Колиска на орбіті
Шрифт:
— А ви, либонь, трохи запізнилися, — зауважив професор Боултон.
— Е, ні! — відрубав старий. — Я не дозволю дійсності обікрасти мене. Ви, професоре, досліджуєте подорожування в часі. Сподіваюся, вже цього місяця ви доробите свою машину. Ось вам чек, суму напишіть самі. Коли ще будуть потрібні гроші, скажіть. Адже ви подорожували вже в минуле, чи не так?
— Так, на кілька років, але ж не на століття…
— А ми доможемося століть! І ви всі, — він окинув присутніх шаленим, палаючим поглядом, — допомагатимете Боултонові. Мені потрібен Томас Вулф.
Всі вклякли з подиву.
— Еге ж, — підтвердив старий. — Отаке я надумав. Ви приставите мені Вулфа. Ми разом здійснимо велике завдання, політ з Землі до Марса
Усі пішли.
Філд залишився на самоті з книжками, він гортав ветхі сторінки і, хитаючи головою, бурмотів сам до себе:
— Авжеж, авжеж! Том — от хто нам потрібен. Саме він підхожий хлопець для цього діла.
Повільно сотався місяць. Дні ніяк не хотіли розставатися з календарем, нескінченно тяглися тижні, й Генрі Уїльям Філд ладен був завити з відчаю.
Одного разу, наприкінці місяця, він прокинувся опівночі — торохтів телефон. Філд простяг руку в пітьмі.
— Слухаю.
— Це професор Боултон.
— Так, професоре.
— Я залишаю вас через годину.
— Залишаєте? Як це? Ви що, кидаєте роботу? Це неможливо!
— Перепрошую, пане Філд. Залишаю — значить, залишаю.
— То ви насправді вирушаєте?
— Через годину.
— В тисяча дев’ятсот тридцять восьмий? У п’ятнадцяте вересня?
— Так.
— Ви точно записали дату? А раптом ви з’явитесь, коли він уже помре? Зважайте, аби не запізнитися! Спробуйте дістатися туди трохи раніше, скажімо, за годину до його смерті.
— Добре.
— Я так хвилююся, ледь тримаю трубку. Хай вам щастить, Боултоне! Доставте його сюди цілим і здоровим.
— Дякую, сер. До побачення.
У трубці клацнуло.
Генрі Уїльям Філд не спав. Ніч відлічувала хвилини. Він думав про Тома Вулфа наче про давно втраченого брата, якого треба підняти живого з-під холодного надгробка, повернути йому плоть і кров, горіння й слово. І щоразу він здригався, думаючи про Боултона, якого вітер Часу несе назад, до інших календарів, до інших облич.
“Томе, — думав він у півсні з безсилою ніжністю, мов батько, що кличе улюбленого, давно втраченого сина, — Томе, де ти зараз? Приходь, ми тобі допоможемо, ти обов’язково мусиш прийти, ти нам украй потрібний! Мені це не до снаги, Томе, і жодному з нас, нинішніх, не до снаги. Коли я вже сам не можу дати цьому раду, то хоч допоможу тобі. У нас ти зможеш жартома гратися ракетами, Томе, ось тобі зірки — пригорщі кольорових скляночок. Бери, що тобі до вподоби, у нас усе є. Тобі сподобається наше горіння, сподобаються наші мандри, — вони створені для тебе. Ми, нинішні, жалюгідні графомани, Томе, я читав усіх, і жодного не порівняти з тобою. Я осилив цілу купу їхніх творів, Томе, і ніде й на мить не відчув Простору — для цього нам потрібний ти! То дай старому те, чого він прагнув усе життя, адже — свідок бог! — я завжди сподівався, що чи я сам, чи хтось інший напише нарешті велику книгу про зірки, — і марно сподівався. Хоч би який ти був сьогоднішньої ночі, Томе, покажи, на що ти здатний. Ти збирався створити цю книгу. Критики кажуть — ця чудова книга вже склалася в твоїй голові, та нараз твоє життя обірвалося. І тепер, коли ти маєш нагоду, Томе, невже не скористаєшся з неї? Адже ти послухаєш і прийдеш до нас сьогодні вночі, будеш тут уранці, коли я прокинусь, чи не так, Томе?”
Філд склепив повіки; замовк його язик, що гарячково повторював те саме прохання; заснули вуста.
Годинник пробив чотири рази.
Філд прокинувся погожого спокійного ранку й відчув, як у грудях зринає хвиля бентеги. Він боявся навіть змигнути: а раптом те, що чекає його десь у домі, кинеться навтіки, грюкне дверима й щезне назавжди. Він притис руки до худих старечих грудей.
Вдалині… кроки…
Одні по одних відчинялися й причинялися двері. До спальні ввійшли двоє.
Філд чув їх подих. Він уже розрізняв їхню ходу. В одного — дрібненькі акуратні кроки, ніби в павука, — це Боултон. Хода другого промовляє про чоловіка високого, статурного, дебелого.
— Том? — вигукнув старий.
Він ще не розплющував очей.
— Так, — почув він нарешті.
Ледь Філд побачив Тома Вулфа, як образ, створений його уявою, тріснув, наче замала одіж на великій для свого віку дитині.
— Дай-но я погляну на тебе, Томе Вулф! — повторював старий, незграбно вилізаючи з ліжка. Його трусило. — Та підніміть штори, дайте на нього подивитися! Томе Вулф, невже це ти?
Величезний, товстий Том Вулф поглянув на нього згори, розчепіривши великі руки, аби не втратити рівноваги в цьому незнайомому світі. Він дивився на старого, вуста йому тремтіли.
— Ти й справді такий, як тебе описували, Томе, хіба що більший.
Томас Вулф засміявся, зареготав на все горло, — подумав, либонь, що з’їхав з глузду чи бачить якийсь дурний сон; ступнув до старого, торкнувся до нього, озирнувся на професора Боултона, обмацав свої плечі, ноги, обережно кашлянув, приклав долоню до чола.
— Жару вже немає, — мовив, — я здоровий.
— Звісно, здоровий, Томе!
— Оце так нічка! — проказав Том Вулф. — Важкувато мені довелося. Мабуть, жодному недужому в світі не було так погано. Раптом чую — пливу — й подумав: кінець, умираю. Підходить до мене чоловік. Подумав — посланець божий. Узяв мене за руки. Чую — електрикою пахне. Здійнявся кудись угору, бачу — мідне місто. Ну, думаю, приїхав. Ось воно, царство небесне, а от і брама! Закляк я з голови до п’ят, ніби мене вкинули в сніг. Сміх розбирає, треба мені щось робити, бо я вже подумав був, що з глузду зсунувся. Ви ж не господь бог, га? З вигляду ніби щось не те.
Старий засміявся.
— Та ні, Томе, я не бог, я тільки прикидаюсь. Я Філд. — Він знову засміявся. — Подумати лише! Я кажу так, ніби він знає, хто такий Філд. Томе, я Філд, фінансовий туз, — кланяйся нижче, цілуй ручку. Я Генрі Філд, мені подобаються твої книжки. Я переніс тебе сюди. Підійди-но.
І старий потяг Вулфа до широчезного дзеркального вікна.
— Бачиш у небі вогні, Томе?
— Так, сер.
— Бачиш фейєрверк?
— Бачу.
— Це зовсім не те, що ти думаєш, синку. Сьогодні не Четверте липня. [3] Не так, як за твоїх часів. Нині у нас кожен день — свято незалежності. Людина оголосила, що вона незалежна від Землі. Владу земного тяжіння давним-давно повалено. Людство перемогло. Ген та зелена “римська свічка” летить до Марса. А той червоний вогник — ракета з Венери. І ще — бачиш, скільки, їх? — жовті, блакитні. Це міжзоряні кораблі.
3
Четверте липня — День незалежності, національне свято США.
Том Вулф пильно дивився, наче велетенське дитя, зачароване різнобарвними вогненними дивами, що блискотять і кружляють в липневому присмерку, а далі спалахують і вибухають з оглушливим тріскотом.
— Який зараз рік?
— Рік ракети. Дивись! — Старий торкнувся до якихось рослин, і вони раптом розквітли в нього під рукою. Квіти нагадували біло-голубе полум’я. Вони пломеніли, іскрилися прохолодними видовженими пелюстками. Чашечки були два фути завширшки й холодно голубіли, наче осінній місяць. — Це місячні квіти, — мовив Філд. — Із зворотного боку Місяця. — Він злегенька торкнувся до квітів, вони обсипалися срібним дощем і розтали в повітрі. — Рік ракети. Це найвлучніша назва, Томе. Ось чому ми перенесли тебе сюди: ти нам потрібен. Ти єдина людина, здатна впоратися з Сонцем, не перетворившись на жалюгідну пригорщу золи. Ми хочемо, щоб ти грався Сонцем, як м’ячем, — Сонцем і зорями, і всім, що ти побачиш дорогою до Марса.