Колиска на орбіті
Шрифт:
— Вміють. Я раз чув, як батько говорив про це з мамою. Вони не знали, що я в кімнаті. Він казав, пришельці можуть посилати розумові сигнали. Телепатія, чи щось таке. Я думав, він фантазує.
— Он воно що. Оце-то так. — Рудий поглянув на Щуплого.
— Слухай! Татко звелів мені їх здихатись. Давай закопаємо їх або вкинемо у струмок, га?
— Він наказав тобі?
— Він змусив мене признатись, що я маю звірів, а потім сказав: “Ти повинен позбутися їх”. А його накази треба виконувати, він же мій батько.
У Щуплого відлягло від серця. Це був узаконений вихід.
— Тоді не зволікаймо, доки вони не докопались. Ох, буде ж нам, коли вони дізнаються.
Вони кинулись до комори, в голові у них снували неймовірні видіння.
Зовсім інше — знати, що вони “люди”. Як звірята, вони кумедні, як “люди” — потворні. Очі, — раніше невиразні крихітні цятки, — тепер, здавалося, стежили за ними з неприхованою злістю.
— Вони видають якісь звуки, — прошепотів Щуплий.
— Вони ніби розмовляють, — відповів Рудий.
Смішно, вони й раніше також чули ці звуки, але не надавали їм ніякого значення. Рудий навіть не ворухнувся. Щуплий теж. Хлопці відгорнули брезент, але тільки стежили. Щуплий помітив: до фаршу ніхто й не доторкнувся.
— Ну що, починай! — сказав Щуплий.
— А ти?
— Ти ж знайшов їх!
— Тепер твоя черга.
— Ні, це ти їх знайшов. Ти в усьому винен. Я лише спостерігав.
— Ми ж весь час були разом, Щуплий, ти ж знаєш.
— Байдуже, ти їх знайшов. Я так і скажу, коли вони прийдуть сюди шукати нас.
— Ну, стривай, — сказав Рудий, але згадав про прочуханку і нагнувся до клітки.
— Зажди! — крикнув Щуплий.
— Що тебе знов ужалило? — Рудий навіть зрадів.
— В одного з них якась ніби залізяка.
— Де?
— Онде. Я її й раніше бачив, але думав, що то частина їхнього тіла. Та коли вони “люди”, це, певно, рушниця-дезинтегратор.
— Яка рушниця?
— Я читав про неї в тих старовинних книжках. Більшість людей на космічних кораблях мала рушницю-дезинтегратор. Націлять на тебе — ти й розсипався на порох.
— Але ж досі вони не націлювали.
— Це ти так думаєш. А я не збираюсь тут тинятись і чекати, поки мене розкладуть на елементи. Я йду по батька.
— Боягуз! Нікчемний зрадник!
— Ну й нехай. Лайся, скільки завгодно, та коли ти їх зараз хоч пальцем торкнеш, — вони залюбки розкладуть тебе. Ось почекай, сам побачиш. Тоді начувайся!
Він почав спускатись вузенькими крученими сходами, вниз, спинився на площадці, потім кинувся назад.
Східцями піднімалася мама Рудого. Вона часто й важко дихала, але всміхалась до Щуплого: все ж гість.
— Рудий! Гей, Рудий! Ти там. Не ховайся. Я знаю, ви тримаєте їх нагорі. Куховарка бачила, куди ти побіг з м’ясом.
— Привіт, ма! — голос у Рудого тремтів.
— Покажи-но мені цих бридких звірів. Я повинна пересвідчитися на власні очі, що ти їх позбувся.
Це — кінець! Але хоча його чекало покарання, Рудий відчув, ніби камінь впав із плечей. Принаймні, він ні за що не відповідатиме.
— Вони тут, ма. Я їм нічого не зробив. Я не знав. Вони зовсім крихітні звірятка. Я думав, ти дозволиш мені їх тримати, ма. Я б нізащо не брав м’яса, якби вони їли траву або листя, ми ж не змогли ніде знайти хороших горіхів чи ягід, а Куховарка не дозволяє мені нічого брати. Я мушу вмовляти її, і не знав, що м’ясо для обіду, і…
Він торохтів, страх опановував ним, і хлопець не помічав, що мати не слухає його. Вона втупила зляканий погляд у клітку і закричала, закричала тонко й пронизливо.
— Скромні похорони — це все, що ми можемо для них зробити. Не варто привертати увагу громадськості, — сказав Астроном, аж раптом вони почули крик.
Дружина Промисловця ще не оговталась, вона бігла весь час. Лише через декілька хвилин чоловік привів її до тями.
— Вони там, у коморі. Я не знаю, хто вони, ні… ні… — нарешті змогла вона вимовити.
Промисловець хотів був зараз же рушати, але вона заступила йому дорогу.
— Ні, ти не підеш. Накажи кому-небудь із слуг. Нехай візьмуть з собою рушницю. Кажу тобі, ніколи не бачила нічого подібного Маленькі огидні потвори з… з… не можу навіть знайти слово. Тільки подумай, Рудий тримав їх, годував м’ясом.
— Я лише… — почав був Рудий.
— Це не… — додав Щуплий.
— Ну, хлопці, встругнули ви сьогодні. Гайда додому! І ні звуку мені. Ні звуку! Не хочу знати, що ви там теревените. Пізніше; коли всі заспокояться, я вас вислухаю. Щодо тебе, Рудий, я особисто простежу, щоб тебе покарали належним чином. — Він повернувся до дружини. — Хоч би які ті звірі не були, їх треба негайно знищити.
Коли хлопці вже не могли їх почути, він м’яко додав:
— Ну, заспокойся, заспокойся. Діти цілі й неушкоджені. Зрештою, нічого страшного не сталося. Знайшли собі нову забавку та й годі.
— Пробачте, мадам, не могли б ви описати цих тварин? — уривчасто спитав Астроном.
Вона заперечливо похитала головою. Вона не могла говорити.
— Не могли б ви…
— Вибачте, але я мушу заспокоїти її, — сказав Промисловець.
— Зачекайте хвилинку, прошу вас. Ваша дружина каже, що ніколи не бачила таких звірів. Напевно, у ваших краях не було ще таких унікальних тварин.
— Перепрошую, але годі зараз про це.
— Якщо тільки ці тварини не приземлились сьогодні вночі.
Промисловець відсахнувся.
— Що ви маєте на увазі?
— Вважаю, нам треба негайно йти до комори, сер.
Промисловець кілька секунд пильно дивився на нього, потім крутнувся й кинувся бігти. Астроном — за ним. Позаду чувся пронизливий крик.
Промисловець дивився на них, не відводячи погляду, потім глянув на Астронома, знову на них.