Колиска на орбіті
Шрифт:
— Це вони?
— Вони, — сказав Астроном. — Немає сумніву, що ми їм так само огидні, як і вони нам.
— Що вони говорять?
— Що їм страшенно незручно, вони втомлені, навіть хворі, але при посадці серйозно не постраждали, а хлопці їх не кривдили.
— Не кривдили! Схопили, посадили в клітку, годували травою й сирим м’ясом! Скажіть-но, можна й мені з ними поговорити?
— Для цього потрібен час. Слід зосередитись. Ви почуєте їх, хоч, може, не зразу.
Промисловець спробував. Його обличчя аж скривилось від напруги. Він передавав одну й ту саму фразу: “Хлопчики не знали, хто ви”. Раптом у мозок стукнуло: “Ми це зрозуміли, і хоча вони
“Не атакували?” — подумав Промисловець, і не помітив, що повторив це вголос.
“Звісно, що так, — надійшов сигнал-відповідь. — Адже ми озброєні”.
Одне з бридких створінь у клітці підняло якийсь металевий предмет і на покритті клітки й на даху комори раптом з’явилась дірка з обвугленими краями.
“Сподіваємося, — надійшов наступний сигнал, — дах неважко буде відремонтувати”.
Промисловець відчув себе неспроможним далі приймати сигнали.
— Із такою зброєю вони дозволили захопити себе, замкнути в клітці? — звернувся він до Астронома. — Не розумію.
І почув спокійну відповідь: “Ми ніколи не кривдимо дітей мислячих істот”.
Сутеніло. Промисловець навіть не згадав про вечерю. Він раз У раз повертався до того, що його бентежило.
— Ви справді вірите, що корабель полетить? — спитав він Астронома.
— Вони запевняють, — відповів той, — отже, полетить. Сподіваюсь, вони скоро повернуться.
— Коли вони повернуться, — енергійно сказав Промисловець, — я виконаю нашу угоду. Переверну і землю, і небо, але їх визнає весь світ! Я помилявся, докторе. Істоти, які не скривдили дітей, хоч, можна сказати, їх на це провокували, — гідні визнання. Знаєте, мені й говорити не хотілося…
— Чому? Кажіть.
— Наші діти. Ваш і мій сини. Я майже пишаюся ними. Тільки уявіть: схопити цих істот, годувати їх, чи, принаймні, намагатися годувати, переховувати. Неймовірно! Рудий сказав мені, це була його ідея — використати їх для вступу в цирк. Уявляєте?
— Молодість, — відказав Астроном.
— Скоро старт? — спитав Торговець.
— Через півгодини, — відповів Дослідник.
На них чекала самітня подорож. Решта сімнадцять членів екіпажу загинули, прах їхній залишиться на чужій планеті. Вони вдвох поведуть пошкоджений корабель вручну.
— Як добре, що ми не чіпали цих дітей, — сказав Торговець. — Ми уклали вигідний контракт, дуже вигідний.
“Бізнес”, — подумав Дослідник.
— Дивіться, як вони вишикувались проводжати нас. Всі як один. Вам не здається, що вони стоять надто близько? Аби до котрогось із них, бува, не дістало полум’я на старті.
— Вони на безпечній відстані.
— Яка у них потворна зовнішність, правда?
— Зате внутрішньо вони прекрасні. І дуже доброзичливі.
— Навіть не подумаєш, дивлячись на них. Особливо той, молодий, що перший знайшов нас.
— Вони називають його Рудим.
— Досить дивне ім’я для такої потвори. Аж смішно. Йому й справді шкода, що ми відлітаємо. От тільки не збагну, чому саме. Він, здається втратив якусь можливість.
— Цирк, — коротко відповів Дослідник.
— Що? Чому? Яка безглуздість!
— А чом би й ні? А що б ви зробили, якби знайшли Рудого сонним у полі на Землі? Червоні щупальця, шість ніг, псевдоподії й тому подібне?
Рудий дивився, як відлітає корабель. Червоні щупальця, через які його так прозвали, і досі коливались, передаючи смуток і жаль за втраченою можливістю. Очі на ніжках наповнились жовтавими кристаликами, які відповідали нашим, земним сльозам.
Р. Бредбері
ПРО БЛУКАННЯ ВІЧНІ ТА ПРО ЗЕМЛЮ
Сімдесят років поспіль Генрі Уїльям Філд писав оповідання, які ніхто й ніколи не друкував. І от одного разу, пів на дванадцяту ночі, він підвівся й спалив десять мільйонів слів. Усі рукописи відніс до склепу свого понурого старого особняка, в казанну, й жбурнув їх у піч.
— От і все, — промовив він і, розмірковуючи про свою марну працю та понівечене життя, повернувся до спальні, напханої всяким антикваріатом, і ліг. — Дарма намагався я змалювати наш божевільний світ, і це моя помилка.
2257-й рік, ракети, атомні дива, мандри до невідомих планет і подвійних сонць — та кому ж це до снаги! Багато хто брався — і жоден сучасний автор не зміг. Космос надто безмежний, думав він, міжзоряні кораблі надто швидкісні, відкриття атомної науки надто несподівані. Але інші, хоч сяк-так, а все ж друкувались, а він, багатий нероба, змарнував усе життя.
Протягом години гризли його ці думки, тоді він подався крізь нічні кімнати до бібліотеки й засвітив ліхтар. Серед книжок, яких ось уже півстоліття не торкався ніхто, він вибрав навмання одну. Випущена вона триста років тому, сторінки були ветхі й пожовклі, але він вчепився в неї й жадібно читав аж до світанку…
О дев’ятій Генрі Уїльям Філд вибіг з бібліотеки, зібрав прислугу, скликав по телевізору юристів, друзів, учених, письменників.
— Приїздіть негайно! — кричав він.
Не минуло й години, а в нього вже зібралися чоловік дванадцять. Генрі Уїльям Філд чекав у кабінеті — скуйовджений, неголений, незвичайно схвильований, сповнений якоїсь гарячкової веселості. У висхлих руках він стискав грубезний том, а в відповідь на вітання лише сміявся.
— Дивіться, — нарешті проказав він, — ось книга, її написав велет, який народився в Ешвілі, штат Північна Кароліна, тисяча дев’ятисотого року. Він давно вже обернувся на порох, а колись видав чотири величезних романи. Він був наче ураган. Він здиблював гори і всотував у себе повітря. П’ятнадцятого вересня тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року він помер у Балтіморі, в лікарні Джона Гопкінса, від стародавньої страшної хвороби — пневмонії, а після нього залишилася валіза, напхом напхана паперами, списаними олівцем.
Присутні подивилися на книгу.
“Озирнися на дім, ангеле”.
Старий Філд поклав на стіл ще три книжки цього автора. “Про час і про річку”, “Павутиння й бескид”, “Тобі вже не повернутися додому”.
— Їх написав Томас Вулф, — сказав. — Триста років лежить він у землі Північної Кароліни.
— Та невже ви запросили нас лише для того, Щоб показати книжки якогось мерця? — здивувалися друзі.
— Ні! Я скликав вас, бо зрозумів: нам потрібний саме Том Вулф! Це людина, створена для того, щоб писати про велике, про Час і Простір, про галактики й космічну війну, про метеори й планети. Він любив і змальовував усе величне й грізне. Тільки народився зарано. Йому потрібний був матеріал справді грандіозний, а на Землі він нічого подібного не знайшов. Йому б народитися не сто тисяч днів назад, а сьогодні.