Коли впаде темрява
Шрифт:
І ще я знаю, що все те трапилося наприкінці серпня 2002-го, трохи менше ніж через рік після того, як обвалився шматок неба і все змінилося для нас усіх.
Одного полудня, десь за тиждень після того, як сер Скотт Стейлі вирядився у шати доброго самарянина й успішно переміг страхітливий Кондиціонер, я пішов до «Стейплз» на 83-й вулиці купити коробку «Зіп»-дисків і пачку паперу. Я заборгував одному хлопцю сорок сторінок історії розвитку фотокамери «поляроїд» (а історія ця набагато цікавіша, ніж ви могли собі подумати). Повернувшись до своєї квартири, я побачив сонячні окуляри в червоній оправі з вельми характерними лінзами, вони лежали на столику в коридорі, де я складаю рахунки, котрі треба сплатити, квітанції, нагадування з бібліотеки про закінчення терміну повернення книжок та подібну всячину Я вмент упізнав окуляри, тут мені й руки впали. Сам я не впав, тільки пакунки розсипалися по підлозі, а я прихилився спиною до одвірка й, хапаючи ротом повітря, дивився на ті окуляри. Якби не було до чого притулитися, я напевне б зомлів, мов якась міс у вікторіанському романі — з тих, де хтивий вампір з’являється з першим «бом» опівнічного дзвону.
Дві схожі, але різні емоційні хвилі ошпарили мене. Перша — це почуття жахливого сорому, як буває, коли ти знаєш, що ось-ось тебе схоплять при вчинку, для виправдання якого ти ніколи не зможеш знайти слів. Тут же в пам’яті спливає згадка про те, що трапилося якось зі мною — чи ледь не трапилося, — коли мені було шістнадцять.
Мати з моєю сестрою поїхали на закупи до Портленда, і я вважав, що будинок у моєму розпорядженні до самого вечора. Я вигинався на своєму ліжку, обмотавши собі члена трусами моєї сестри. По постелі були розкидані аркуші, які я повидирав з журналів, що знайшлися у шафі в гаражі, — попередній власник нашого будинку залишив свою колекцію, здається, «Пентхаусів» і «Ґеллері». І тут я почув, як на під’їзній алеї тріщить гравій під колесами машини. Я не міг помилитися, упізнавши звук мотора: це повернулися мати з сестрою. По дорозі виявилося, що Пегі підхопила щось на кшталт грипу, вона почала блювати з вікна. Вони доїхали тільки до Поланд Спрингс і повернули назад.
Я поглянув на розкидані по ліжку картинки, на мій одяг, розкиданий по підлозі, на спінений шматочок рожевої віскози у себе в лівій руці. Пам’ятаю, як вся сила спливла з мого тіла і її заступила жахлива апатія. Мати гукала мені знизу — Скотте, Скотте, йди-но сюди, допоможи сестрі, їй зле, — а я, пригадую, думав: «Який сенс? Мене застукали. Мені нічого не залишається, як з цим змиритися, мене застукали, і це на все життя, коли б вони не згадували про мене, найперше вони згадуватимуть, як вони мене застукали: Скотт-дрочило».
Проте частіше, ніж це може здаватися, в такі моменти вмикається жага виживання. Так трапилося й зі мною. Я мушу йти вниз, вирішив я, але не робитиму цього, якщо хоча б не спробую якось врятувати власну гідність. Я позакидав картинки й трусики під ліжко. Потім устрибнув у джинси, рухаючись безтямно, але з точністю секундної стрілки, і не переставав думати про ту скажену телепередачу, яку любив дивитися, — «Наввипередки з годинником».
Пам’ятаю, як мати торкнулася моєї розпашілої щоки, коли я спустився вниз, і стурбованість в її очах: «Може, ти теж захворів?» — промовила вона.
— Може, й так, — відповів я з якоюсь радістю. Тільки через півгодини я завважив, що забув защепнути зіпер у себе на джинсах. На щастя, ні Пег, ні мама нічого не помітили, хоча в іншому випадку одна з них, а то й обидві обов’язково б спитали, чи є в мене ліцензія на продаж хотдогів (гумор такого сорту практикували в домі, де я ріс). Того дня їм обом було не до жартів — одна була дуже хвора, а інша дуже стривожена. Отже, халепа мене обминула.
Щасливчик я.
За першою емоційною хвилею того серпневого дня в моїй квартирі надійшла інша, простіша. Я подумав, що божеволію. Бо окулярів там не повинно бути. Вони ніяк не могли там опинитися. Абсолютно. У жоден спосіб.
Тоді я підвів очі і побачив ще дещо, чого напевне не було в мене у квартирі, коли я виходив по папір півгодини тому (і замкнув за собою двері, як робив завжди). Притулений у кутку між кухонькою й вітальнею, стояв бейсбольний кий. «Гіллеріш & Бредсбі», судячи з лейблу. І хоч я й не міг бачити його зворотний бік, я добре знав, що там написано: РЕГУЛЯТОР ПРЕТЕНЗІЙ. Випалені паяльником друковані літери, які потім було пофарбовано темно-синім.
Мене накрило новою хвилею — третьою. Різновид надприродного жаху. Я не вірю в привидів, але знаю, що в той момент виглядав так, ніби побачив духа.
Та й почувався так само. Насправді. Бо ті окуляри мусили давно пропасти — давним-давно пощезли, як співають «Діксі Чікс». Отже, це «Регулятор претензій» Кліва Фаррела. («Безбол для беде дуже-дуже добба штука, — любив промовляти Клів, сидячи за своїм столом і крутячи києм над головою, — старахування — дуже-дуже пагада річ».)
Я зробив єдине, на що спромігся, — схопив окуляри Соні Д’Аміко і поквапився до ліфта, тримаючи їх перед собою, як ви, либонь, тримали б якусь гидоту, знайдену на підлозі в себе в квартирі після повернення з тижневої відпустки, — шматок чогось їстівного, але протухлого або отруєну мишу. Я зненацька пригадав нашу розмову про Соню з хлопцем на ім’я Воррен Андерсон. У неї, мабуть, був такий вигляд, ніби вона ось-ось натисне кнопку тривоги і спитає, чи нема в когось кока-коли, — подумав я, коли він розповів мені, що бачив. Це було, коли ми пили у пабі «Камінь Бларні» на Третій авеню, місяця через півтора після того, як обвалилося небо. За тим, як ми цокнулися з ним, вітаючи один одного з тим, що залишилися живі.
Такі речі мають здатність залипати, хочеш ти цього чи ні. Як музичні фрази або приспіви поп-пісень, які неможливо викинути з голови. Ти прокидаєшся о третій ночі, бажаючи відлити, стоїш перед унітазом зі своїм причандаллям у руці, на дев’яносто відсотків сонний, а тобі бемкає — такий вигляд, ніби вона ось лишень натисне кнопку тривоги і спитає, чи нема в когось коли. Десь посеред тієї розмови Воррен Андерсон мене спитав, чи пам’ятаю її кумедні окуляри, і я відповів — так.
Авжеж, я їх пам’ятав.
Чотирма поверхами нижче Педро, консьєрж, стояв у затінку тента і балакав з Рейфом, кур’єром «Федерал Експрес». Педро був серйозним упертюхом, коли не дозволяв посильним стирчати перед фасадом будинку, — він запровадив правило семи хвилин, мав кишенькового годинника, за допомогою якого контролював це правило, і всі патрульні копи були його приятелями — але з Рейфом він попускався, тож іноді вони там стояли й по двадцять хвилин, і довше, нахиливши один до одного голови, і розводили традиційні нью-йоркські теревені. Політика? Бейсбол? Євангеліє від Генрі Девіда Торо? Я не знав, та й не цікавився ніколи, а того дня тим більше. Вони там стояли, коли я повертався додому зі своїми канцелярськими покупками, і залишалися на тому ж місці, коли менш за все безтурботний Скотт Стейлі зійшов униз. Скотт Стейлі, який намацав невелику, але примітну діру в піраміді реальності. Їх двох мені було достатньо. Я підійшов і простягнув до Педро руку з окулярами.
— Що це таке, по-вашому? — спитав я, не переймаючись перепрошенням за те, що втручаюся, чи ще чимось, а просто отак увігнався стрімголов.
Він подарував мені осудливий погляд, у якому читалося:
— Я здивований вашою брутальністю, містере Стейлі, дуже здивований.
А потім глянув на мою руку. Повисла довгенька пауза, і тут жахлива думка заволоділа мною: він нічого не побачив, бо там нема чого бачити. Лише моя простягнута рука, ніби сьогодні Вівторок-Перевертень, і я очікую, що він мені зараз подасть на чай. Моя рука порожня. Звісно, так, вона мусить бути порожня, тому що окулярів Соні Д’Аміко давно не існує. Кумедні Сонині окуляри давним-давно щезли.