Коли впаде темрява
Шрифт:
І того ж дня, осідлавши велотренажер, він уявив собі, що позаду нього розташувалися не комори, в яких спочиває в мирі старий телевізор з квартири 2-С, штабель труб з 3-Р, закутаний у брезент гірський велосипед з 4-А, а лежить Покіпсі-таун. Перед ним простяглася глуха провінційна дорога, яка в атласі мосьє Ренда і МакНеллі виглядає тонесенькою синьою змійкою, зате на детальнішій мапі називається — Старий Рейнський шлях. Він обнулив одометр на велотренажері, зафіксував погляд на ґрунті, що починався там, де бетонна долівка зустрічалася зі стіною, і подумав: це й справді дорога до гарного здоров’я. Якщо мати це на увазі, то й недивно, що тебе аж так рознесло після смерті Труді.
Але серце билося трішки пришвидшено (так ніби він уже почав натискати на педалі), і почувався він так, як, вважав, почуваються люди перед поїздкою в нові місця, де можливі нові знайомства, а то й нові пригоди. Над рудиментарним кермом велотренажера був держак для поїлки, і він туди вставив бляшанку «Ред Булла», що претендував на роль енергетичного напою. Мав на собі тренувальні шорти й звичайну сорочку, яку надягнув, бо там була кишеня. До неї він поклав два вівсяні коржики з родзинками. Десь він чув, що ніби і вівсяні пластівці, й родзинки — гарні ліпідовловлювачі.
До речі, бригада «Ліпід Компані» вже пошабашила. Еге ж, вони все ще працювали на тій картині, що залишалася нагорі, — намальованій даремно, без усякого зиску, що так не схоже на нього, — але тут вони вже посідали до фургону Фреді і поїхали собі назад до… куди?
— Вони поїхали до Покіпсі, — промовив він. — Вони слухають Каріма по радіо WPDH і п’ють пиво з банок, схованих у паперових пакетах. Сьогодні вони… що ви робили сьогодні, хлопці?
— Поклали кілька дренажних труб, — прошепотів чийсь голос. — Ручай прорвався крізь греблю й розмив дорогу біля Прайсвілла. Атож, ми рано пошабашили.
Добре. Це гарно, Йому не доведеться злазити з велика й тягти його на собі, обходячи вимоїну.
Річард Сіфкіц втупився очима в стіну і почав крутити педалі.
Це було восени 2002-го, через рік після того, як у Фінансовому кварталі завалилися «вежі-двійнята» і життя в Нью-Йорку повернулося до звільна параноїдальної версії нормального… якщо не забувати, що легка форма параноїдальності і є нормою для Нью-Йорку.
Річард Сіфкіц почувався притомним і щасливим, як ніколи. Його життя підпорядкувалося чотиричастинній гармонії. Вранці він працював над тим завданням, виконання якого наразі забезпечувало йому гроші на житло і їжу, а таких замовлень, здавалося, стало більше, ніж коли-небудь. Уся преса волала, що від економіки смердить, але для вільного комерційного художника Річарда Сіфкіца все в економіці було гаразд. Як і раніше, на ланч він ходив до ірландського гриль-бару «Dugan’s» на сусідній вулиці, але тепер, здебільшого, замість масного подвійного чизбургера брав там салат; а після обіду працював над новою картиною, сам для себе: тобто займався деталізацією проекції на стіні у своєму підвальному алькові. Картину з Берковіцем і його бригадою було відставлено під стінку й накрито старим простирадлом. Туди нема чого додавати. Тепер він потребував кращого образу того, що гарно йому прислужилося в підвалі, зображення дороги на Геркимер, з якої вже поїхали роботяги. А чому б їм не поїхати? Хіба не він сам тепер тримає дорогу в порядку? Сам, і робить це, з біса, непогано. Наприкінці жовтня він знову завітав до Брейді, щоб поміряти рівень холестерину, і цього разу цифри були надруковані не червоним, а чорним чорнилом — 179. І Брейді виявив до нього велику повагу, він видався навіть трохи заздрісним.
— Це краще, ніж у мене, — сказав він. — Ви таки поставилися до зроблеми серйозно?
— Напевне, так, — погодився Сіфкіц.
— І пузо ваше майже зникло. Качалися?
— Скільки вистачало духу, — погодився Сіфкіц і більше на цю тему не говорив. На той час його вправи вже стали дещо дивними. Принаймні декому вони б здалися дивними.
— Добре, — сказав Брейді, — Що було потрібно, досягнуто, тож можете вже й кинути. Така моя вам порада.
Сіфкіц відповів лікарю посмішкою, але на цю його пораду не збирався зважати.
Свої вечори — четверту частину Звичайного Дня Сіфкіца — він присвячував або телевізору, або читанню якоїсь книжки, зазвичай сьорбаючи замість пива томатний сік чи овочевий «У-8», почуваючись втомленим, але вдоволеним. Спати він тепер лягав на годину раніше, і додатковий відпочинок був доречним.
Стрижневою була третя частина його дня — від четвертої до шостої. Ці дві години він проводив на велотренажері, долаючи манівці дороги між Покіпсі й Геркимером. На план-карті Старий Рейнський шлях переходив у Водоспадну дорогу, а та в Лісову; на якомусь відтинку північніше Пенністона вона на віть мала назву Звалищна дорога. Він добре пам’ятав, як на самому початку навіть п’ятнадцять хвилин крутіння педалей йому видавалися вічністю. Тепер він мусив іноді себе ледь не силою зганяти з велотренажера після двох годин їзди. Кінець кінцем йому довелося ставити біля себе будильник, заведений на шосту годину. Агресивного його джерготіння вистачало, щоби… ну, словом…
Вистачало, щоб він отямився.
Сіфкіцу важко було погодитися з думкою, що він засинає, коли їде в алькові на велотренажері з постійною швидкістю п’ятнадцять миль на годину, але йому не подобалася й альтернативна думка — ніби він трохи їде глуздом на дорозі до Геркимера. Чи в тому підвалі, якщо хочете. Ніби він марить.
Одного вечора, клацаючи пультом, він на каналі «А&Е» натрапив на передачу про гіпноз. Брали інтерв’ю в одного гіпнотизера, він виступав під ім’ям Джо Сатурн і розповідав, що кожна людина щодня займається самогіпнозом. Це відбувається, коли ми вранці вводимо себе в робочий стан; ми користуємося цим, коли «в’їжджаємо в сюжет», читаючи книгу або дивлячись кіно; ми загіпнотизовуємо себе ввечері, щоби заснути. Останній приклад Джо Сатурн, видно, полюбляв найбільше, оскільки довго розводився про ті маніпуляції, що їх щовечора практикують «успішні соні»: перевіряють клямки на дверях і вікнах або виціджують склянку води, промовляють молитву або злягаються в напівмедитативному стані. Він порівнював ці речі з тими пасами, що їх гіпнотизер робить перед своїми пацієнтами, і з його стандартними замовляннями — рахуванням від десяти до нуля, запевненнями пацієнтів у тому, що вони починають почуватися «дуже сонними». Сіфкіца це зачепило, й він одразу ж погодився, що свої щоденні дві години на велотренажері сам проводить у стані легкої чи середньої глибини загіпнотизованості.
Тому що наприкінці третього тижня він висиджував по дві години вже не перед настінною проекцією в підвальному закапелку. Починаючи з третього тижня він уже насправді перебував на дорозі до Геркимера.
Із задоволенням натискаючи на педалі, він тепер їхав по зашкарублій ґрунтовці, що вилася крізь ліс, і вдихав запах сосон, чув крики ворон та іноді шурхотіння листя, коли долав нанесені вітром його купки. Тренажер тоді перетворювався на трьохшвидкісний велосипед «Рейлі», на якому він катався у передмісті Манчестера, штат Нью-Гемпшир, коли йому було дванадцять років. То був аж ніяк не єдиний велик, що він мав до сімнадцяти років, поки не отримав водійські права, але безперечно найкращий. Пластиковий держак для поїлки перетворювався на незугарне видом, зате надійно зварене металеве кільце, що стирчало над переднім багажником, а замість бляшанки «Ред Булла» там містилася баночка з холодним чаєм «Ліптон». Без цукру.
На дорозі до Геркимера завжди тягся жовтень, і якась година залишалася до заходу сонця. Хоча він і проїжджав по дві години (будильник і одометр велотренажера підтверджували це кожного разу), сонце ніколи не змінювало своєї позиції; завжди відкидаючи ті самі довгі тіні поперек ґрунтового шляху і зблискуючи йому в очі крізь віття дерев під тим самим кутом, а створюваний ним самим зустрічний вітерець здував йому волосся з лоба назад.
Іноді, коли його дорогу перетинали інші, він зустрічав прибиті до стовбурів дерев знаки. На одному було написано КАСКАДНА ДОРОГА. На іншому: ГЕРКИМЕР — 120 миль, цей зяяв старими дірками від куль. Знаки завжди відповідали позначкам на його мапі, що наразі була прикріплена до підвальної стіни. Він уже вирішив, що, тільки-но досягне Геркимера, відразу, не затримуючись навіть, щоб прикупити сувенірів, зануриться в канадську пущу. Дорога там закінчувалася, але проблем не повинно бути; він вже придбав Великомасштабну топографічну карту Східної Канади. Тож просто намалює собі на ній власну дорогу гострим синім олівцем, звивисту дорогу. Звивини додають миль.
Він може доїхати хоч до Полярного кола, якщо забажає.
Одного вечора, вже після того як прогарчав будильник, збудивши його від трансу, він підійшов до проекції і, схиливши набік голову, доволі довго в неї вдивлявся. Хтось інший майже нічого на ній не побачив би, аж так зблизька ефект накинутої перспективи вже не діяв і нетренованому оку лісовий краєвид видався б усього лише скупченням кольорових цяток — світло-коричневих на ґрунтовому шляху, темніших там, де на нього намело купки листя, сіро-синіми штрихами здалася б зелень ялин і яскравою жовто-білою плямою — призахідне сонце на лівому краї, небезпечно близько до дверей бойлерного приміщення. Між тим, Сіфкіц чудово бачив саме картину. Чітко зафіксована в його мозку, вона тепер залишалася незмінною. Звісно, тільки коли він не їхав, ба, навіть тоді він не забував про її засадничу одностайність. Що було добре. Ця одностайність слугувала лакмусовим папірцем, способом нагадування собі, що все це — лише хитромудра гра уяви, якийсь контакт з його підсвідомістю, котрий він може вимкнути коли завгодно.