Коли впаде темрява
Шрифт:
Там знову було сім каменів. Тільки сім. А посеред них — навіть не знаю, як це пояснити, щоб ви зрозуміли, — лежала вицвіла місцина. Не зовсім схожа на тінь, а більше на… ну, знаете, як ото з плином часу синій колір вицвітає на ваших улюблених джинсах? Особливо на тих місцинах, де є напруга, як от на колінах? Там було щось схоже на це. Колір трави ніби стерся до масної зелені шкірки лайма, а небо, замість синього, над колом з каменів виглядало якимсь посірілим. Я відчував, що, якщо ввійду в нього — а якась частина моєї душі цього таки хотіла, — зможу одним ударом кулака прорвати тканину реальності. А коли зроблю це, щось мене вхопить. Щось із потойбіччя. Я не мав у цьому сумнівів.
І все ж таки щось у мені воліло так зробити. Воно хотіло… сам не знаю… облишити любовну прелюдію й одразу перейти до сексу.
Я бачив — чи мені здавалося, що бачу, я й зараз не певен цього — місце, де мусив стояти восьмий камінь, і я бачив, як… як та вицвілість… бубнявіє, намагаючись прорватися там, де в облозі каменів з’явилося тонке місце. Я страшенно злякався! Бо якщо воно вирветься, тоді кожна неймовірна істота з потойбіччя потягнеться до нашого світу. Небо стане чорним, його заповнять нові зірки і божевільні сузір’я.
Я зняв з плеча камеру, але впустив її на землю, коли намагався розкрити зіпер чохла, у якому вона лежала. Руки в мене тряслися, ніби мене пройняло якимись корчами. Я підібрав чохол з камерою і розчепив зіпер, а коли знову поглянув на камені, побачив, що простір між ними вже не просто вицвілий. Він почорнів. І знову я бачив очі. Вони вдивлялися з темряви. Тепер вони були жовті, зі щілинами чорних зіниць. Як котячі. Або зміїні очі.
Я хотів націлитися камерою, але знову її впустив. А коли нахилився по неї, над нею зімкнулася трава, і мені довелося її витягувати. Ні, мені довелося її виривати звідти. Я вже стояв навколішки і обома руками смикав за пасок. І вітерець повіяв з того місця, де мусив би стояти восьмий камінь. Він відкинув волосся мені з чола. Він доніс сморід. Він смердів падлом. Я підніс камеру собі до обличчя, але спершу нічого не побачив. Я подумав: воно осліпило камеру, воно якимсь чином осліпило камеру, а тоді пригадав, що це ж цифровий «Нікон» і його треба ввімкнути. Я його ввімкнув — почув «біп», — але все одно нічого не бачив.
На той час вітерець уже перетворився на вітер. Під ним трава пішла вихилятися тінявими хвилями по всьому полю. Сморід став нестерпним. І день почав меркнути. В небі не було ані хмаринки, воно залишалося чисто синім, але день все одно темнішав. Так, ніби якась невидима планета затуляла сонце.
Щось заговорило. Не англійською. Щось таке, на слух як «ктгун, ктгун, дійаанна, дійаанна». А тоді… Господи Ісусе, тоді воно промовило моє ім’я. Воно сказало: «Ктгун, N., дійаанна К». Гадаю, я закричав, але не зовсім певен, бо тоді вже вітер став ураганним, він ревів у мене у вухах. Я напевне кричав. Мав повне право кричати. Бо воно знало моє ім’я! Ця абсурдна, невимовна істота знала моє ім’я! А тоді… камера… знаєте, що я зрозумів?
[Я йому кажу, що він, мабуть, не зняв кришку з об’єктива, і він відповідає мені пронизливим іржанням, яке діє мені на нерви, пробуджуючи в уяві пацюків, що ковзають по битому склу.]
Саме так! Авжеж! Кришка! Там була та злопадлюча кришка! Я зірвав її й підніс камеру до очей — я просто дивом знову не впустив її, бо ж руки мені трусилися страшно, а трава б її уже ніколи не відпустила, нізащо, бо наступного разу була б уже напоготові. Але я її не впустив, і вже цілився через видошукач, і бачив вісім каменів. Вісім. Вісімка добре діє. Мряка все ще ворохобилася всередині кола, але відступала. І вітер навкруг мене вщухав.
Я опустив камеру, і їх стало сім. Щось вигулькнуло з темряви, щось, чого я не в змозі описати. Я його бачу — я бачу його у своїх снах, — але не маю достатньо виразних слів для означення цієї гидоти. Пульсуючий шкірястий шолом на відстані моєї простягнутої руки. З жовтими баньками по боках. Баньки… гадаю, то таки були очі, і воно ними дивилося на мене.
Я знову підняв камеру і побачив вісім каменів. Я зробив чи то шість, чи вісім знімків, немов намагався зафіксувати, закріпити їх навічно на їх місцях, але, звісно, нічого не вийшло, я лише спалив камеру. Доку, об’єктив бачив усі камені — я абсолютно певен, що їх також було б видно і в дзеркалі, а може, навіть крізь звичайне віконне скло, — але ж камені неможливо було зафіксувати. Єдине, що може їх визначати, утримувати їх на місці, — це людський розум, людська пам’ять. Та й вони ненадійні, як з’ясувалося. Рахування, торкання й розміщення дієві якийсь час — як на сміх, дії, що загал їх вважає проявом невротичних станів, насправді спрямовані на дотримання порядку у світі, — але рано чи пізно весь вибудований за їх допомогою захист занепадає. А яка ж то важка робота.
І її, з біса, так багато.
Може, ми закінчимо на сьогодні? Я розумію, ще рано, але я дуже втомився.
[Я йому кажу, що, якщо він бажає, я можу виписати йому рецепт на седативний засіб — не дуже потужний, але надійніший за амбієн і лунесту. Якщо не перевищувати дози, ці пігулки допомагають. Він відповідає мені вдячною посмішкою.]
Гарно, це було б дуже гарно. Але, якщо ваша ласка, можу я вас про дещо попросити?
[Я кажу йому, що, звісно, він може.]
Прошу, випишіть мені тоді двадцять, сорок або шістдесят. Це вельми гарні цифри.
[Наступний сеанс]
[Я кажу йому, що вигляд у нього покращав, хоча це далеко від правди. Насправді він скидається на чоловіка, якого ось-ось замкнуть у спецзакладі, якщо він терміново не віднайде способу повернення на свою персональну трасу №117. Розвернутися чи здавати задом, не має значення, але він мусить забратися з того поля. До речі, і я також. Мені вже було наснилося це його поле, котре, якби захотів, я б і сам легко знайшов. Не те щоб я насправді збирався — це вже було б занадто схоже на співучасть у манії пацієнта, — але, якби схотів, знайшов би. Якось серед ночі в минулий вікенд (я теж тоді не міг заснути) мені спало на думку, що я мав би проїжджати повз нього, і не раз, а сотні разів. Бо я сотні разів проїжджав по мосту Бейл Роуд Брідж і тисячі разів повз кладовище «Безтурботні пагорбки» — у шкільному автобусі, який возив нас з сестричкою Шейлою до початкової школи імені Джеймса Ловелла [58] . Тож звісно, що я міг знайти його. Якби схотів. Якщо воно існує.]
58
Джеймс Ловелл (1819–1891) — американський поет-романтик, критик, видавець і дипломат; походив з Нової Англії.
[Я питаю, як йому спалося, чи допомогли прописані ліки. Темні кола в нього під очима кажуть мені, що ні, але цікаво, що відповість він.]
Набагато краще. Дякую. І з моїм СНС також трохи краще.
[При цьому його руки — від яких надходить правдивіша інформація — машинально розміщують вазу й коробку з серветками на протилежних кутках прикушеткового столу. Сьогодні Сенді поставила троянди. Він розташовує їх так, що вони утворюють зв’язок між вазою й коробкою. Я питаю, що було після того, як він з’їздив на Акерманове поле з позиченою камерою. Він знизує плечима.]
Нічого. Якщо не рахувати того, що я виплатив тому хлопцю з фотосалону компенсацію за його «Нікон». Невдовзі дійсно почався мисливський сезон, тож у тих гаях насправді небезпечно перебувати, навіть якщо ти вбраний з голови до ніг у щось яскраво-помаранчеве. Хоча мені не віриться, щоб у тих місцях було багато оленів, вважаю, вони тримаються подалі звідти.
Моє СНС-лайно спливло, і я почав знову нормально спати вночі.
Тобто… майже кожної ночі. Траплялися, звісно, сновидіння. У снах я завжди опинявся на тім полі, намагався витягти камеру з трави, але трава її тримала. Чорнота розпливалася з кола, мов олія, а коли я дивився вгору, бачив небо, розколене зі сходу до заходу, і з тієї тріщини лилося жахливе чорне світло… живе якесь світло. І голодне. В цю мить я зазвичай прокидався, весь залитий потом. Іноді з криком.