Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми

Хаггард Генри Райдер

— Хай мій повелитель і володар прозорого ока не береться до своїх речей. Нести їх — справа його рабів.

— Але я хочу надіти свої штани! — волав Гуд англійською.

Амбопа переклав його слова.

— О повелителю! — вигукнув Інфадус. — Невже ти хочеш заховати свої прекрасні білі ноги від очей своїх покірних слуг? (Гуд брюнет, але шкіра у нього надзвичайно біла.) Чим ми прогнівили тебе, о повелителю, що ти хочеш це зробити?

Дивлячись на цю сценку, я ледве стримувався, щоб не розреготатися. Поки Гуд марно намагався щось пояснити, один із тубільців вже встиг ухопити одяг капітана і втекти.

— Прокляття! — гарчав Гуд. — Цей чорний негідник утік із моїми штаньми!

— Послухайте, Гуде, —

усміхнувся сер Генрі, — так уже склалося, що в цій країні вам випала певна роль, отож ви повинні грати її до кінця. Поки ви тут, штанів ви надягати вже не зможете. Відтепер вам належить красуватися тільки у фланелевій сорочці, черевиках і моноклі.

— Так, — підтвердив я, — і з одним бакенбардом. Якщо ви з’явитеся перед кукуанами в іншому вигляді, вони сприймуть нас за дурисвітів. Мені дуже шкода, що вам доведеться ходити у такому вигляді, але я кажу це цілком серйозно, Гуде. У вас немає іншого виходу. Якщо у них виникне щонайменша підозра, наше життя не варте буде й фартинга [48] .

48

Фартинг— найдрібніша англійська монета.

— Ви справді так думаєте? — похмуро запитав Гуд.

— Атож! Ваші “прекрасні білі ноги” і монокль — наш порятунок. Сер Генрі абсолютно правий, кажучи, що ви повинні грати свою роль до кінця. Дякуйте Богові, що ви встигли хоч узутися і що тут тепло.

Гуд важко зітхнув і нічого не відповів. Тільки тижнів через два він призвичаївся до свого дивного вигляду.

Розділ VIII

МИ ЗАВІТАЛИ ДО КРАЇНИ КУКУАНІВ

Протягом усього цього дня ми йшли чудовою дорогою, яка, нікуди не відхиляючись, простувала в напрямку на північний захід. Інфадус і Скрагга супроводжували нас, а їхня свита віддалилася кроків на сто уперед.

— Скажи мені, Інфадусе, — звернувся я до нього по деякім часі. — Чи не знаєш ти, хто проклав цю дорогу?

— Її проклали за старих часів, мій повелителю. І нікому не відомо, як і коли це було зроблено. Цього не знає навіть мудра жінка Гагула, яка пережила багато поколінь. Ми ж не такі старі, щоб пам’ятати, коли її будували. Тепер ніхто не уміє споруджувати такі дороги, і король береже її і не допускає, щоб вона заростала травою.

— А хто висік людські фігури на стінах печер, повз які пролягав наш шлях? — запитав я, маючи на увазі скульптурні зображення, схожі на давньоєгипетські, що траплялися нам по дорозі.

— Ті ж руки, що спорудили дорогу, висікли на камені ці дивовижні зображення, мій повелителю. Ми не знаємо, хто це зробив.

— А коли кукуанський народ прийшов у ці краї?

— Мій повелителю, наш народ прийшов сюди, подібно до подиху бурі, десять тисяч місяців тому, з великих земель, що лежать там, — і він показав на північ. — Як розказують стародавні голоси наших пращурів, які дійшли до нас, і як говорить Гагула, мудра жінка, що полює за чаклунами, кукуани не могли пройти далі — великі гори, що оточують кільцем цю країну, перегородили їм шлях, — і він показав на засніжені верхів’я. — Країна ж ця була прекрасна, і вони тут оселилися, стали сильними і могутніми, і тепер нас стільки ж, як піщинок у морі. Коли Твала, наш король, скликає свої війська, то пера, що прикрашають його воїнів, покривають усю рівнину, наскільки може охопити око.

— Але якщо країна оточена горами, то з ким же б’ється це військо?

— Ні, володарю, з того боку країна відкрита, — і він знов показав на північ, — і вряди-годи воїни з невідомої нам землі хмарами лізуть на нас, і ми з ними воюємо. Відтоді, як ми воювали востаннє, спливла третина людського життя. Багато тисяч воїнів загинуло в цій війні, але ми знищили ненажерливих загарбників. Відтоді в нашій країні мир.

— Вашим воїнам, мабуть, набридло дрімати, спершись на свої списи?

— Ні, мій повелителю, якраз після того, як ми знищили чужинців, тут була ще війна. Але то була міжусобна війна. Люди пожирали одне одного, як пси.

— Як же це сталося?

— Зараз я розповім, володарю. Наш король — мій зведений брат. У нього був і рідний брат, що народився того ж дня, від тієї ж жінки. За нашим звичаєм, не можна залишати в живих обох близнюків — слабший має померти. Але мати короля заховала слабшу дитину, яка народилася другою, бо серце її тяглося до неї. Ця дитина і є Твала, наш король. Я ж — його молодший брат, що народився від іншої дружини.

— Що ж було далі?

— Кафа, наш батько, помер, коли ми досягли зрілості, і мого брата Імоту возвеличили в сан короля замість нього. Якийсь час він правив країною, і у нього народився син від коханої дружини. Коли дитині виповнилося три роки — це було якраз по великій війні, тоді ніхто не сіяв і не збирав врожаю, — в країну прийшов голод. Народ ремствував і нишпорив, наче виснажений лев у пошуках здобичі. І тоді Гагула, мудра і страхітлива жінка, яка живе повік-віків, звернулася до народу і заявила: “Король Імоту — незаконний король!” А в цей час Імоту страждав від рани, заподіяної в битві, і лежав нерухомий у своїй хатині. А Гагула увійшла до іншої хатини і вивела звідти Твалу, мого зведеного брата і близнюка короля Імоту. Від дня його народження стара Гагула ховала його серед скель і печер і тепер, зірвавши з його стегон пов’язку, показала племені кукуанів знак священної змії, що обвилася довкруги його тіла, — знак, яким позначають старшого сина короля при народженні, і голосно закричала: “Дивіться, — ось ваш король, життя якого я зберегла для вас по сей день!” І люди, знетямлені з голоду, які давно забули, що таке справедливість, почали волати: “Король! Король!” Але я знав, що це не так, бо мій брат Імоту був старшим із двох близнят і, отже, законним королем. Коли шум і крики досягли крайньої межі, король Імоту, хоча й був дуже слабкий, вийшов, ведучи за руку свою дружину. За ними йшов його малолітній син Ігнозі (що означає “блискавка”). “Що це за шум? — запитав Імоту. — Чому ви кричите “король, король”?”

Тоді Твала, його єдинокровний брат, народжений від однієї матері, підбіг до нього і, схопивши за волосся, завдав йому ножем смертельного удару просто в серце. Люди — хисткі істоти, і вони завжди ладні поклонятися іншому, сильнішому володарю, і всі почали плескати в долоні й кричати: “Твала — наш король! Тепер ми знаємо, що Твала — король!”

— А що ж сталося з дружиною Імоту і його сином Ігнозі? Невже Твала їх теж убив?

— Ні, мій повелителю, коли дружина побачила, що володар її мертвий, вона з криком ухопила дитину і втекла. Два дні потому голод загнав її в якийсь крааль, але тепер ніхто вже не хотів дати їй молока або хоч якоїсь їжі, бо люди зневажають безталанних. Проте, коли настала ніч, якась дівчинка підкралася до неї і принесла трохи їжі, і вона поблагословила дитину і ще до схід сонця подалася в гори, де, ймовірно, й загинула. Відтоді ніхто не бачив ні її, ні її сина Ігнозі.

— Отже, якби цей син, Ігнозі, залишився живим, він був би справжнім королем кукуанського народу?

— Це так, мій повелителю. Знак священної змії оповиває його тіло. Якщо він живий — він король. Але — на жаль! — він давно вже помер. Подивися, мій повелителю, — і він указав униз, на рівнину, де стояло чимало хатин, оточених огорожею, і за нею — глибокий рів. — Це той крааль, де востаннє бачили дружину Імоту з її дитиною Ігнозі. Ми там ночуватимемо сьогодні, якщо тільки… — додав він із деяким сумнівом, — мої повелителі взагалі сплять на цій землі.