло сонце – ляшки-панкиПокотом лежали.Червоною гадюкоюНесе Альта вісти,Щоб летіли крюки з поляЛяшків-панків їсти.Налетіли чорні крюкиВельможних будити;Зібралося козачествоБогу помолитись.Закрякали чорні крюки,Виймаючи очі;Заспівали козаченькиПісню тії ночі,Тії ночі кривавої,Що славною сталаТарасові, козачеству,Ляхів що приспала.Над річкою, в чистім полі,Могила чорніє;Де кров текла козацькая,Трава зеленіє.Сидить ворон на могиліТа з голоду кряче…Згада козак гетьманщину,Згада та й заплаче!»Умовк кобзар, сумуючи:Щось руки не грають.Кругом хлопці та дівчатаСлізоньки втирають.Пішов кобзар по улиці —З журби як заграє!Кругом хлопці навприсядки,А він вимовляє:«Нехай буде отакечки!Сидіть, діти, у запечку,А я з журби та до шинку,А там найду свою жінку,Найду жінку, почастую,З вороженьків покепкую».
[6 листопада 1838, С.-Петербург]
ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ
Думи мої, думи мої,Лихо мені з вами!Нащо стали на паперіСумними рядами?..Чом вас вітер не розвіявВ степу, як пилину?Чом вас лихо не приспало,Як свою дитину?..Бо вас лихо на світ на сміх породило,Поливали сльози… чом не затопили,Не винесли в море, не розмили в полі?.Не питали б люде, що в мене болить,Не питали б, за що проклинаю долю,Чого нуджу світом?«Нічого робить»,Не сказали б на сміх…Квіти мої, діти!Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?Чи заплаче серце одно на всім світі,Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав…Може, найдеться дівочеСерце, карі очі,Що заплачуть на сі думи,Я більше не хочу.Одну сльозу з очей карих —І пан над панами!Думи мої, думи мої,Лихо мені з вами!За карії оченята,За чорнії бровиСерце рвалося, сміялось,Виливало мову,Виливало, як уміло,За темнії ночі,За вишневий сад зелений,За ласки дівочі…За степи та за могили,Що на Україні,Серце мліло, не хотілоСпівать на чужині…Не хотілось в снігу, в лісі,Козацьку громадуЗ булавами, з бунчугамиЗбирать на пораду.Нехай душі козацькіїВ Украйні витають —Там широко, там веселоОд краю до краю…Як та воля, що минулась,Дніпр широкий – море,Степ і степ, ревуть пороги,І могили – гори,Там родилась, гарцювалаКозацькая воля;Там шляхтою, татарамиЗасідала поле,Засівала трупом поле,Поки не остило…Лягла спочить… А тим часомВиросла могила,А над нею орел чорнийСторожем літає,І про неї добрим людямКобзарі співають,Все співають, як діялось,Сліпі небораки,Бо дотепні… А я… а яТілько вмію плакать,Тілько сльози за Украйну…А слова – немає…А за лихо… Та цур йому!Хто його не знає!А надто той, що дивитьсяНа людей душою,Пекло йому на сім світі,А на тім…ЖурбоюНе накличу собі долі,Коли так не маю.Нехай злидні живуть три дніЯ їх заховаю,Заховаю змію лютуКоло свого серця,Щоб вороги не бачили,Як лихо сміється…Нехай думка, як той ворон,Літає та кряче,А серденько соловейкомЩебече та плачеНишком – люди не побачать,То й не засміються…Не втирайте ж мої сльози,Нехай собі ллються,Чуже поле поливаютьЩодня і щоночі,Поки, поки… не засиплютьЧужим піском очі…Отаке-то… А що робить?Журба не поможе.Хто ж сироті завидує —Карай того, боже!Думи мої, думи мої,Квіти мої, діти!Виростав вас, доглядав вас,Де ж мені вас діти?В Україну ідіть, діти!В нашу Україну,Попідтинню, сиротами,А я – тут загину.Там найдете щире серцеІ слово ласкаве,Там найдете щиру правду,А ще, може, й славу…Привітай же, моя ненько,Моя Україно,Моїх діток нерозумних,Як свою дитину.
[1839, С.-Петербург]
ПЕРЕБЕНДЯ
Перебендя старий, сліпий,Хто його не знає?Він усюди вештаєтьсяТа на кобзі грає.А хто грає, того знаютьІ дякують люде:Він їм тугу розганяє,Хоть сам світом нудить.Попідтинню сіромахаІ днює й ночує;Нема йому в світі хати;Недоля жартуєНад старою головою,А йому байдуже;Сяде собі, заспіває:«Ой не шуми, луже!»Заспіває та й згадає,Що він сиротина,Пожуриться, посумує,Сидячи під тином.Отакий-то Перебендя,Старий та химерний!Заспіває про ЧалогоНа Горлицю зверне;З дівчатами на вигоні —Гриця та веснянку,А у шинку з парубками —Сербина, ШинкаркуЗ жонатими на бенкеті(Де свекруха злая) —Про тополю, лиху долю,А потім —У гаю;На базарі – про Лазаря,Або, щоб те знали,Тяжко-важко заспіває,Як Січ руйнували.Отакий-то Перебендя,Старий та химерний!Заспіває, засміється,А на сльози зверне.Вітер віє-повіває,По полю гуляє.На могилі кобзар сидитьТа на кобзі грає.Кругом його степ, як мореШироке, синіє;За могилою могила,А там – тілько мріє.Сивий ус, стару чупринуВітер розвіває;То приляже та послуха,Як кобзар співає,Як серце сміється, сліпі очі плачуть…Послуха, повіє…Старий заховавсьВ степу на могилі, щоб ніхто не бачив,Щоб вітер по полю слова розмахав,Щоб люде не чули, бо то боже слово,То серце по волі з богом розмовля,То серце щебече господнюю славу,А думка край світа на хмарі ґуля.Орлом сизокрилим літає, ширяє,Аж небо блакитне широкими б'є;Спочине на сонці, його запитає,Де воно ночує, як воно встає;Послухає моря, що воно говорить,Спита чорну гору: «Чого ти німа?»І знову на небо, бо на землі горе,Бо на їй, широкій, куточка немаТому, хто все знає, тому, хто все чує:Що море говорить, де сонце ночує.Його на сім світі ніхто не прийма.Один він між ними, як сонце високе.Його знають люде, бо носить земля;А якби почули, що він, одинокий,Співа на могилі, з морем розмовля,На божеє слово вони б насміялись,Дурним би назвали, од себе б прогнали.«Нехай понад морем, – сказали б, – гуля!»:Добре єси, мій кобзарю,Добре, батьку, робиш,Що співати, розмовлятиНа могилу ходиш!Ходи собі, мій голубе,Поки не заснулоТвоє серце, та виспівуй,Щоб люде не чули.А щоб тебе не цурались,Потурай їм, брате!Скачи, враже, як пан каже:На те він багатий.Отакий-то Перебендя,Старий та химерний!Заспіває весільної,А на журбу зверне.
[1839, С.-Петербург]
ТОПОЛЯ
По діброві вітер виє,Гуляє по полю,Край дороги гне тополюДо самого долу.Стан високий, лист широкий —Нащо зеленіє?Кругом поле, як те мореШироке, синіє.Чумак іде, подивитьсяТа й голову схилить;Чабан вранці з сопілкоюСяде на могилі,Подивиться – серце ниє:Кругом ні билини!Одна, одна, як сиротаНа чужині, гине!Хто ж викохав тонку, гнучкуВ степу погибати?Постривайте, все розкажу,Слухайте ж, дівчата.Полюбила чорнобриваКозака дівчина.Полюбила – не спинила,Пішов та й загинув…Якби знала, що покине,Була б не любила;Якби знала, що загине,Була б не пустила;Якби знала, не ходила бПізно за водою,Не стояла б до півночіЗ милим під вербою;Якби знала!.. І то лихо —Попереду знати,Що нам в світі зустрінеться.Не знайте, дівчата!Не питайте свою долю…Само серце знає,Кого любить… Нехай в'яне,Поки закопають!Бо не довго, чорнобриві,Карі оченята;Біле личко червонієНе довго, дівчата!До полудня, та й зав'яне,Брови полиняють…Кохайтеся ж, любітеся,Як серденько знає.Защебече соловейкоВ лузі на калині, —Заспіває козаченько,Ходя по долині.Виспівує, поки вийдеЧорнобрива з хати;А він її запитає:«Чи не била мати?»Стануть собі, обіймуться, —Співа соловейко;Послухають, розійдуться,Обоє раденькі.Ніхто того не побачить,Ніхто не спитає:«Де ти була, що робила?»Сама собі знає.Любилася, кохалася,А серденько мліло:Воно чуло недоленьку,А сказать не вміло.Не сказало – осталася,День і ніч воркує,Як голубка без голуба,А ніхто не чує.Не щебече соловейкоВ лузі над водою,Не співає чорнобрива,Стоя під вербою;Не співає,– як сирота,Білим світом нудить.Без милого батько, мати —Як чужії люде.Без милого сонце світить —Як ворог сміється;Без милого скрізь могила…А серденько б'ється!Минув і рік, минув другийКозака немає;Сохне вона, як квіточка, —Ніхто не питає.«Чого в'янеш, моя доню?» —Мати не спитала,За старого, багатогоНищечком єднала.«Іди, доню, – каже мати,Не вік дівовати.Він багатий, одинокий —Будеш пановати».«Не хочу я пановати,Не піду я, мамо!Рушниками, що придбала,Спусти мене в яму.Нехай попи заспівають,А дружки поплачуть: