Коли впаде темрява
Шрифт:
— Просто ланч і ваша порада, от і все, чого я прошу. Як ви на це?
Я був здивований — майже приголомшений — власного переконливістю. Якби я заздалегідь планував цю розмову, майже напевне провалив би всю справу. Можна гадати, вона була заінтригована, але я певен, що вона почула нотки щирості в моєму голосі. Також вона могла припустити, що, якби я належав до тих чоловіків, які самоутверджуються, домагаючись жінок, я спробував би це зробити ще того дня у серпні, коли ми з нею були в її квартирі самі, у той час коли її ефемерний Едвард перебував десь у Німеччині. Мені залишалося лише гадати, наскільки глибокий відчай вона прочитала на моєму обличчі.
У будь-якому випадку, вона погодилася пообідати зі мною в п’ятницю у грилі Доналда неподалік від нашого будинку. Ресторан Доналда, либонь, найменш романтичне місце на Мангетені — гарна їжа, флуоресцентне освітлення, офіціанти ясно дають тобі зрозуміти, що треба поспішати. Вона зробила це з виразом жінки, що сплачує давній борг, про який майже забула. Хоч і не вельми приємно, мені й це було втішно. Опівдні їй годиться, сказала вона. Якщо я зустріну її у вестибюлі, ми туди пройдемося разом. Я відповів, що й мені це зручно.
Ця ніч до мене була доброю. Заснув я майже вмить і не побачив уві сні Соні Д’Аміко, яка летить униз поряд із палаючою будівлею, з руками, притиснутими до стегон, мов та стюардеса, що цілиться у воду.
Коли наступного дня ми йшли по 86-й вулиці, я спитав у Поли, де вона була, коли почула новину.
— У Сан-Франциско, — відповіла вона. — Спала в номері готелю «Редлінг», поряд з Едвардом, котрий, як завжди, хропів. Я збиралася повернутися сюди дванадцятого вересня, а Едвард мусив летіти до Лос-Анджелеса на ділову зустріч. У готелі тоді ввімкнули пожежну тривогу.
— Це, мабуть, налякало вас на смерть.
— Авжеж, налякало, хоча я одразу подумала не про пожежу, а про землетрус. А тоді з гучномовців почувся якийсь механічний голос, котрий повідомляв, що готель не горить, натомість у Нью-Йорку велика пожежа.
— Господи.
— Почути таке, лежачи в ліжку, не у власній спальні… голос зі стелі, ніби голос Бога… — Вона стріпнула головою. Губи так міцно стиснуті, що й помада майже зникла. — Дуже лячно було, я розумію необхідність термінового повідомлення таких новин, але так і не можу вибачити менеджменту того готелю, що вони зробили це у такий спосіб. Не думаю, що коли-небудь знову в них зупинюся.
— А ваш чоловік поїхав на ту зустріч?
— Скасували. Гадаю, чимало зустрічей було скасовано того дня. Ми так і залишилися в ліжку, з увімкнутим телевізором, намагаючись осягнути все те розумом. Розумієте, про що я?
— Так.
— Ми розмовляли про тих знайомих, які якраз могли бути там. Гадаю, що не тільки ми тоді про це розмовляли.
— То ви про когось із таких згадали?
— Один брокер з «Ширсон Ліман» і заступник менеджера з книгарні «Бордерз» у торговельному центрі, — сказала вона. — Одному з них пощастило. Інший, ну, ви розумієте, іншому — ні. А у вас як було?
Отже, мені навіть не треба було шукати підходи до теми. Ми ще навіть не дійшли до ресторану, як я почав.
— Я міг бути там, — промовив я. — Я мусив там бути. Я там працював. У страховій компанії на сто десятому поверсі.
Вона заціпеніла на хіднику, дивлячись на мене широко розкритими очима.
Мабуть, людям, які поспішали повз нас, ми здавалися закоханою парою.
— Ні, цього не може бути, Скотте!
— Авжеж, зі мною було саме так, — сказав я. І нарешті бодай комусь розповів, як прокинувся вранці одинадцятого вересня, готовий прожити цей день точнісінько так, як будь-який свій робочий день, від чашки чорної кави під час гоління до чашки какао під підсумковий випуск теленовин на тринадцятому каналі опівночі. День, як будь-який інший день, ось що я собі уявляв. Гадаю, американці вважають це своїм законним правом. Ага, знаєте що? Припустімо, якийсь літак! Він врізається в стіну хмарочоса! Ха-ха, ідіотський жарт, півсвіту дико регоче!
Я розповів їй, як визирнув у вікно о сьомій ранку і побачив небо без жодної хмарки, таку глибоку синяву, крізь яку, здається, ось-ось побачиш зірки. Тоді розповів про голос. Гадаю, всі ми чуємо різні голоси у себе в голові, ми до них звикаємо. Коли мені було шістнадцять, один з таких голосів мені нашептав, як було б класно подрочити в трусики моєї сестри. Зважай, у неї їх, либонь, тисячі, тож вона напевне не помітить зникнення одних трусиків, — порадив той голос (саме про цю мою підліткову пригоду я Полі Робсон не розповів). Цей голос я назвав би голосом абсолютної безвідповідальності, тієї фамільярності, що знана як Містер, Шо Капець.
— Містер, Шо Капець? — непевно перепитала Пола.
— На честь Джеймса Брауна, короля музики соул.
— Вам краще знати.
Містер, Шо Капець все рідше й рідше промовляв до мене, особливо після того, як я кинув пити, але того дня він виринув з напівзабуття рівно на стільки часу, щоби промовити якихось кілька слів, що змінили моє життя. Та де там, вони врятували мені життя.
Перші вісім (це я сиджу на краєчку ліжка): Капець, подзвони, що ти захворів, та й поготів! Наступні шість (це я неквапом бреду до ванни, чухаючи собі сідницю): Капець, проведеш день у Центральному парку! Ніякого передчуття не було. Говорив якраз Містер, Шо Капець, а ніякий не голос Господа. Коротше кажучи, усього лише різновид мого власного голосу (як і всі ті голоси) намовляв мене прогуляти роботу. Та розслабся ти, заради Бога, зроби собі красиво! Наскільки пригадую, востаннє я чув цю версію свого голосу, коли він намовляв мене до участі у конкурсі караоке в одному барі на Амстердам-авеню: Капець, та заспівай же ти, дурню, з Нилом Даймондом — вилазь на сцену і покажи себе у всій красі!
— Мені здається, я розумію, що ви маєте на увазі, — сказала вона, ледь посміхнувшись.
— Справді?
— Ну… я одного разу зняла з себе маєчку в барі на Кі Весті і виграла десять доларів за танець під «Ханкі-Тонк Жінок». — Вона зашарілась. — Едвард про це не знає, і, якщо ви йому колись розповісте, мені доведеться встромити вам у око одну з його шпильок для краваток.
— Капець, що за крута ви дівчина, — проголосив я, і її усмішка перетворилася з непевної на доволі замріяну. Й одразу вона помолодшала лицем. Я подумав, що варто продовжувати в тому ж напрямку.
Ми зайшли до «Доналда». На дверях там був намальований стандартний індик, стандартні пілігрими на кахлях на стіні понад грилем.
— Я послухався Містера, Шо Капець, і тому тут, — пояснив їй я. — Але деякі інші речі також опинилися тут, і я не знаю, що мені з ними робити. Це речі, яких я, здається, не в змозі позбутися. Саме про них я й хотів з вами поговорити.
— Дозвольте вам нагадати знову, що я не психотерапевт, — промовила вона, явно почуваючись незручно. Усмішка зникла. — У мене диплом з німецької, а друга спеціальність — європейська історія.