Код Да Вінчі
Шрифт:
– І ви так і не знаєте, що мали обговорювати?
Ленґдон не знав. Йому й самому було дуже цікаво, але незручно було розпитувати детальніше. Шанований Жак Соньєр був великим самітником і дуже рідко зустрічався з кимось; Ленґдон просто зрадів самій можливості поспілкуватися з ним.
– Містере Ленґдон, а чи не можете ви бодай здогадуватися, що саме жертва могла хотіти обговорити з вами в ніч, коли сталося вбивство? Це могло б допомогти нам.
Ленґдону стало незатишно від прямоти запитання.
– Справді не можу собі уявити. Я мав за честь, що така людина звернулася до мене. Я захоплююсь працями мсьє Соньєра. Часто
Фаш щось занотував у своєму блокнотику.
Чоловіки були на півдорозі до входу в тунель, що вів до крила Денон, і Ленґдон міг бачити нерухомі ескалатори.
– Ми поїдемо ліфтом, – сказав Фаш, – Упевнений, ви добре знаєте: галерея досить далеко, щоб іти туди пішки. – Він пригладив волосся м’ясистою рукою. – Отже, ви мали спільні з мсьє Соньєром зацікавлення? – продовжував він, коли двері ліфта відчинились.
– Так. Торік я написав чернетку своєї книги, яка зачіпає питання, в обізнаності з якими рівних мсьє Соньєру нема. Мені дуже хотілося почути його думку.
– Розумію. І що то за тема?
Ленґдон завагався, не знаючи, як краще пояснити.
– Власне, це праця про поклоніння богиням – концепція жіночої святості та мистецькі символи, пов’язані з цим.
– І Соньєр добре знався на цьому?
– Як ніхто інший.
– Розумію. А може, Жак Соньєр знав про вашу майбутню книгу, – висловив припущення Фаш, – і запропонував зустріч, щоб допомогти вам?
Ленґдон похитав головою.
– Про мою книгу ніхто не знає. Вона ще в чорновому варіанті, який я нікому не показував, окрім редактора.
– Ви і мсьє Соньєр, – сказав капітан, коли ліфт рушив, – ви зовсім ніколи не розмовляли? І не листувалися? Ніколи нічого не надсилали один одному електронною поштою?
Ще одне дивне запитання. Ленґдон похитав головою.
– Ні. Ніколи.
Фаш схилив голову, ніби подумки фіксував цей факт. Нічого не сказавши, він втупив погляд у хромовані двері ліфта. У відображенні на їхній блискучій поверхні Ленґдон помітив шпильку на краватці капітана – срібне розп’яття, оздоблене тринадцятьма камінчиками чорного оніксу. Цей символ був відомий християнам як crux gemmata – хрест із коштовностями – графічний символ Христа і Його дванадцяти апостолів. Ленґдон і не подумав би, що капітан французької поліції так відкрито демонструватиме свою релігійність. Це ж Франція, країна, де християнство є не релігією, а традицією.
Ліфт зупинився. У відображенні на дверях Ленґдон зіткнувся поглядом з очима Фаша. Він швидко вийшов з кабіни й розгублено зупинився. Фаш поглянув на нього.
– Гадаю, мсьє Ленґдон, ви ще ніколи не бачили Лувр о такій порі?
«Гадаю, ні», – подумав Ленґдон, намагаючись стримати серцебиття.
Галереї Лувру з їхніми славнозвісними високими стелями зазвичай добре освітлені. А зараз вони вражали пітьмою. Від приглушеного червоного свічення, що йшло вгору від плінтусів, на мозаїчній підлозі лишались червоні смуги.
Подивившись углиб похмурого коридору, Ленґдон зрозумів, що так і має бути. Власне, всі великі галереї послуговувались червоним світлом – лампочки, вмонтовані на низькому рівні, давали змогу працівникам і охороні знаходити дорогу в той час, коли картини залишалися б у відносній темряві і шкідлива дія світла на них значно послаблювалась.
– Сюди, – сказав Фаш, різко повертаючи праворуч і ведучи його рядом з’єднаних між собою галерей.
Ленґдон
– Хоч одна з них справжня? – спитав Ленґдон, вказуючи на камери.
Фаш похитав головою.
– Звичайно ж ні.
Ленґдон не здивувався. Якщо брати до уваги площі Лувру, потрібно мати сотні працівників, які б лише сиділи й контролювали відеоспостереження. Більшість великих музеїв зараз послуговується системою затримання. Не дай крадію вийти. Тримай його всередині. Система затримання вмикається після закінчення роботи музею, і якщо зловмисник торкається якогось експоната, всі виходи перекриваються і крадій буде заблокований ще до прибуття поліції.
У глибині викладеного мармуром коридору лунали голоси. Здавалося, шум ішов з великого алькова, який знаходився праворуч. Звідти лилося яскраве світло.
– Там кабінет куратора, – сказав капітан.
Коли вони наблизились до алькова, Ленґдон крізь відчинені двері побачив розкішний кабінет Соньєра з дерев’яними панелями та картинами великих майстрів. Там метушилося кілька поліцейських, вони щось занотовували й розмовляли по телефону. Один з них сидів за величезним старовинним письмовим столом Соньєра і щось набирав у ноутбуку. Вийшло так, що приватний кабінет куратора став командним пунктом поліції.
– Messieurs! – гукнув їм Фаш, і всі вони обернулися. – Ne nous d'erangez pas sous aucun pr'etexte. Entendu? [13]
Ленґдон неодноразово вішав на двері номера в готелях табличку з написом «NE PAS DERANGER», тож зрозумів зміст наказу. Фаша і Ленґдона не можна було турбувати ні за яких обставин.
Усі в кабінеті кивнули, висловлюючи цим своє розуміння.
Покинувши невелике зібрання агентів, Фаш повів Ленґдона далі темним коридором. За тридцять ярдів був вхід до найпопулярнішого відділу Лувру, Великої галереї – коридору, який здавався нескінченним: там містилися найцінніші в Луврі шедеври італійських майстрів. Ленґдон знав: саме там лежало тіло Соньєра; він упізнав на фото знаменитий паркет, тож помилки бути не могло.
13
Мсьє! У жодному разі не турбуйте нас ні з якого приводу. Зрозуміло? (франц.)
Коли вони підійшли, він побачив, що вхід перекрито величезними сталевими ґратами, ніби із середньовічних замків, які стримували напад ворожої армії.
– Система затримання, – сказав Фаш, коли вони наблизилися до брами.
Ленґдон зазирнув крізь ґрати у присмерк ледь освітленої Великої галереї.
– Давайте, а я за вами, – сказав Фаш, піднімаючи над підлогою низ ґрат на два фути. – Прошу, пролазьте під низом.
Ленґдон глянув на вузький простір біля його ніг під масивними ґратами, де можна було лише проповзти. «Здається, він жартує». Загорожа виглядала, як гільйотина, яка очікує на свою жертву.