Коли впаде темрява
Шрифт:
— Обригай собі п’я-я-яти!
Пролунав загальний сміх, і їхня машина піддала газу.
Дикстра замкнув дверцята, відкинув голову назад, заплющив очі, чекаючи, поки минуть спазми. Невдовзі вони минулися, і шлунок у нього став на місце. Він зрозумів, що йому знову хочеться відлити, і сприйняв це як добрий знак.
Він пригадав своє бажання вдарити Лі-Лі у вухо — як сильно? який пролунає звук? — і волів би викинути цю згадку з голови. Від цієї згадки його знову почало нудити.
Його розум (його зазвичай слухняний розум) спрямував думки до начальника
А може, Пес по дорозі до Каліфорнії, де на нього чекає робота… їде, а не летить, бо має парочку одиниць спеціальної зброї в багажнику свого «Плімута Род Ранера»… і в нього щось трапилося з машиною…
Звісно. Авжеж, так було б гарно. Чи могло бути, якщо поміркувати. Він гадав, ніби для Пса нема місця у великій порожнечі Американського хартленда? Це вузьколобе мислення, авжеж? Тому що за правильних умов будь-хто може опинитися будь-де і займатиметься будь-чим.
— Дрижаки минулися. Дикстра знову завів «ягуара» і покотив. У Лейк Сіті він знайшов цілодобову заправку з публічним туалетом і зупинився там, щоб опорожнити сечовий міхур і залити бензину в бак (після того як уважно роздивився, чи нема там на стоянці або біля якоїсь з чотирьох колонок «крузера», і впевнився, що нема). Відтинок шляху звідти до свого дому він проїхав, думаючи думки Ріка Гардина, а в будинок біля каналу ввійшов Джоном Дикстрою. Йдучи з дому, він завжди вмикав сигналізацію — це обачно, — і тепер йому довелося її вимкнути, щоб ввійти, а потім, на решту ночі, ввімкнути знову.
Велотренажер
Через тиждень після обстеження, якого він уникав цілий рік (насправді він відкладав його три роки, сказала б його дружина, царство їй небесне), Річарда Сіфкіца запросив на ознайомлення з результатами аналізів та їх обговорення доктор Брейді. Оскільки в голосі лікаря пацієнт не почув нічого явно зловісного, то і прибув до нього майже без вагань.
Результати обстеження подавалися на аркуші паперу з титулом МЕТРОПОЛІТАН ГОСПІТАЛЬ, місто Нью-Йорк, під яким ішли рядки цифр. Усі цифрові значення й назви аналізів було надруковано чорним шрифтом, окрім одного. Цей єдиний рядок був червоного кольору, і Сіфкіц не дуже здивувався, побачивши там слово ХОЛЕСТЕРИН. Цифра 226 при ньому просто кидалась в очі завдяки червоному чорнилу (звісно, це було зроблено навмисне).
Сіфкіц уже відкрив було рота, щоб спитати, чи дуже це поганий результат, але спершу спитав сам себе, чи варто розпочинати бесіду з безглуздого питання. Він зметикував, що ніхто б не друкував ці цифри червоним кольором, якби вони були гарними. Інші ж цифри, поза сумнівами, були гарними цифрами, або, щонайменше, прийнятними, інакше б їх не надрукували чорним кольором. Але він з’явився сюди не для обговорення. Лікарі — зайняті люди, не схильні до
Доктор Брейді вигідніше відхилився на спинку крісла і сплів пальці на своїх, з біса, худорлявих грудях.
— Сказати вам правду, — почав він, — це зовсім непогана цифра. — Він підняв палець догори. — Зважаючи на те, що ви їсте.
— Я розумію, що маю зайву вагу, — скромно промовив Сіфкіц. — Я збирався щось почати робити з цього приводу.
Насправді він не збирався робити нічогісінько.
— Можу сказати більше, — продовжив доктор Брейді, — що і вага у вас не така вже погана. Знову ж таки, зважаючи на те, що ви їсте. А тепер я хочу, щоб ви вислухали мене уважно, бо такі розмови я проводжу зі своїми пацієнтами лише один раз. Підкреслюю: з пацієнтами-чоловіками, бо коли справа торкається ваги, мої пацієнтки, якщо я їм піддамся, готові надзижчати такого мені у вуха. Тож чи ви готові?
— Так, — відповів Сіфкіц, він спробував і собі зчепити пальці на грудях, та второпав, що не годен цього зробити. Він з’ясував, чи коректніше було б сказати — згадав, що має там пару порядних цицьок. Не цілком, наскільки він це усвідомлював, стандартного розміру для чоловіка під сорок. Він покинув намір зчепити пальці на грудях, і замість того поклав руки собі на коліна. Чим швидше розпочнеться лекція, тим швидше закінчиться.
— Вам тридцять вісім років, ваш зріст шість футів, — сказав доктор Брейді.
— Важити ви мали би близько ста дев’яноста, і приблизно такий же рівень холестерину. Були часи, скажімо, у сімдесяті, коли ви могли перебутися й з рівнем холестерину двісті сорок, але, звісно, у сімдесяті ще й курити можна було у приймальному покої. — Він похитав головою. — Ні, кореляція між високим рівнем холестерину й захворюваннями серця занадто очевидна. Двісті сорок навіть тоді б не пропустили. Ви та людина, яку обдаровано гарним метаболізмом. Зауважте, не чудовим, а гарним. Отже, Річарде, скільки разів ви їсте у «Мак-Доналдсі» або у «Венді’з»? Двічі на тиждень?
— Либонь, тільки раз, — відповів Сіфкіц. Він пам’ятав, що насправді заглядає до фастфудів в середньому чотири-шість разів на тиждень. Не рахуючи обідів, що часом з’їдає по вікендах у «Арбі’з».
Доктор Брейді здійняв руку так, ніби проголошував Хай буде по-твоєму… ця фраза уявилася Сіфкіцу, либонь тому, що була гаслом мережі «Бургер Кінг».
— Авжеж, ви добряче їсте, як про це кажуть нам терези. У день обстеження ви важили двісті двадцять три фунти… знову ж таки, й невипадково, дуже близько до вашого рівня холестерину.
Він відповів кривою посмішкою на гримасу Сіфкіца, але, принаймні, та посмішка не була геть позбавленою співчуття.
— Ось що, мабуть, відбувалося впродовж вашого дорослого життя, — промовив Брейді. — Ви продовжували їсти так само, як робили це підлітком, і до цього часу ваш організм — завдяки своєму, хоч і не чудовому, проте гарному метаболізму — якось встигав за вами. Наразі нам допоможе, якщо ми уявімо собі метаболічний процес як бригадну роботу. Трудяги в робочих штанях і черевиках «Док Мартене».