Код Да Вінчі
Шрифт:
Ошелешений Ленґдон набрав цифри з папірця: 454. Попереднє повідомлення вмить урвалося, і він почув електронний голос, який заговорив французькою:
– У вас одне нове повідомлення.
Очевидно, 454 було кодом до її автовідповідача, щоб вона могла слухати повідомлення, коли її не було вдома.
«Я прослуховую повідомлення цієї жінки?»
Повідомлення стало проговорюватись, і то був голос Софі:
– Містере Ленґдон, – почувся схвильований шепіт, – не реагуйте на це повідомлення. Просто
Розділ 10
Сайлас сидів за кермом чорного «ауді», яке Учитель приготував для нього, і дивився на величну церкву Сен-Сюльпіс. Підсвічені знизу прожекторами, дві її дзвіниці здіймалися вгору, як дужі вартові. З обох боків ряди рівних контрфорсів виступали, як ребра красивого звіра.
«Ці погани у самому домі Господа ховають свій наріжний камінь». Він збирався знайти його і віддати Учителеві, щоб вірні отримали назад те, що братство багато років тому викрало в них.
Яким могутнім це зробить «Opus Dei»!
Припаркувавши «ауді», Сайлас видихнув, наказуючи собі зосередити розум на тому, що мають зробити його руки. Спогади про своє життя до того часу, як люди з «Opus Dei» врятували його, все ще не давали йому спокою…
При народженні його назвали не Сайласом, а якимось іншим іменем, тепер він навіть не може пригадати, як його звали батьки. Коли йому було сім років, він утік з дому. Його вічно п’яний батько, здоровенний вантажник з марсельського порту, весь час звинувачував матір у тому, що хлопець народився альбіносом.
Однієї ночі він побив її так сильно, що мати Сайласа вже не підвелася. Хлопець стояв біля нерухомої матері з нестерпним почуттям провини.
«То я винен!»
Ніби якийсь демон вселився в нього: він вскочив у кухню, схопив ножа, побіг до спальні, де його батько лежав на ліжку в п’яному дурмані. Не вимовивши ні слова, хлопець змусив батька заплатити за те, що той вчинив.
Він утік від того, що скоїв, але його дивна зовнішність виділяла його із числа інших юних втікачів, які заповнювали вулиці міста, тож він був змушений жити сам у підвалі напівзруйнованої фабрики, харчуючись фруктами та сирою рибою, вкраденою в порту. «Привид, – шепотіли люди одне одному, лякаючись його блідої шкіри, – привид з очима диявола!»
І Сайлас почував себе привидом… прозорим… який мандрує від порту до порту, поки у вісімнадцять років злочини не привели його до в’язниці в Андоррі.
Провівши там дванадцять років, він так висох тілом і душею, що справді став прозорим.
Yo soy un espectro [21] .
Однієї ночі могутня рука струснула стіни його кам’яної камери, і привид прокинувся від криків своїх співкамерників. Ледь він скочив на ноги, як велика каменюка впала саме на те місце, де він щойно спав, залишивши отвір у стіні, яка здригалась. І в ту діру він побачив щось таке, чого не бачив десять років. Місяць
21
«Я привид» (ісп.).
Коли землетрус іще тривав, привид продерся вузьким тунелем і, вибравшись із нього, скотився кам’янистим схилом до лісу. Далі він ішов усю ніч, майже непритомний від голоду, вздовж залізничного полотна і випадково натрапив на порожній вантажний вагон, куди заповз і заснув. А коли прокинувся, вагон їхав.
Прокинувся він від крику. Хтось розбудив його і викинув з вагона. Вкрай виснажений, він упав при дорозі й знепритомнів.
Повільно світало, і привид намагався зрозуміти, як довго він був мертвим. «День? Три дні?» Це не мало значення. Його ліжко було м’яке, а повітря навколо нього пахло карамеллю, і над ним схилився сам Христос.
«Я тут, – шепотів Він йому. – Камінь було відсунуто вбік, і ти народився знову. Ти врятований, мій сину. Благословенні ті, що йдуть моєю дорогою».
І він знову заснув.
Крик болю вирвав його з дрімоти. Він пішов коридором на крик. На кухні він побачив, як великий чоловік б’є меншого. Привид схопив великого й ударив його об стінку, той вирвався і втік, а тіло молодої людини в одязі священика залишилося. Піднявши пораненого священика – тому було зламано ніс, – привид поніс його до канапи.
– Дякую, друже мій, – сказав священик дивною французькою. – Гроші, офіровані на церкву, виявилися завеликою спокусою для крадія. – Він усміхнувся: – Мене звуть Мануель Арінґароса, і я місіонер з Мадрида, якого послали сюди, на північ Іспанії, будувати церкву. А як твоє ім’я, друже мій?
Привид не міг згадати.
– Де я? – глухо запитав він. – Як я потрапив сюди?
– Ти лежав на порозі мого дому. Ти був хворий, тож я годував тебе, піклувався про тебе. Ти пробув тут багато днів, – м’яко сказав молодий священик.
Привид розглядав свого молодого рятівника. Протягом багатьох років ніхто не був добрим із ним.
– Дякую, отче.
Священик торкнувся своєї губи, яка кровила.
– Це я маю бути вдячним тобі, друже мій.
Наступного ранку привид із подивом виявив газетну вирізку на тумбочці біля свого ліжка. Стаття була тижневої давності і написана французькою. Коли він прочитав її, то страх переповнив його, бо там ішлося про землетрус у горах, який зруйнував в’язницю, і про те, що багато небезпечних злочинців опинилося на свободі.
«Священик знає, хто я!» Він скочив з ліжка, готовий тікати.
– Книга Діянь Апостолів, – сказав голос з-за дверей, і молодий священик увійшов, усміхаючись. Його ніс був невміло забинтований, а в руках він тримав стару Біблію. – Розділ позначено.
Привид із острахом узяв Біблію.
Діяння, 16.
У тому розділі Нового Заповіту розповідалося про в’язня на ім’я Сайлас, який лежав голий і був битий у своїй темниці, співаючи гімни Господу.
Коли привид дійшов до вірша 26, він був приголомшений.