Коли впаде темрява
Шрифт:
Наразі він трохи здригається.
— Ви, певно, дуже втомлені, — кажу я.
Він не реагує на мої слова ані голосом, ні кивком, однак, попри все, дає відповідь. Сльози течуть йому по щоках у вуха. Мені б не хотілося пригнічувати його додатковими переживаннями, але я визнаю очевидний факт: якщо ми не розпочнемо нашу роботу якомога швидше — «не варто марно гаяти час», як сказала б сестричка Шейла, — він узагалі не буде спроможний щось робити. Я вже бачу занепад у його вигляді (пожмакана сорочка, недбало виголений, волосся вкрай потребує стрижки), і, якщо б розпитати про нього його колег, я майже певен, вони перекинуться багатозначними поглядами. Динамічні таблиці — пречудові засоби свого роду, але N. явно втрачає силу. Мені здається, нема іншого вибору, окрім як діставатися просто до осердя проблеми, бо, поки не сягнеш того осердя, не може бути й мови ні про який прозак, паксил чи щось таке.
Я питаю, чи він готовий розповісти мені, що саме трапилося минулого року в серпні.
— Так, — каже він. — Саме для цього я й прийшов. — Він бере кілька серветок з Довічної коробки й витирає собі щоки. Втомлено. — Але, доку… ви себе певні?
Ніколи ще пацієнт не ставив мені такого питання, і жоден не промовляв до мене таким тоном, з ледь прихованим співчуттям. Але я кажу йому — так, я певен. Моя робота — допомагати йому, проте для цього мені потрібна його участь, бажання допомагати самому собі.
— Навіть якщо ви таким чином ризикуєте з’їхати з глузду, як оце зараз я? Бо й таке може трапитись. Я вже пропащий, але, сподіваюся, не дійшов іще до стану потопельника, котрий у паніці готовий тягнути за собою на дно того, хто намагається його врятувати.
Я кажу, що не зовсім його розумію.
— Я тут, бо все це, можливо, відбувається у мене в голові, — каже він, стукаючи кісточками пальців собі по тімені, ніби бажає впевнитися, що я розумію, де знаходиться його голова. — А може, й не в голові. Напевне не скажу. Якщо те, що я бачив і відчував на Акермановім полі, реальне — тоді я носій якоїсь інфекції. Котрою можу заразити вас.
Акерманове поле. Я роблю собі нотатку, хоча все й так записується на плівку. В дитинстві ми з сестрою ходили до школи Акермана в маленькому містечку Гарло на берегах Андроскоггіну [52] . Це недалеко звідси, щонайбільше миль тридцять. Я кажу, що готовий ризикнути і що наприкінці — інтенсифікація позитиву — ми, безперечно, почуватимемося чудово, обидва.
Він відповідає на це нещирим, відчуженим сміхом.
— Як гарно, — говорить він.
52
Андроскоггін — річка, що тече через штати Нью-Гемпшир та Мейн, названа по імені місцевого індіанського племені.
— Розкажіть мені про Акерманове поле.
Він зітхає і каже:
— Воно у Моттоні. На східному березі Андроскоггіну.
Моттон, містечко за Честеровим млином. Наша мати купувала молоко і яйця на фермі «Бой Гілл» у Моттоні. N. говорить про місце, що лежить не більше як за сім миль від того сільського будинку, де я виріс. Я ледь не промовляю вголос: я його знаю!
Я змовчав, але він прискіпливо дивиться на мене, наче підслухав мої думки. А може, так воно і є. Я не вірю в екстрасенсорику, однак не відкидаю цілком її ймовірність.
— Ніколи не ходіть туди, доку, — каже він. — Навіть не шукайте його. Обіцяйте мені.
Я йому обіцяю. Фактично я вже понад п’ятнадцять років не бував у тому задрипаному кутку Мейну. Близько їхати, та мало хочеться. Томас Вулф дав нищівну характеристику цьому явищу, назвавши свій фундаментальний опус «Тобі ніяк не повернутися додому»; хоча це стосується не всіх (сестричка Шейла часто повертається, вона й зараз товаришує з кількома друзями дитинства), але щодо мене так і є. Хоча власну книгу я назвав би «Мені ніколи не захочеться вертатися додому». Найкраще мені запам’яталися косоокі босяки, що верховодили в забавах, порожні будинки з вибитими шибками, покинуті іржавіти машини, та, здавалося, одвічно біле холодне небо, по якому шастають зграї вороняччя.
— Добре, — каже N., на мить усіма зубами вишкірившись до стелі. Аж ніяк не агресивно; авжеж, я певен, це просто вираз обличчя людини, перед тим як їй піднімати щось важезне, від чого завтра їй болітиме все тіло. — Не певен, чи зможу все доладно оповісти, але намагатимуся якнайкраще. Важливо пам’ятати, що до того серпневого дня єдиним, що в моїй поведінці наближалося до СНС, було те, що перед виходом на роботу я знову заскочив до ванної, аби пересвідчитися, що гарно повидаляв собі волосся з носа.
Можливо, він каже правду, хоча навряд чи. Я не підтримую цю тему. Натомість прошу його розповісти мені, що саме трапилося того дня. І він розповідає.
Це продовжується три наступні сеанси. На другий з них — 15 червня — він приніс мені календар. Як то кажуть, речовий доказ.
Я за фахом бухгалтер, за покликанням — фотограф. Після мого розлучення — та ще й діти повиростали, а це теж свого роду розлучення, до того ж не менш болюче — більшість вихідних я проводив, блукаючи по околицях, знімав краєвиди своїм «Ніконом». Це плівковий, не цифровий фотоапарат. Під кінець кожного року я вибирав дванадцять найкращих знімків і робив календар. Мені його друкували в маленькій друкарні «Віндговер-прес». Дорого, але вони там роблять якісно. Календарі я дарував друзям і діловим партнерам на Різдво. Іноді й клієнтам, але небагатьом — клієнти з п’яти-шестизначними рахунками зазвичай цінують обрамлені сріблом речі. А сам я завжди віддам перевагу гарному фотопейзажу. У мене нема світлин Акерманового поля. Я там знімав, але фотографії ніколи не виходили. Пізніше я позичив цифрову камеру. Не лише знімки не вийшли, а й усі нутрощі в ній згоріли. Мені довелося купити нову камеру тому хлопцю, в якого позичав. Так ми домовились. Гадаю, я все одно знищив би потім всі знімки того поля, аби вони в мене були. Тобто якби воно мені дозволило.
[Я його питаю, що він має на увазі під «воно». N. ігнорує моє запитання, ніби й не чув.]
Я знімав по всьому Мейну й Нью-Гемпширу, здебільшого вибираючи місцини на власний смак. Я живу у Касл-Року [53] — просто над Панорамою, — хоча ріс у Гарло, як і ви. Не дивуйтеся, доку, я вас погуглив [54] , як мені порадив сімейний лікар, — у наші дні всі гуглять одне одного, хіба не так?
Отже, в тій частині Центрального Мейну я зробив свої найкращі кадри: у Гарло, Моттоні, Честерз Мілл, Сейнт-Івзі, Касл-Сейнт-Івзі, Кентоні, Лізбон Фоллзі. Іншими словами, у містечках на берегах великого Андроскоггіну. Ті знімки виглядають якось
53
Касл-Рок — вигадане С. Кінгом місто у штаті Мейн, яке він, починаючи від роману 1979 року «Мертва зона», згадує в багатьох своїх творах.
54
Гугл («Google») — одна з найпопулярніших пошукових систем в Інтернеті.
Більш… реалістичними. Гарний цьому приклад — календар за 2005 рік. Я вам його принесу, щоб ви самі побачили. З січня по квітень та з вересня по грудень — всі кадри були зняті неподалік від дому. З травня по серпень… зараз згадаю… Олд Очард Біч… Пемаквід-Пойнт [55] , звісно ж, маяк… Гаррісон-Парк… і Громова яма у Бар Гарборі. Мені здавалося, що знімками «Громової ями» я досяг чогось такого, хвилюючого… але, коли побачив контрольні кадри, реальність привела мене до тями. Вони виявилися банальними туристичними фотографіями. Гарна композиція, ну то й що з того, правда? Гарну композицію можна побачити в будь-якому проспекті турбюро.
55
Олд Очард Біч — містечко на березі затоки Сако, популярний літній курорт; Пемаквід Пойнт — мис біля міста Брістоль, славний побудованим у 1827 році маяком; Громова яма — морський грот, пам’ятка природи, розташована на території Національного парку Акадія в містечку Бар Гарбор на острові Маунт Дезерт.