Код Да Вінчі

Любий читачу,

Я завжди любив таємниці й коди.

Відбувається щось неймовірне, коли раптом бачиш, що таємницю заховано… прямо в тебе перед носом.

Коли мені було десять років, я зіткнувся зі своїм першим кодом – рядом символів на смужці паперу, яка висіла на різдвяній ялинці. Коли я нарешті розшифрував ті символи, то, як виявилося, то було послання від моїх батьків про те, що за кілька годин ми всі їдемо в дивовижну подорож усією родиною.

І вже від того ранку мене назавжди полонили коди – таємничі послання, які, щоб зрозуміти, треба розплутати. Усе своє життя я досліджую цей прихований світ,

а кілька років тому зустрівся із найзагадковішим кодом з усіх, які мені траплялися.

Цей код був стародавній, він спантеличував. І найцікавіше, що все приховане було просто на видноті.

Як твердить легенда, цей код оберігає дивовижну таємницю. Одні вважають: якщо ви дізнаєтесь розгадку, то відтоді будете бачити світ зовсім по-іншому. А другі кажуть, що розгадка – то лише міф, шурхіт у тумані.

Хоч би там що, але ви тримаєте в руках книгу, яка оповість вам історію чоловіка та жінки, які шукали, як розшифрувати таємницю і розгадати заховану загадку. Чи повірите ви в цю загадку, чи ні, але станете співучасником її розкриття, і сподіваюся, ця подорож надихатиме вас шукати вашу власну правду, якою б вона не була.

Щиро ваш

Ден Браун

Пріорат Сіону – європейська таємна організація, заснована в 1099 році – існує насправді. У 1975 році в Національній бібліотеці в Парижі знайшли пергамент, відомий як Les Dossiers Secrets [1] , що містив список членів Пріорату Сіону, серед яких були науковець сер Ісаак Ньютон, художник і скульптор Сандро Боттічеллі, письменник Віктор Гюґо, а також художник і винахідник Леонардо да Вінчі.

«Opus Dei» – це фанатична католицька секта, щодо якої багато дискутували, бо про неї стала відома дуже суперечлива інформація. Вона побудувала свій штаб у Нью-Йорку, вклавши в будівництво 47 мільйонів доларів. Усі описи творів мистецтва, архітектури, документів, таємних ритуалів відповідають дійсності.

Відомий куратор Жак Соньєр, заточуючись, зайшов під лунке склепіння Великої галереї музею. Він кинувся до найближчої картини – Караваджо. Ухопившись за позолочену раму, сімдесятишестирічний чоловік з силою потягнув на себе шедевр сімнадцятого століття і впав на спину, накритий цим полотном. Як він і очікував, поруч із гуркотом опустились металеві ґрати, перегородивши вхід у цей зал. Паркетна підлога задвигтіла. Вдалині заревла сигналізація. Якусь мить куратор лежав нерухомо, важко дихаючи і намагаючись зібратися з думками. «Я ще живий». Він вибрався з-під картини й роззирнувся, щоб сховатися в одній з безлічі ніш у цьому залі.

– Не рухатися! – голос прозвучав страхітливо близько.

Стоячи

навкарачки, куратор завмер і повільно повернув голову.

На відстані якихось п’ятнадцяти футів [2] від прегородки височів силует нападника, який дивився на нього крізь металеві ґрати. Він був високий і широкоплечий, із блідим, як у мерця, обличчям, із білим, неначе свіжа деревина, волоссям. Його очі були рожеві, а зіниці темно-червоні. Альбінос тримав пістолет, дуло якого було націлено прямо на куратора.

– Ти не втечеш, – з його акценту складно було визначити, звідки він, – кажи мені, де він.

– Я вже сказав вам, – уривчасто мовив куратор, – не розумію, про що ви.

– Ти брешеш, – чоловік стояв нерухомо, лише виблискували його очі фантома. – Ти і твої брати володієте тим, що не є вашим. Скажи мені, де воно заховане, тоді залишишся живим, – чоловік навів револьвер на голову куратора. – Невже це таємниця, за яку ти ладен померти?

Соньєрові забило дух.

Чоловік нахилив голову, дивлячись на дуло свого револьвера.

Соньєр підняв руки, ніби захищаючись.

– Зачекайте, – повільно мовив він. – Я скажу вам те, що ви хочете.

Куратор далі ретельно добирав слова брехні, яку він репетирував багато разів.

Коли він розповів усе, його нападник самовдоволено всміхнувся.

– Так. Саме це говорили мені й інші.

Соньєр жахнувся. «Інші?»

– Я їх усіх познаходив, – їдко всміхнувся велетень, – усіх трьох. Вони сказали те, що й ти зараз.

«Не може бути!» Те, ким був куратор та інші троє сенешалів [3] , теж було священною таємницею, як і та старовинна таємниця, яку вони оберігали. Тепер Соньєр зрозумів, що його сенешалі говорили перед своєю смертю таку саму брехню.

Нападник знову навів на нього револьвер.

– Коли тебе не стане, я буду єдиним, хто знає правду.

Правду. Куратор миттєво усвідомив увесь жах ситуації. «Якщо мене не стане, правду буде назавжди втрачено». Він спробував підвестися.

Пролунав постріл, і куратор відчув пекучий біль: куля влучила йому в живіт. Він упав долілиць, змагаючись із болем. Соньєр повільно повернув голову і подивився на свого нападника.

Чоловік тепер цілився йому в голову.

Соньєр заплющив очі; його думки закрутились у вихорі жаху і жалю.

Клацання холостого пострілу луною відбилось у коридорі.

Куратор розплющив очі.

Чоловік за ґратами глянув на свою зброю із якимось подивом. Вирішив дістати другий патрон, а потім, здається, передумав, спокійно глянувши на живіт Соньєра.

Куратор глянув униз і побачив на кілька дюймів [4] нижче грудей на своїй білій лляній сорочці маленьку дірку від кулі. «Мій живіт». Оскільки він мав досвід війни, то знав, що жити йому залишилося ще хвилин п’ятнадцять.