Коли впаде темрява
Шрифт:
На патіо з’являється Брюсова мати й стає поряд із нею, прикривши очі дашком долоні. На ній нова синя сукня. Сукня для чайної церемонії. Їхні з Джаніс плечі торкаються, вони удвох дивляться на зростання малинового гриба, що поїдає небесну синяву. З його круглих боків звивається дим — темно-пурпурний у сонячному світлі — і знову втягується всередину. Сяйво цієї вогняної кулі таке червоне, що важко дивитися, але Джаніс не може відвести очей. По щоках їй течуть широкі гарячі патьоки, але вона не може відвернутися.
— Що це? — питає Брюсова мати. — Якщо то якась реклама, це несмак!
— Це бомба, — каже Джаніс. Голос її звучить ніби звідкілясь деінде. Либонь, транслюється напряму з Гартфорда [46] . Тепер червоний гриб набухає чорними пухирями, химерно змінюючи власні обриси — ось щойно там був кіт, потім собака, а тепер там Бобо Демонічний Клоун, — з відстані милі й милі він корчить гримаси над тим місцем, де щойно був Нью-Йорк, а тепер плавильна піч. — Це атомний вибух. До того ж потужний. Це вам не якась саморобна бомба в рюкзаку чи…
46
Гартфорд — столиця штату Коннектикут.
Лясь! Жаром їй обсипає щоку знизу вгору і згори вниз, тече з обох очей, голова її похитнулася. Це Брюсова мати дала їй ляпаса. З усієї сили.
— Не смій навіть жартома такого казати! — наказує Брюсова матір. — У цьому нема нічого кумедного!
Уже й інші люди приєдналися до них на патіо, але вони виглядають не більш як тіні. Чи то зір у Джаніс притлумило яскравістю того вогню, чи хмара затулила сонце. Мабуть, усе разом.
— Це вельми… поганий… СМАК!
Кожне слово підноситься вище. Смак — вона вже проверещала.
Хтось каже: Це мусить бути якийсь спецефект, бо інакше б ми почули…
І тут їх досягає звук. Ніби величезний валун котиться кам’яною ущелиною.
Від нього дзеленчать вікна на південній стіні будинку, і ескадрильї птахів здіймаються вгору з дерев. Цей звук заповнює собою день. Він — мов безкінечний надзвуковий удар. Джаніс бачить Брюсову бабцю, як та повільно йде, затиснувши долонями собі вуха, по доріжці в бік гаражу на кілька автомобілів. Вона йде, опустивши голову, згорблена, з відстовбурченим гузном, немов розжалувана чаклунка вирушає в довге вигнання. Щось звисає в неї ззаду на сукні, метляючись із боку в бік, і Джаніс не дивується, розгледівши (залишками свого зору) бабусин слуховий пристрій.
— Мені хочеться прокинутись, — мовить якийсь чоловік позаду Джаніс. Він говорить це вередливим, ображеним тоном. — Мені хочеться прокинутись. Годі вже.
Червона хмара тепер піднялася на весь свій повний зріст і тріумфально височіє на тому місці, де ще дев’яносто секунд тому був Нью-Йорк, темно-червона з пурпуром поганка, що пропалила наскрізну діру в цьому полудні й усіх майбутніх днях.
Починає задувати вітерець. Це гарячий бриз. Він здіймає волосся в неї на скронях, її оголені вуха ще краще чують той безкінечний гул. Джаніс стоїть, дивиться, а сама думає про ті тенісні м’ячики, що забивала їх один за одним і всі приземлялися так щільно, що хоч пательнею їх лови. Так вона вміє описувати речі. Вона має талант. Чи мала.
Вона думає про похід, у який не підуть Брюс і його друзі. Вона думає про вечірку в «Миттєвій святості», яка не відбудеться. Вона думає про пісні Джей-Зі, і Байонсе, і «Фрей», котрих вони не слухатимуть, — невелика втрата. А ще вона думає про кантрі-музику, яку слухає її тато, коли їде на роботу і з роботи у своєму пікапі. Вже краще. Вона думатиме про Петсі Клайн або про Скітер Дейвіс, а згодом їй, можливо, поталанить привчити те, що залишиться від її очей, не дивитися.
N
28 травня 2008
Дорогий Чарлі.
Мені здається дивним і водночас цілком природним називати тебе так, хоча, коли я востаннє тебе бачила, мені було майже вдвічі менше років, ніж тепер. Мені тоді було шістнадцять і я була страшенно в тебе закохана. (Ти про це знав? Звісно, що знав.) Зараз я щаслива заміжня жінка, маю маленького сина, і я постійно дивлюся тебе по CNN, де ти розповідаєш про медичні проблеми. Ти й зараз такий же красень (ну, майже такий же!), як був колись «у давні деньки» у Фріпорті [47] , коли ми утрьох втікали на рибалку й ходили на фільми до «Залізниці» [48] .
47
Фріпорт — місто у штаті Мейн.
48
Музей вузькоколійних залізниць і розважальний комплекс у сусідньому з Фріпортом місті Південний Портленд.
Ті літа здаються такими далекими — ви з Джонні нерозлучні, і я вештаюся за вами всюди, де ви мені дозволяєте. Можливо, це траплялося навіть частіше, ніж я на те заслуговувала! Тим паче після висловленого тобою співчуття виринуло ще більше спогадів, і я так плакала. Не лише за Джонні, а за усіма трьома нами. І ще, гадаю, за простим, безхитрісним життям, яким воно тоді здавалося. Якими золотими ми були!
Ти напевне бачив його некролог. Хіба не може визначення «смерть через нещасливий випадок» приховувати безліч гріхів? У новинах подавали, що Джонні загинув унаслідок падіння, так, звісно, він упав — на тім місці, яке ми всі добре знали, на тім, про яке він мене розпитував лишень минулого Різдва, — але це не випадковість. У нього в крові була велика концентрація седативних засобів. Не так багато, щоб його вбити, проте, як сказав коронер, достатньо, щоб він втратив орієнтацію, особливо якщо задивився через перила. Звідси «нещасливий випадок».
Але, я знаю, це було самогубство.
Ні вдома, ні при його тілі не було записки, проте Джонні міг таким чином проявити делікатність. Тобі, як лікарю, добре відомо, який високий відсоток самогубств серед психіатрів. Це так, ніби негаразди пацієнтів діють немов кислота, роз’їдаючи систему захисту психіки у їхніх лікарів. У більшості випадків ця система залишається неушкодженою. А у Джонні? Гадаю, ні… завдяки одному незвичайному пацієнтові. А ще в останні місяці свого життя він погано спав; завжди з тими жахливими чорними колами під очима! Також він відміняв сеанси направо й наліво. Подовгу їздив десь машиною. Де саме, не казав, але, мені здаєтеся, я здогадуюсь.
Так я наближаюся до того додатку, який ти, сподіваюся, проглянеш, коли дочитаєш цей лист. Я знаю, що ти дуже зайнятий, але — якщо це зарадить! — згадай ту закохану дівчинку, яка, завжди з розпатланим хвостиком волосся, колись невідлучно була поряд!
Хоча Джонні здебільшого був сам по собі, в останні чотири роки свого життя він підтримував більш-менш приятельські стосунки з двома іншими психіатрами. Після його загибелі досьє його пацієнтів (з його занехаяною практикою небагато їх було) перейшли до одного з тих лікарів. Усі ті папери зберігалися в його офісі. Але, прибираючи його кабінет удома, я знайшла короткий рукопис, який тобі й надсилаю. Це нотатки по пацієнту, якого він означає псевдонімом «N.», але я іноді бачила формальні досьє (не шпигувала, просто папери випадково на столі траплялися відкритими) і тому знаю, що так зазвичай не робиться. По-перше, ці записи робилися не в офісі, бо там нема вгорі заголовка, як у тих досьє, що я бачила, а внизу відсутня червона печатка КОНФІДЕНЦІЙНО. Ти також помітиш на цьому рукописі бліду вертикальну смужку. Таку смужку залишає його домашній принтер.