Коли впаде темрява
Шрифт:
Попереду з’явилися біла стрілка на синьому знаку, що мерехтів у світлі його фар, і відгалуження вбік, а дугові натрієві ліхтарі освітлювали там асфальт так яскраво, що цей з’їзд з магістральної траси здавався якоюсь театральною декорацією. Він ввімкнув поворот, скинув швидкість до сорока і з’їхав з автостради. Далі це відгалуження теж роздвоювалося: вантажні хури й будинки на колесах — направо, «ягуари» — прямо. За п’ятдесят ярдів після роздоріжжя лежав відпочинковий майданчик, низька сіра будівля зі шлакоблоків бежевого кольору, вона також здалася йому декорацією під яскравими ліхтарями. На що вона схожа, якби це було в кіно? Либонь, на командний пункт ракетного комплексу? Авжеж, чом би й ні. Ракетний командний пункт десь на відлюдді, і там сидить начальник, який страждає на якусь вправно приховувану (але прогресуючу) ментальну хворобу. Йому всюди вбачаються росіяни, росіяни лізуть крізь вікна й двері… чи, радше, хай будуть терористи з «Аль Каїди», це, напевне, виглядатиме актуальнішим. Тепер образи російських потенційних лиходіїв вийшли з ужитку, хіба що окрім наркодилерів чи неповнолітніх повій. Та ні до чого тут лиходії, це дурна фантазія, а от палець у того парубка аж свербить, так хочеться натиснути червону кнопку, а…
А йому ж треба помочитися, тож поки що відставимо уяву на дальню конфорку, дякувати й хвала їй. Окрім того, в такій історії немає місця для Пса. Бо його Пес більший за ординарного міського бійця, так він говорив на початку цього вечора в «Золотому глеку». (Теж гарна фраза.) Проте в ідеї про божевільного командира ракетнрго центру теж щось є, авжеж? Гарний хлопець… підлеглі його люблять… виглядає зовні цілком нормальним.
У цю пору просторий майданчик був вільний, там стояла тільки єдина машина, з отих крайслерівських «крузерів», що не переставали його дивувати своїм виглядом, — ніби іграшкові гангстерські авта з 1930-х.
Він припаркувався за кілька розграфлених ділянок від «крузера», вимкнув двигун, але, перш ніж вийти з машини, швидко окинув поглядом безлюдний майданчик. Він не вперше зупинився в цьому місці на зворотному шляху з «Глека», і одного разу його тут здивував і водночас налякав алігатор, котрий чвалав майданчиком у бік цукрових сосон, що росли за межами парковки, схожий він був на старого бізнесмена-товстуна, що прямує на ділову зустріч. Сьогодні ніякого алігатора не було видно, тож він вийшов і, змахнувши електронним ключем через плече, замкнув за собою дверцята. Сьогодні тут були тільки він та «містер Крузер». «Ягуар» слухняно цвірінькнув, і у спалаху фар він на мить побачив власну тінь… тільки кому належала ця тінь, Дикстрі чи Гардину?
Він вирішив, що тінь належить Джонні Дикстрі. Гардин уже зник, залишився миль за сорок звідси. Але цього вечора була його черга давати коротку (й доволі гумористичну) лекцію іншим членам угруповання «Флоридські злодії», і він гадав, що Гардин прегарно впорався, закінчивши обіцянкою наслати Пса на кожного, хто щедро не жертвував цього року у благодійний фонд, що наразі був неприбутковою організацією «Сонячні читачі» і забезпечував аудіокнижками й записами статей незрячих студентів.
Цокаючи підборами своїх ковбойських чобітків, він попрямував через майданчик до будівлі. Джон Дикстра ніколи не надяг би витерті джинси і ковбойські чоботи на публічну зустріч, особливо на таку, де він головний доповідач, та Гардин — то іншої породи зух. Зовсім не схожий на Дикстру (який міг би знервуватися), бо Гардина не обходило, що думають люди про його вигляд.
Будівлю при відпочинковому майданчику було поділено на три частини: зліва жіноча вбиральня, справа чоловіча, а посередині чималий портик, де можна було взяти проспекти усіляких визначних місць Центральної й Південної Флориди. Там же стояли автомати з різними наїдками, два автомати з освіжаючими напоями і один, що за не зовсім зрозумілу кількість чверть доларових монет міг подарувати вам мапу. По стінах шлакоблочної арки були приліплені плакати з оголошеннями про зниклих дітей, від них у Дикстри завше обсипало морозом шкіру. Скільки дітей з цих фотографій, завжди думалося йому, вже поховані десь у мочарах, у піщаному ґрунті або з’їдені алігаторами по флоридських болотах? Скільки з них виростають у переконанні, що волоцюги, які їх викрали (і часом або самі приневолювали до сексу, або позичали комусь), — це їхні справжні батьки й матері? Дикстра не любив дивитися на ці відкриті невинні обличчя чи затримуватися думкою на відчаї, що ховався за абсурдними сумами обіцяної винагороди — десять, двадцять, п’ятдесят, а одного разу навіть сто тисяч доларів (остання сума за усміхнену біляву дівчинку з Форт-Маєрса, яка зникла у 1980 році й зараз мала би бути ще доволі молодою жінкою, якщо залишилася жива… чого майже напевне не трапилося). Також тут висів плакат, котрий інформував публіку, що порпатися у сміттєвих контейнерах заборонено, а інший про те, що на відпочинковому майданчику заборонено тинятися довше ніж годину, — ПОЛІЦІЯ НАГЛЯДАЄ.
Кому захочеться тут тинятися? — подумав Дикстра й прислухався до вітру, що шелеснув крізь пальмове листя. Якомусь божевільному, ось кому. Тому, кого чимдалі більш притягує червона кнопка, поки повз нього пролітають місяці й роки з гуркотінням шістнадцятиколісних трейлерів, що мчать по трасі серед ночі.
Він уже зробив крок у бік чоловічої вбиральні, але застиг за півкроку, почувши трохи спотворений відлунням, але неприємно близько, ніби одразу за спиною, жіночий голос.
— Ні, Лі, — сказала вона. — Ні, милий, не треба.
Почувся ляск, за ним глухий удар, мов чимось важким об м’ясо. Дикстра усвідомив, що чує банальні звуки побиття. Він ніби в очі побачив червоний слід долоні на щоці в жінки і як її голова стукнулася — трохи удар пом’якшило волосся (біляве? темне?) — об облицьовану бежевими кахлями стіну й відскочила. Вона заплакала. Яскравого світла натрієвих ліхтарів вистачало, щоб Дикстра помітив, як його руки взялися гусячою шкірою. Він закусив нижню губу.
— Хвойда.
Голос Лі звучав ненатурально, ніби зі сцени. Важко зрозуміти, чому вмент стало ясно, що він п’яний, бо всі слова він промовляв чітко. Але помилитися було неможливо, бо такі голоси Дикстра уже чував на бейсбольних стадіонах, на ярмарках, іноді в мотельному номері з-за тонкої стінки (або вони долітали згори крізь стелю), коли місяць уже спускався низенько і бари були закриті. Судячи з розмови — якщо це можна назвати розмовою, — жінка теж була нетвереза, але ще більше вона була налякана.
Дикстра застиг там, у невеличкому закутку перед дверима, лицем до чоловічої вбиральні, спиною до пари в жіночій вбиральні. Він стояв у затінку, оголошення з фотографіями зниклих дітей обабіч нього стиха шаруділи, наче гілки пальм у нічному бризі. Він стояв і чекав, сподіваючись, що більш нічого не трапиться. Але, звісно ж, трапилося. Йому спали на думку слова когось із кантрі-співаків, недоречні й зловісні: «Коли я второпав, було вже пізно, я вже був занадто багатий, щоб усе кинути й піти».
Знову почулося м’ясисте «гуп», і знову схлип жінки. Коротка мить тиші, а далі чоловічий голос завів знову, і стало ясно, що він, окрім того що п’яний, ще й неосвічений; з того як він промовляв «фойда». Про нього все стало зрозуміло: що він сидів на задній парті на уроках англійської у старших класах, пив молоко просто з картонного пакета, коли повертався зі школи додому, що його вигнали з другого або третього курсу, що він працює десь, де треба надягати рукавички, і носить ніж «Х-Асіо» в задній кишені. Некоректно робити такі узагальнення — все одно що казати, ніби всі афроамериканці мають вроджене почуття ритму, а всі італійці оперні співаки, — проте тут, у темряві, об одинадцятій вечора, в оточенні плакатів зі зниклими дітьми, які завжди чомусь друкують на рожевому папері, так ніби це колір втрати, було зрозуміло, що все так і є.