Коли впаде темрява
Шрифт:
Потім, на початку грудня, до мене в офіс надійшов лист. На конверті був напис ПЕРСОНАЛЬНО, а всередині — якась маленька річ. Я розірвав конверт, і звідти мені на стіл випав ключик з брелоком. На ньому — літери А.П. Я зрозумів, що це таке, що означають ці літери. Якби там був лист, у ньому було б написано: «Я намагався віднадити тебе. Не моя вина, а може, й не твоя, проте ось тобі ключ, і все, що ним відкриється, — тепер твоє. Ретельно дбай про все».
У той вікенд я знову поїхав до Моттона, але не став залишати машину на стоянці біля «Безтурботних пагорбків». Розумієте, в цьому не було потреби. Портленд та інші маленькі містечка, які я проїжджав, уже були прикрашені до Різдва. Стояв колючий холод, але снігу ще не було. Ви ж знаєте, як воно завше холоднішає перед тим, як випасти снігу? Отак було й того дня. Але небо було обкладене хмарами, і сніг таки пішов, почалася справжня хурделиця саме тієї ночі. Ви пам’ятаєте?
[Я кажу йому, що так. Маю власну причину, щоб пам’ятати (і але цього я йому не кажу). Ми з Шейлою тоді залишилися в занесеному снігом нашому старому домі, до якого приїхали подивитися, що там треба відремонтувати. Ми випили і танцювали під старі записи «Бітлз» і «Роллінг Стоунз». Було приємно.]
Ланцюг так і висів поперек дороги, але ключ А.П. підійшов до замка. А повалені дерева було стягнуто на узбіччя. Я ніби знав, що так і буде. Блокувати дорогу більше не було сенсу, бо це поле тепер стало моїм полем, ті камені стали моїми каменями і, що б вони не оточували, відповідальність за нього тепер було покладено на мене.
[Я питаю його, чи було йому лячно, впевнений, що прозвучить відповідь — так. Але N. мене дивує.]
Ні, майже ні. Бо місце стало іншим. Я зрозумів це ще на розвилці, де ґрунтовий шлях відгалужується від дороги №117. Я відчув це. І ще я чув каркання ворон, коли відмикав замок своїм новим ключем. Зазвичай їхні крики мені видаються гидкими, але того дня вони звучали вельми ніжно. Хай це здасться претензійним, але ці крики звучали як спокута.
Я знав, що на Акермановому полі мусять стояти вісім каменів, і мав рацію. Я знав, що вони не стоятимуть правильним колом, і тут я також мав рацію. Вони знову мали вигляд безладно розкиданих скельних виходів, що виткнулися над геологічною платформою в результаті якогось тектонічного зсуву, або вісімдесят тисяч років тому їх оголив відступаючий льодовик, або якась повінь у більш недавній минувшині.
Я зрозумів також дещо інше. А саме: я активізував це місце всього лише тим, що подивився на нього. Людські очі прибирали геть восьмий камінь. Об’єктив фотокамери ставив його назад, але не міг утримати на місці. Я мусив відновити захист символічним актом.
[Він робить паузу, замислюється, а коли знов починає говорити, схоже, змінив уже тему.]
Ви знаєте, що знаменитий Стоунхендж — це комбінація годинника й календаря?
[Я відповідаю, що десь читав про це.]
Люди, які збудували його та інші подібні місця, мусили розуміти, що для визначення часу їм достатньо сонячного годинника, а щодо календаря — нам відомо, що доісторичні мешканці Європи й Азії визначали дні, просто роблячи позначки на стінах своїх печер. Тож якщо Стоунхендж — усього лише гігантський годинник-календар, то навіщо він? А я гадаю — це пам’ятник синдрому нав’язливих станів, гігантський СНС-невроз, що височіє посеред Солсберійського поля.
Якщо він окрім визначення годин і місяців не служить ще й захистом від чогось. Тримає на замку вхід до якогось божевільного універсуму, що сусідить з нашим. У мене траплялися дні — багато, особливо минулої зими, коли я почувався майже так само, як колись, — коли починав вважати, що все це маячня, що все, що я, як мені здавалося, бачив на Акермановому полі, відбувалось лише в моїй голові. Що все це моє СНС-лайно — не більш як ментальний спотикач.
Потім мене повернуло на інше — це почалося цього року навесні, — коли я сповнився віри в те, що все було насправді: я таки щось активізував. І, зробивши це, став останнім учасником довгої-предовгої естафети, початок якої, либонь, сягає праісторичних часів. Я розумію, це відгонить божевіллям, — але, з іншого боку, навіщо б я про все це розповідав психіатру? — і трапляються доволі довгі періоди, коли я не сумніваюсь у тому, що це таки справжнє божевілля… навіть коли рахую речі, блукаючи вночі по хаті, торкаючись вимикачів і конфорок на плиті, я певен, що це просто… ну, ви мусите розуміти… та хімічні реакції в моєму мозку відбуваються такі, що навряд чи правильні пігулки поправлять.
Я багато думав про це минулої зими, коли мені велося гарно. Чи, принаймні, покращало. А тоді, у квітні цього року, знову все пішло навскоси. Я більше рахував, більше торкався і розміщував ледь не все, що було можливо, колами й діагоналями. Моя дочка — та, яка вчиться в тутешньому коледжі, — знову зробила зауваження щодо мого зовнішнього вигляду і явної нервозності. Вона спитала, чи це через розлучення з її матір’ю, і, коли я відповів, що ні, вона мені, схоже, не повірила. Вона спитала, чи не варто мені «звернутися до когось», і, бачить Бог, ось я тут.
У мене знову почалися нічні кошмари. Якось на початку травня я прокинувся у себе в спальні на підлозі від власного крику. Уві сні я бачив величезне сіро-чорне чудовисько з крилами, як у ґорґульї, зі шкірястою головою, як шолом. Воно стояло на руїнах Портленда, само заввишки щонайменше в милю, — я бачив згустки хмар, що пливли повз його облямовані металевими пластинами руки. І голосили, й корчилися люди, яких він стискав у своїх кігтястих кулаках. Я розумів, я знав: воно прорвалося сюди з-поміж кам’яних стовпів на Акермановому полі, воно перше й наймізерніше з погані, котра ще полізе з того, іншого світу, і в цьому винен я. Бо я знехтував своїми обов’язками.
Я тинявся по хаті, розміщав речі колами, а потім рахував їх, аби впевнитися, що в тих колах тільки парна кількість речей, і до мене дійшло, що ще не пізно, що воно тільки-тільки почало прокидатися.
[Я питаю його, що він має на увазі під «воно».]
Воно — це сила! Пам’ятаєте «Зоряні війни»? «Використовуй силу, Люк»?
[Він несамовито регоче.]
Хоча це той випадок, коли потрібно невикористання сили! Потрібно зупинити силу! Ув’язнити силу! Щось хаотичне, що рветься крізь те тонке місце — і крізь усі тонкі місця цього світу, так я гадаю. Іноді мені спадає на думку, що за тією силою стоїть сила-силенна зруйнованих всесвітів, розтягнутий на безкінечні еони ланцюг, немов відбитки монструозних стіп…
[Він каже щось пошепки, чого я не розбираю. Я прошу його повторити, але він хитає головою.]
Доку, дайте мені ваш блокнот. Я краще напишу. Якщо те, що я вам розповідаю, правда, а не вигадки мого задовбаного розуму, небезпечно промовляти вголос те ім’я.
[Він пише великими друкованими літерами КТГУН. Показує мені, а коли я киваю, рве аркуш на шматки, рахує ці шматки — гадаю, щоб пересвідчитися, що їх парна кількість, — а вже потім викидає їх до сміттєвого кошика, що стоїть біля кушетки.]