Коли впаде темрява
Шрифт:
Він присів на дорозі, потім ліг на спину, акуратно поклавши собі на груди побиту ліву руку. Зірок на небі не було. Він дуже втомився. Краще не засинати, порадив він сам собі, щось може вийти з лісу — можливо, ведмідь — і зжерти тебе. А тоді він таки заснув.
Прокинувся він на цементній підлозі в алькові. Деталі розібраного велотренажера, вже без болтів і гайок, валялися навкруг нього. На ящику з-під помаранчів будильник Брукстон показував 20:43. Очевидно, хтось із них вимкнув дзвінок.
Я сам розібрав цю машину, подумав він. Це моя історія, і якщо я буду її триматися, то й сам невдовзі у це повірю.
Він видерся по сходах у хол будинку і зрозумів, що голодний. Подумав, чи не сходити йому до «Дангена», з’їсти там шмат яблучного пирога. Яблучний пиріг не найшкідливіша у світі їжа, чи не так? А коли дістався туди, вирішив, що з’їсть пиріг з морозивом.
— Чорти мене забирай, — сказав він офіціантці. — Хіба ми не живемо лише раз?
— Авжеж, — відповіла вона. — Хоча індуси вважають інакше, але тут — усе до ваших послуг.
Через два місяці Сіфкіцу доставили пакунок. Пакунок чекав на нього в холі будинку, коли він повернувся після обіду зі своїм агентом (Сіфкіц їв рибу і парові овочі, але на десерт замовив крем-брюле). На пакеті не було ані поштових марок, ні печаток кур’єрських служб «Федерал Експрес» чи «Ерборн Експрес». Тільки його ім’я, написане кострубатими друкованими літерами, — РІЧАРД СІФКІЦ. Чоловік, який мусив би підписати власноруч намальоване зображення кота словом КІТ, подумав він, але не уявляв, чому саме так подумав. Він виніс пакунок нагору, взяв з робочого столу ніж «Екзакто» й розпечатав його. Всередині, під товстим шаром м’якого паперу, лежав новенький фірмовий картуз із пластиковим ремінцем-регулятором ззаду. Лейбл всередині картуза повідомляв: made in Bangladesh. Над козирком темно-червоним кольором, від якого в голові спливла думка про артеріальну кров, було надруковано одне слово — ЛІПІД.
— Що це? — спитав він у порожньої студії, повертаючи картуза так і сяк у руках. — Це ж якийсь компонент крові?
Він поміряв картуз. Спешу той здався замалим, але після того, як він налаштував задній ремінець, картуз став саме впору. Він подивився в дзеркало у спальні, і вигляд йому не вельми сподобався. Він зняв картуз, зігнув дугою козирок і знову надяг картуза на голову. Тепер було майже гарно. Ще краще він виглядатиме, коли скине з себе формальну обідню одежу й надягне заляпані фарбою джинси. Матиме вигляд справжнього роботяги… котрим він і є, хоч дехто так не вважає.
Через деякий час малювати в картузі ЛІПІД на голові стало для нього звичкою, як і дозволяти собі другу страву в ті дні тижня, назва яких починається на «с», і замовляти на вечерю пиріг з морозивом у «Дангена» по четвергах. Що б там не стверджувала індуїстська філософія, а Річард Сіфкіц вірив, що має лише один шанс. Отакі-то справи, можливо, варто дозволяти собі усього потроху.
Речі, які вони залишили по собі
Речі, про які я вам хочу розповісти, — ті, що вони по собі залишили, — з’явилися в моїй квартирі у серпні 2002-го. Я знаю це напевне, бо знайшов їх невдовзі після того, як допоміг Полі Робсон полагодити її кондиціонер. Пам’ять завжди потребує якихось позначок, от мені й годиться ця. Вона була ілюстраторкою дитячих книжок, симпатична (ні! по-справжньому вродлива), чоловік її займався імпорт-експортним бізнесом. Будь-який чоловік зазвичай пам’ятає оказії, коли йому щастило допомогти засмученій чимось симпатичній леді (навіть якщо вона не перестає повторювати, що «офіційно одружена»); такі випадки трапляються надто рідко. В наш час безкорисливі лицарі звичайно тільки погіршують справи.
Я побачив її, засмучену, у вестибюлі, повертаючись з післяобідньої прогулянки. Привітався — агов, як справи? — як зазвичай вітаються з сусідами по будинку, а вона спитала мене сердитим тоном, у якому абсолютно не чулося звички до дратівливості, чому це саме зараз наш домоправитель у відпустці. Я зауважив, що, якщо навіть дівчатам з Дикого Заходу властиво сумувати, то й домоправителі беруть відпустку, а серпень, як на те, цілком придатний для відпочинку. Серпень у Нью-Йорку (і в Парижі, мон амі) вельми проріджує ряди психоаналітиків, модних художників та домоправителів.
Вона не посміхнулася. Я навіть не певен, чи вона зауважила мій натяк на Тома Роббінса (літературні алюзії — прокляття любителів читання). Сказала, що серпень гарний місяць для тих, хто виїжджає на Кейп Код або на Пожежний острів, а от у її квартирі пекельна спека, бо клятий кондиціонер тільки те й робить, що чхає. Я спитав її, чи вона не проти, якщо я зайду, подивлюся, й запам’ятав оцінюючий погляд, яким вона мене зміряла, — ті її холодні сірі очі. Пам’ятаю, подумав, що такі очі, либонь, бачили всіляку всячину. І пам’ятаю, як усміхнувся, коли вона спитала: А ви безпечні? Мені це нагадало той фільм, ні, не про Лоліту (думки про Лоліту, частенько о другій ранку, з’явилися в мене згодом), а той, де Лоренс Олів’є колупається в зубах у Дастина Гофмана, повсякчас питаючи: А це безпечно?
— Безпечний, — відповів я. — Вже понад рік, як не нападав на жодну жінку. Колись нападав два-три рази на тиждень, але служби Божі мені допомагають.
Легковажний жарт, але я тоді якраз і перебував у легковажному настрої.
Звичайному літньому настрої. Вона знову зміряла мене поглядом, а тоді вже усміхнулася. Простягла руку. Назвалася — Пола Робсон. Простягнула вона мені — не, як годилось би, праву, — а ліву руку, на котрій сяяла проста золота обручка. Мабуть, навмисне, як гадаєте? Але про свого чоловіка, що займається імпорт-експортом, вона розповіла вже пізніше. У той день, коли надійшла моя черга звертатися по допомогу до неї.
У ліфті я порадив їй очікувати від мене не надто багацько. От якби їй потрібен був той, хто пояснив би таємні причини Нью-Йоркських Призовних Бунтів, або розповідач анекдотичних випадків з історії створення вакцини проти віспи, чи навіть такий, хто може накопати цитат про соціологічні наслідки дистанційного пульту від телевізора (найважливіший винахід за останні п’ятдесят років, як на мою скромну думку), — тут я би став у пригоді.
— Дослідження — ваше хобі, містере Стейлі? — спитала вона, поки ми поволі підіймалися деренчливим ліфтом.
Я підтвердив, що так і є, хоча й не сказав, що займаюся цим недавно. І не попрохав звертатися до мене на ім’я Скотт — це знову б її насторожило. І звісно ж, не сказав їй, що намагаюся забути все, що знав колись про заміське страхування. Що я, фактично, намагаюся забути дуже багато чого, у тому числі близько двох десятків людських облич.
Розумієте, я хоч і намагаюся дещо забути, але все одно надто багато поки що пам’ятаю. Гадаю, так буває завжди, коли думаєш, як це зробити (а інколи, і це ще більш прикро, коли намагаєшся про це не думати). Я навіть пам’ятаю дещо з того, що сказав хтось із південноамериканських романістів — ну, з тих, що їх називають магічними реалістами. Ні, не його ім’я, воно тут неважливе, а цитату: немовлятами першу перемогу ми отримуємо, коли вхопимо якусь частинку світу, зазвичай це материнські пальці. Пізніше ми розуміємо, що світ і речі цього світу вхоплюють нас і більше не відпускають. Борхес? Так, можливо, Борхес. А може, це сказав Маркес? Автора якраз і не пам’ятаю. Знаю тільки, що змусив її кондиціонер працювати і, коли з радіатора повіяло прохолодним повітрям, її обличчя засяяло. Я також знаю, що це правда, та фраза про те, як перемикається сприйняття і ми раптом усвідомлюємо, що речі, якими начебто володіли ми, насправді володіють нами. Утримують, можливо, нас заручниками — саме так вважав Торо, — проте одночасно підтримують нас. Такий от компроміс. Та не важливо, як там вважав Торо, гадаю, що здебільшого це чесна оборудка. Чи тоді я так вважав; зараз уже не пам’ятаю напевне.