Коли впаде темрява
Шрифт:
Гадаю, мені більше нема чого вам розповісти, доку, не сьогодні. Я виснажився.
[Так, судячи з його вигляду.]
[Наступний сеанс]
Я гадав, що враження, що його справило на мене те місце, поблякне дорогою додому — усього лише якийсь неприємний випадок серед безлюддя, авжеж? — і щойно я сидітиму у своїй вітальні, з ввімкнутим телевізором, то прийду цілком до тями. Але трапилося інше. Навпаки, відчуття катастрофи — від того, що я торкався якогось іншого, неприязного до нашого, всесвіту, — схоже, посилилося. Залишалася переконаність у тому, що я бачив обличчя — гірше того, тінь величезного рептильного тіла — посеред того камінного кола. Я почувався… інфікованим. Інфікованим власними думками, що роїлися в моїй голові. А ще я відчував себе небезпечним — так, ніби міг покликати сюди ту істоту, просто забагато думаючи про неї. А вона ж з’явиться не сама. Весь той потойбічний космос просочиться до нас, як блювотиння крізь мокре денце паперового пакету.
Я обійшов хату, позамикав усі двері. Тоді з’явилася впевненість, що, деякі я забув замкнути, і я знову їх перевірив. Цього разу я рахував: передні двері, задні двері, двері до комори, двері до підвалу, верхні гаражні двері, задні гаражні двері. Усього шість, і мені майнуло в голові, що цифра ця гарна. Не гірша за гарну цифру вісім. Це дружні цифри. Теплі. Не холодні, як п’ять або… ну, ви знаєте, сім. Я трохи заспокоївся, але ще раз усе обійшов наостанок. Так само шість. «Шість — це гаразд», — пам’ятаю, сказав я. Гадав, що після цього засну, але не зміг. Навіть прийнявши амбієн. Перед очима мені так і стояв захід сонця над Андроскоггіном, вечірня зоря, що обертається червоною змією. Туман піднімається з трави, мов язики. І істота в каменях. Оце найважче.
Я встав і порахував усі книжки у шафці в спальні. Їх виявилося дев’яносто три. Погана цифра, і не тільки тому, що непарна. Поділіть дев’яносто три на три, й отримаєте тридцять один; тринадцять ззаду наперед. Тож я приніс одну книжку з маленької полиці у вітальні. Але дев’яносто чотири лише трохи краще число, бо дев’ять плюс чотири дає тринадцять. Док, ці тринадцятки повсюди в нашому світі. А ви й не знали. Атож, я приніс ще шість книг до спальні. Ледь розпихав по полицях. Сто — це добре. Фактично це чудова цифра.
Я вже хотів був лягти, аж тут занепокоївся про полицю у вітальні. Ну, розумієте, так, ніби я обікрав Пітера, щоб заплатити Полу. Тож я порахував книжки там, їх була гарна кількість — п’ятдесят шість. Якщо скласти дві цифри, виходить одинадцять, непарне число, але не найгірше з непарних, і п’ятдесят шість ділиться на двадцять вісім — гарна цифра. Після цього я зміг заснути. Гадаю, мені снилися якісь кошмари, але, що саме, я не запам’ятав.
Минали дні, а я подумки повертався до Акерманового поля. На моє життя ніби впала тінь. Тоді я вже почав рахувати різні речі і торкався різних речей — щоб упевнитися, що розумію їхнє місцеположення у світі, в реальному світі, в моєму світі, — також я почав розміщувати речі. Завжди парно, і зазвичай колом або по діагоналі. Бо кола та діагоналі оберігають від вторгнення.
Зазвичай так воно і є. Проте не завжди. Якийсь дріб’язок може чотирнадцять перетворити на тринадцять або вісімку в сімку.
На початку вересня до мене в гості завітала моя менша дочка і зауважила, що я маю дуже втомлений вигляд. Вона спитала, чи не забагато я працюю. Також вона відзначила, що всі ті дрібнички, сувеніри, що її мати, виїжджаючи після нашого розлучення, так і залишила у вітальні, тепер розміщені, як вона це назвала, «польовими колами». Вона спитала: «Тату, щось ти на старість стаєш трохи дивакуватим, еге ж?» Ось тоді я й вирішив, що мені треба знову відвідати Акерманове поле, але цього разу при повноцінному денному світлі. Я гадав, якщо побачу все вдень, просто побачу кілька каменів, що без будь-якого сенсу стирчать кружком на некошеному лузі, я усвідомлю всю безглуздість цієї справи, а мої нав’язливі ідеї відлетять, мов пух з кульбабок під різким подувом вітру. Я бажав цього. Бо рахування, торкання і розміщення — це серйозна праця. Велика відповідальність.
По дорозі я заїхав до закладу, де звичайно обробляли мої фотографії, й дізнався, що кадри, які я відзняв того вечора на Акермановому полі, не вийшли. Я одержав лише сірі прямокутники, ніби їх засвітило якимсь потужним випромінюванням. Мене це затримало, однак не зупинило. Я позичив цифрову камеру в одного хлопця у тому фотосалоні — ту, яку спалив, — і знову поїхав до Моттона, швидко погнав. Хочете почути одну дурницю? Я почувався, як той обпечений отруйним плющем, що поспішає до аптеки по цинкову мазь. Бо реакція в мене була саме така — сверблячка. Рахування, торкання й розміщення діють, як чухання, але чухання дає тільки короткочасне полегшення. Цим ще більше розчухуєш сверблячку. Мені ж потрібні були ліки проти неї. Повернення до Акерманового поля не годилося на ліки, але звідки мені тоді було це знати? Як той казав, ми навчаємося, роблячи. А ще краще ми вчимося через спроби й помилки.
День стояв чудовий, у небі ані хмаринки. Листя було ще зеленим, але повітря відзначалося тією особливою прозорістю, що буває лише на межі пір року. Моя колишня дружина любила казати, начебто такі дні ранньої осені — це нам винагорода за те, що терпіли туристів і курортників цілі три літні місяці, вистоювали за ними в чергах, коли ті розплачувалися за куплене пиво за дбпомогою своїх кредитних карток. Я гарно почувався, пам’ятаю точно. Я почувався впевненим у тому, що покладу край цьому безглуздому шаленству. Слухав збірку хітів «Квін», думав, як чудово звучить Фреді Мерк’юрі, як чисто. Навіть підспівував. Я переїхав через Андроскоггін у Гарло — вода з обох боків старого мосту така прозора, що хоч очі виймай, — і бачив, як скидається риба. Мені стало так весело, що я розреготався вголос. Я не сміявся після того вечора на Акермановому полі, а сміх звучав настільки гарно, що я розреготався знову.
А далі через пагорб Бой Гілл — я певен, ви знаєте, де це, — і повз кладовище «Безтурботні пагорбки». Там я колись зробив цікаві знімки, але не помістив жодного до календаря. Через якихось хвилин п’ять я вже під’їхав до тієї бічної ґрунтової дороги. Вже почав робити поворот і вдарив по гальмах. Саме вчасно. Якби трішечки не встиг, радіатор моєї «тойоти» розідрало б навпіл. Поперек дороги було напнуто ланцюг, а з нього звисала нова табличка: АБСОЛЮТНО ЗАБОРОНЕНА ЗОНА.
Авжеж, я міг би запевнити себе, що це лише збіг обставин, що особа, якій належать ці гай і поле, — не конче на прізвище Акерман, хоча і ймовірно, — вішає цей ланцюг і знак на ньому кожної осені, щоб віднаджувати мисливців. Але ж сезон полювання на оленів починається аж першого листопада. Навіть пташиний сезон починається тільки в жовтні. Гадаю, хтось назирає за тим полем. Може, через бінокль, хоча, можливо, воно застосовує якийсь менш нормальний спосіб бачення. Хтось знав, що я побував там і можу з’явитися знову.
— Покинь і думати, — умовляв я себе, — якщо не хочеш досягти того, що тебе заарештують за вторгнення на приватну територію, можливо, ще й надрукують твою фотографію у касл-рокській газеті «Сигнал». Хіба не чудова реклама для твоєї ділової репутації?
Але мене неможливо було зупинити, особливо коли я мав шанс дістатися до того поля, нічого там не побачити і, як наслідок, відчути себе краще. Тому що — зважайте на це — я повторював собі, що, якщо хтось хоче віднадити мене від своєї власності, я мушу поважати волю цієї особи, і в той же час рахував літери на тому написі, їх було двадцять три, жахлива цифра, куди гірша за тринадцять. Я розумів, що думати таким чином — божевілля, але саме таким чином я думав, і якась частина мене розуміла, що в цьому немає ані крихти божевілля.
Я залишив «тойоту» на стоянці біля «Безтурботних пагорбків» і пішов назад до ґрунтової дороги, з плеча в мене звисала позичена камера в маленькому чохлі на зіпері. Я обійшов ланцюг — так просто — і рушив по дорозі в бік поля. Виявилося, що мені довелося б іти пішки, навіть якби там не було ланцюга, бо тепер поперек дороги лежало з півдюжини повалених дерев, і не якісь там трухляві берези. П’ять із них були добрячими соснами, а останнє — цілком зрілим дубом. Звісно, вони не самі впали, цих діток було стято ланцюговою пилкою. Їм не вдалося навіть пригальмувати мою ходу. Через сосни я переліз, а дуб обійшов збоку. Тут я вже опинився під пагорбом і почвалав угору до поля. Я не удостоїв і поглядом тамтешній напис АКЕРМАНОВЕ ПОЛЕ. ПОЛЮВАННЯ ЗАБОРОНЕНО. ЗАБОРОНЕНА ТЕРИТОРІЯ. Я побачив просвіт між деревами, ближче до вершини пагорба, серед останніх з них — пилові стовпи сонячних променів і безкінечне блакитне небо вгорі, на позір веселе й оптимістичне. Полудень. Не буде там ніякої гігантської ріки-змії, що кривавиться віддалік, а буде Андроскоггін, з яким я виріс, якого я любив, — синій і гарний, такий, яким видаються звичайні речі, коли ми бачимо їх у найвигіднішому їм ракурсі. Я кинувся бігти. Дикий оптимізм не полишав мою душу всю дорогу до вершини, але, щойно я побачив ті камені, що стирчали там, мов ікла, всі гарні почуття відлетіли геть. Їх заступив моторошний жах.