Коли впаде темрява
Шрифт:
Та сни забуваються, а ці образи — бежевого кольору телефон з тріщиною на корпусі, мікрохвильова піч, таріль з бананами, собаче око — не вицвітали. Залишалися яскравими.
Єдине, що в цьому істотне, мовив він собі — це те, що я мушу покінчити з тим чортовим велотренажером. Занадто близько вже підібрався до божевілля. Якщо так триватиме й далі, то скоро дійде до того, що я відріжу собі вухо і пошлю його поштою, ні, не своїй дівчині (в мене її нема), а доктору Брейді, який винен у цьому всьому.
— Годі вже з мене того велика, — промовив він, не відриваючи долонь від обличчя. — Либонь, краще записатися до тих «Фітнес Бойз» чи ще до якогось клубу, але з тим довбаним велотренажером покінчено.
От тільки до «Фітнес Бойз» він так і не вступив і, проживши тиждень без справжнього навантаження (він ходив пішки, але це було зовсім не те — забагато народу на хідниках, а він скучав за тишею дороги на Геркимер), довше не міг протриматися. Він затримався зі здачею останньої роботи, ілюстрації в манері Нормана Роквела для кукурудзяних чіпсів «Фрітос», і йому вже телефонували і його агент, і той хлопець, що займався в рекламній агенції справами компанії «Фрітос». Такого з ним раніше ніколи не траплялося.
А ще — він не міг спати.
Яскравість отого сновидіння трохи поблякла, тож він гадав, що тільки зображення Карлосового гаража, та бісова картина, що дивиться на нього з кутка, освіжає його переживання, як дощик з розбризкувана зволожує напівзасохлу рослину. Він не міг примусити себе знищити картину (надто гарною вона була), але повернув картон і тепер зображення дивилося просто на стіну.
Того вечора він спустився ліфтом до підвалу й осідлав велотренажер. Той ледь не вмить перетворився на старенький трьохшвидкісний «Рейлі», щойно він звів очі на стінну проекцію; так знову було продовжено його поїздку на північ. Він намагався переконати себе, що його відчуття, ніби за ним щось женеться, правдива фікція, просто залишки емоцій із того сну, а після цього — навіжених годин перед мольбертом. Це подіяло на якийсь час, хоча в глибині душі він знав правду. Були ознаки того, що подіяло. Головні з них полягали в тому, що він знову почав спати вночі і поновив роботу над замовленням.
Він закінчив картину, на якій хлопці на бейсбольному майданчику пригощалися з пакета чіпсами «Фрітос» посеред ідилічного пейзажу передмістя, відіслав її з кур’єром, а наступного дня отримав від свого агента Баррі Касселмена чек на десять тисяч двісті доларів і записку. «Дорогенький, ти трохи налякав мене» — було написано в ній, а Сіфкіц подумав: «Ти не один. Дорогенький».
Наступного тижня його неодноразово відвідувала думка, що слід комусь розповісти про свої пригоди під червоним небом, але кожного разу він її відганяв. Він міг би розповісти Труді, але, якби Труді залишалася з ним, до такого б ніколи не дійшло. Сміховинною була думка розповісти про це Баррі; а розповісти про це доктору Брейді він боявся. Доктор Брейді порекомендує йому гарного психіатра раніше, ніж встигне сказати «Мінесотське багатопрофільне».
Того самого вечора, коли він отримав чек за «Фрітос», Сіфкіц помітив зміни в підвальному зображенні. Він поставив ще не заведений будильник і підійшов до стіни (з бляшанкою дієт-коки в одній руці і надійним настільним будильником «Брукстон» в іншій, вівсяні коржики з родзинками безпечно стирчать з кишені старої сорочки). Щось на картині змінилося, еге ж, з’явилося щось нове, але спершу він ніяк не міг второпати, що саме. Полічив до п’яти, заплющивши очі (давній трюк для провітрювання собі самому голови), і різко їх розплющив, так широко, що аж став схожим на людину, яка бурлескно пародіює жах. І вмить побачив зміни. Шатровидна яскраво-жовта пляма понад дверима до бойлерної зникла, зникла й купка пивних бляшанок. І небо над деревами потемнішало, набувши глибокого червоного відтінку. Сонце чи то вже низько схилилося, чи майже зайшло. На дорогу до Геркимера сходила ніч.
Треба це діло припиняти, подумав Сіфкіц, а потім: завтра. Мабуть, уже завтра.
Із цими думками він виліз на сідло й почав крутити педалі. Він чув, як у лісі, що обступив його з усіх боків, вмощувалися на ніч птахи.
І наступні п’ять чи шість днів поїздки Сіфкіца на велотренажері (і трьохшвидкісному велику з його дитинства) видавалися йому чудовими й водночас жахливими. Чудовими, бо він ніколи не почувався краще, тіло було в суперовому стані для чоловіка його віку, і він це розумів. Професійні спортсмени, вважав він, у кращій формі, але, якими б вони не почувалися щасливими від ідеальної роботи свого організму, в тридцять вісім уже наближаються до кінця своєї кар’єри, і згадка про це неодмінно отруює всю радість. А з іншого боку, Сіфкіц зможе творити комерційне мистецтво ще років сорок, якщо це йому не набридне. Хай йому чорт, навіть п’ятдесят. Ще цілих п’ять нових поколінь футболістів і чотири покоління бейсболістів з’являться і щезнуть, поки він мирно стоятиме біля свого мольберта, малюючи обкладинки для книжок, автомобільні продукти чи П’ять Нових Логотипів для Пепсі-Коли.
Втім…
Утім, це не той фінал, на який люди, знайомі з подібними історіями, могли б сподіватися, еге ж? І не той фінал, якого очікував він сам.
Відчуття переслідування сильнішало з кожною поїздкою, особливо після того, як він прибрав останній аркуш план-карти штату Нью-Йорк, а натомість прикріпив перший аркуш з топографічного атласу Канади. Синьою ручкою (тією ж, якою намалював ЧОЛОВІКА З РУШНИЦЕЮ) він накреслив продовження Геркимерського шляху на територію, де перед тим не було позначено ніяких доріг, не забувши про звивини. Тепер він крутив педалі швидше, озирався через плече частіше і завершував поїздки весь спітнілий і спочатку такий втомлений, що несила було злізти з велотренажера й вимкнути тріскучий будильник.
Оце його озирання через плече — теж було цікавим. Спочатку, озирнувшись, він міг бачити лише підвальний альков і прохід, що вів до більших приміщень з безладним лабіринтом людських комірок. Він бачив біля дверей ящик від помаранчів, а на ньому свій будильник, що відлічував хвилини між четвертою й шостою. Потім усе оповилося якимсь рудуватим серпанком, а тоді розвиднілось, і Сіфкіц побачив позад себе дорогу, і обабіч неї яскраві осінні дерева (тільки вже не такі пломенисті в залягаючих сутінках), і потемніле червоне небо вгорі. Пізніше, оглядаючись назад, він взагалі перестав бачити підвал, ані риски. Лише дорогу, що веде на Геркимер, а звідти на Покіпсі.
Він прекрасно знав, що очікує побачити, озираючись через плече, — фари.
Фари фургона «Додж Рем», що належав Фреді, якщо вам ще потрібне якесь уточнення. Бо в Берковіца та його бригади розгубленість і обурення змінилися гнівом. Самогубство Карлоса довело їх до краю. Вони вважали його винним, і вони його наздоганяли. А коли вони його впіймають, тоді…
Що? Що тоді?
Вб’ють мене, думав він, похмуро натискаючи на педалі в сутінках. Нема чого маніжитися. Доженуть мене і вб’ють. Я зараз у таких нетрях, жодного містечка на цій мапі, чи бодай села. Я можу кричати, доки не лусну, і ніхто мене не почує окрім Баррі-Ведмедя, Деббі-Голубки та Руді-Єнота. Отже, якщо побачу позаду фари (або почую звук двигуна, бо Фредді може їхати й з вимкнутими фарами), найкраще, що можна зробити, — це мерщій повертатися в СоХо, задзвонить будильник чи ні. І взагалі, це мені треба було цілком втратити глузд, щоб тут опинитись.
Але тепер він повертався вже не так легко. Іноді дзвінок відторохтить, а «Рейлі» ще секунд зо тридцять залишається старим велосипедом, і дорога попереду не обертається нагромадженням кольорових плям на цементі, а продовжує бути дорогою, та й сам будильник почав звучати начебто звіддалік і вельми лагідно. Він гадав, що врешті-решт чутиме його, як дзижчання реактивного літака високо над головою, якогось «Боїнга-767», можливо, компанії «Амерікен Ерлайнз», що злетів в аеропорту Кеннеді і взяв курс на Північний полюс, щоб дістатися іншого кінця світу.