Коли впаде темрява
Шрифт:
— По-моєму, це окуляри, містере Стейлі, — нарешті промовив Педро. — Як я можу їх інакше назвати? Чи це якесь хитре питання?
Рейф, кур’єр, явно більше зацікавлений, взяв їх у мене. Полегшення від того, що я бачу, як він тримає окуляри, як роздивляється, ледь не вивчає їх, можна було порівняти хіба з тим, як ніби хтось почухав мені між лопатками саме в тому місці, де щойно страшенно свербіло. Він зробив крок з-під тенту і, виставивши окуляри на денне світло, пустив зайчики їх серцевидними лінзами.
— Це такі були на тій дівчинці, у тому порнофільмі з Джеремі Айронсом, — врешті сказав він.
Попри всю мою розгубленість я вишкірився. У Нью-Йорку навіть кур’єри — кінокритики. Ну як не любити це місто?
— Авжеж, на Лоліті, — погодився я, забираючи окуляри назад. — Тільки окуляри у формі сердечок вона носила у фільмі, який зняв Стенлі Кубрик. Давно, коли
З того фільму майже нічого неможливо було зрозуміти (навіть мені), та хай йому грець. Знову мене накриває той мій пустотливий настрій… невчасно. Наразі.
— А хто грав збоченця в тім фільмі? — спитав Рейф.
Я похитав головою.
— Хай я буду проклятий, якщо згадаю.
— З вашого дозволу, містере Стейлі, ось що я вам скажу, — мовив Педро. — Вигляд у вас доволі змарнілий. Чи ви часом на щось не захворіли? Скажімо, на грип?
«Ні, то моя сестра захворіла, — ледь не сказав я. — Того дня, коли я був за якихось двадцять секунд від того, що мене застукають, як я мастурбую в її трусики, дивлячись на фото міс Квітень». Але мене не застукали. І тоді, і 11.09 я уникнув. Хитрун, я знову обійшов годинник. Не можу говорити за Воррена Андерсона, який тоді, у «Камені Бларні», розповів мені, що затримався на третьому поверсі побазікати з приятелем про ігри «Янкі», але сам я став ледь не фахівцем з уникання.
— Зі мною все гаразд, — відповів я Педро, і, хоча це й не було правдою, вже від того факту, що не тільки я побачив Сонині кумедні окуляри як реально присутню в цьому світі річ, мені нарешті трохи полегшало. Якщо окуляри насправді існують, то й бейсбольний кий Кліва Фаррела, либонь, теж.
— А ці окуляри, — раптом спитав Рейф сповненим поваги, ледь не благоговійним тоном, — вони якраз із першої «Лоліти»?
— Та ні, — відповів я, складаючи дужки до серцевидних скелець, і в цю мить ім’я дівчини з фільму Кубрика несподівано спливло в моїй пам’яті: Сью Лайон. А от хто зіграв збоченця, пригадати так і не зміг. — Просто піратська копія.
— А що в них особливого? — продовжував цікавитися Рейф. — Це ви тому спустилися сюди з ними?
— Сам не знаю, — відповів я. — Хтось залишив їх у моїй квартирі.
Я повернувся до себе, щоб не відповідати на інші запитання, які вони могли мені поставити, і роздивитися, сподіваючись, що у квартирі більше нічого такого нема. Але воно було. На додачу до окулярів і бейсбольного кийка з випаленим на його боці написом РЕГУЛЯТОР ПРЕТЕНЗІЙ там з’явилися подушечка-пердушечка, велика мушля, сталевий пенні, що завис у прозорому кубику з акрилового скла, і керамічний гриб (червоний з білими цяточками) в парі з керамічною Алісою, що сидить на ньому. Подушка-пердушка належала Джимі Іглтону і не раз брала участь у різдвяних вечірках. Керамічна Аліса стояла на столі в Морін Геннон — подарунок її онуки, це вона мені якось розповіла. У Морін було найгарніше з можливих сиве волосся, вона носила його розпущеним аж до пояса. Таке нечасто побачиш в офісах, але вона працювала на компанію майже сорок років, тож вважала, що має право носити ту зачіску, яка їй подобається. Я пам’ятав і сталевий пенні, і мушлю, але не міг пригадати, в чиїх секціях (або на столах) вони знаходилися. Я міг згадати це пізніше, а міг і не згадати. Багато там було секцій (і кабінетів), у страховій компанії «Лайт & Белл».
Мушлю, гриб і кубик з прозорого акрилу я побачив у своїй вітальні, вони акуратно розташувалися на столику для кави. Подушка-пердушка — цілком адекватно, подумав я — лежала на бачку в туалеті, поряд із поточним номером «Новин заміського страхування». Позаміське страхування колись було моїм фахом, про що я, здається, вже вам розповідав. Я знав там усі підступи.
Які підступи крилися в цих речах?
Коли в житті відбувається щось не те і хочеться про це побалакати, гадаю, перший імпульс у більшості людей — зателефонувати комусь із рідних. Але такий вибір не для мене. Батько мій тишком-нишком накивав п’ятами, коли мені було два роки, а сестрі — чотири. Моя мати, аж ніяк не ледащиця, враз узялася до діла, і виховувала нас обох, і в той же час, користуючись тільки поштовим зв’язком, керувала кліринговим центром. Гадаю, вона сама й створила цей бізнес, і доволі непогано на нім заробляла (тільки в перший рік було дійсно лячно, розповідала вона мені пізніше). Але вона курила, як той паровоз, і померла від раку легенів у сорок вісім, за шість-сім років до того, як поява Інтернету напевно зробила б її мільйонеркою.
Моя сестра Пег наразі жила в Чикаго, де поклонялася косметиці «Мері Кей», індіанцям та фундаменталістському християнству, не конче саме в такому порядку. Якби я подзвонив і розповів Пег про речі, які знайшов у своїй квартирі, вона б запропонувала мені стати на коліна і просити Ісуса ввійти в
Я мав стандартний набір тіток, дядьків і кузенів з кузинами, але більшість з них мешкали на заході Міссісіпі, тож я не бачився ні з ким із них роками. Кілльяни (родина по матері) не були схильні до родичання. Вітальні картки на чийсь день народження та на Різдво вважалися ними достатніми діями для підтримування сімейних зв’язків. Траплялися й бонуси — картки на Валентинів день чи на Великдень. Я телефонував сестрі перед Різдвом, або вона телефонувала мені, ми обмінювалися стандартними нісенітницями про те, як було б гарно «зібратися якось разом», і клали слухавки, як здогадуюсь, зі взаємним полегшенням.
Мабуть, інший варіант, коли потрапив у халепу, — це запросити кудись на випивку доброго друга, розповісти йому, що трапилося, а потім спитати в нього поради. Та я був соромливим хлопцем, і виріс у соромливого чоловіка, і тепер, займаючись дослідженнями, працював сам (бо так хотів), отже, не мав колег, які згодом могли б перетворитися в друзів. І на колишній роботі їх у мене майже не було — Соня та Клів Фаррел, от і все, — але вони мертві, звісно.
Я зважив, що якщо не маєш друга, з яким міг би побалакати, то найкраще, що ти можеш зробити, — це найняти когось. Безперечно, я міг собі дозволити психотерапевта, мені здавалося, що кілька сеансів на його кушетці (чотирьох, либонь, вистачить) прояснять мені, що ж це таке зі мною трапилось і як мені до цього ставитися. На яку суму чотири сеанси можуть полегшити мій гаманець? На шістсот доларів? Можливо, на вісімсот? Цілком справедлива плата за полегшення. І я гадав, що можу отримати також бонус. Раптом стороння людина зуміє знайти якесь просте й резонне пояснення, якого я не помітив? На мою думку, замкнені двері між квартирою й зовнішнім світом залишалися непрохідними для більшості таких резонів, але ж це моя думка, врешті-решт; чи не в цьому причина? А можливо, й проблема.
Я все розпланував. Під час першого сеансу розповім, що трапилося. Коли прийду на наступний, принесу з собою речі — сонячні окуляри, прозорий кубик, мушлю, бейсбольний кийок, керамічний гриб, незмінно популярну подушку-пердушку. Маленьке шоу з предметною демонстрацією, як у початковій школі. Залишиться два сеанси, під час яких ми з моїм найнятим другом удвох зможемо вирахувати причину цього тривожного здвигу осі, на якій обертається моє життя, і виправити її положення.
Одного пообіддя виявилося достатньо, щоб, перегортаючи «Жовті сторінки» і набираючи телефонні номери, упевнитися в тому, що моя ідея щодо психотерапевтичних сеансів, як би гарно в теорії вона не виглядала, є нездійсненною в принципі. Найбільшим моїм наближенням до мети був дзвінок, коли реєстраторка повідомила, що доктор Яусс, імовірно, зможе попрацювати зі мною в наступному січні. Навіть натякнула задушевно, що втиснення мене в чергу потребуватиме деякої інспірації. Інші взагалі не давали жодної надії. Я додзвонився до приймалень півдесятка психотерапевтів у Ньюарку і чотирьох у Вайт Плейнзі, навіть до гіпнотизера у Квінсі, всюди безрезультатно. Могаммед Атта і його загін самогубців, звісно, виявилися важким іспитом для міста Нью-Йорк (не кажучи вже про СТРАХОВИЙ бізнес), але з одного того пополудня на телефоні мені стало ясно, що вони спричинили великий бум у психотерапевтичних послугах, хоч як би того не бажали самі психотерапевти. Якщо вам улітку 2002-го хотілося полежати на кушетці у професіонала, треба було взяти номерок і стати в чергу.
Я міг спати з тими речами в моїй квартирі, але не дуже добре. Вони мені нашіптували. Я лежав у ліжку без сну, іноді до другої ранку, і думав про Морін Геннон, яка вважала, що досягла того віку (не будемо тут згадувати рівень незамінності), коли може своє дивовижно довге волосся розпускати, з біса, так, як їй самій це подобається. Чи згадував різних людей, що бігали по офісу під час різдвяних вечірок, розмахуючи знаменитою подушкою-пердушкою Джимі Іглтона. Вона ставала, як я, здається, вже казав, вельми популярною річчю після того, як, ближче до Нового року, люди перехиляли пару-трійку келишків. Я пригадав, як Брюс Менсон спитав у мене, хіба не схожа вона на клізму для карлюків, він так і казав — «карлюки», — а далі, за асоціацією, згадав, що мушля належала саме йому. Звісно. Брюс Менсон, Володар Мух. А ступивши ще крок уздовж цього харчового ланцюжка, я надибав і ім’я, і образ Джеймса Мейсона, котрий грав Гамберта Гамберта, коли Джеремі Айронс під стіл пішки ходив. Мозок — лукава мавпа; іноді він вхопить банана, іноді ні. От тому-то я й поніс окуляри надвір, хоча не здатний був тоді до якихось умовиводів. Мені було потрібно лише підтвердження. Йоргос Сеферіс запитує у своїй поемі: А чи це голоси наших померлих друзів, чи просто грамофон? Іноді це доречне запитання, з тих, що ви мусите комусь поставити. Або… почути його.