Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
Ми увійшли до хатини, яка вже була чудово впорядкована для відпочинку. Для нас були наготовлені постелі з дублених шкур і стояла свіжа вода для вмивання.
Раптом ззовні почулися крики, і, підійшовши до дверей, ми побачили процесію дівчат, які несли молоко, печені маїсові коржики і горщик меду. Позаду них кілька хлопців гнали вгодованого бичка. Ми прийняли дари, тут же один із молодиків вихопив з-за пояса ніж і вправно перерізав бичкові горлянку. Через кілька хвилин потому бика оббілували і розчинили тушу. Кращі шматки були відрізані для нас, а решту я від нашого імені підніс воїнам. Вони урочисто поділили між собою “дар білих людей”.
Амбопа
Вони негайно прийшли, сіли на низенькі ослінчики, яких у хатині було декілька штук (кукуани зазвичай не сидять навпочіпки, як зулуси), і допомогли нам впорати наш обід. Старий воїн був надзвичайно ввічливий і люб’язний, а молодий, навпаки, дивився на нас із явною підозрою. Як і всі, він відчував забобонний жах перед нашою білою шкірою і магічними талантами. Але мені здалося, що, коли він побачив, як ми їмо, п’ємо і спимо, як звичайні смертні, його жах почав поступатися місцем похмурій підозрі, яка примусила нас триматися насторожі.
Під час трапези сер Генрі висловив припущення, що, можливо, наші нові знайомі щось знають про долю його брата, — може, вони його бачили коли-небудь або чули про нього. Проте я вважав, що зараз краще не торкатися цього питання.
Після обіду ми набили тютюном свої люльки і закурили. Це викликало в Інфадуса і Скрагти неабиякий подив. Очевидно, кукуани не були знайомі з дивовижними властивостями тютюнового диму. Ці рослини росли скрізь, але, подібно до зулусів, вони тільки нюхали тютюн і абсолютно не вживали його в цьому новому для них вигляді.
Я запитав Інфадуса, коли ми продовжимо нашу подорож, і з радістю почув, що вже ведуться приготування, щоб відправитися наступного ранку, і що вже послані гінці, щоб повідомити короля Твалу про наше прибуття. Виявилося, що Твала перебуває в головній своїй резиденції, яка називається Луу, і готується до великого щорічного святкування, що зазвичай відбувається у перший тиждень червня. На цьому святкуванні бувають присутні й проходять урочистим маршем перед королем усі військові частини, за винятком деяких полків, які несуть гарнізонну службу. Там же відбувається і велике полювання на чаклунів, про яке мова йтиме далі.
Ми мали вирушити вдосвіта. Інфадус, який нас супроводжував, сказав, що коли нас не затримає в дорозі паводок, то ми повинні дістатися Луу надвечір другого дня.
Повідомивши нам усе це, наші гості побажали нам доброї ночі. Ми домовилися чергувати по черзі; троє розляглися на своїх ложах і поринули в блаженний сон, а четвертий пильнував, щоб можлива зрада не захопила нас зненацька.
Розділ IX
КОРОЛЬ ТВАЛА
Думаю, що не варто детально описувати нашу подорож в Луу. Скажу лише, що ми йшли туди цілих два дні рівною, широкою дорогою царя Соломона, яка вела в самісіньку глибінь Країни Кукуанів. Що більше ми просувалися вперед, то все плодючішою виглядала земля, а краалі, оточені обробленими полями, траплялися все частіше. Всі вони були споруджені за зразком того крааля, в якому ми зупинялися напередодні, і охоронялися численними гарнізонами військ. У Країні Кукуанів, так само як у зулусів і племені мазаї, кожна придатна до військової служби людина — воїн. Тому у війнах, як наступальних, так і оборонних, фактично бере участь весь народ. На нашому шляху нас обганяли тисячі воїнів — вони поспішали до Луу, щоб узяти участь в урочистому щорічному параді, після якого мало відбутися велике святкування. Ніколи досі мені не траплялося бачити такі численні війська.
Другого дня, надвечір, ми отаборилися на вершині невеликого пагорба, повз який тяглася наша дорога. З цього пагорба ми побачили красиву, родючу рівнину, на якій було розташоване місто Луу. Воно мало величезну, як на тубільне місто, площу: гадаю, що з прилеглими до нього приміськими краалями воно було не менше п’яти миль довкруж. В цих краалях розквартировувалися під час великих урочистостей війська, що прибували з віддалених околиць країни. За дві милі північніше від Луу височів пагорб, що мав вигляд підкови, з яким нам згодом довелося добре ознайомитися. Що й казати, місто було розташоване в прекрасній місцині. Широка річка, через яку було перекинуто кілька мостів, та сама, яку ми бачили зі схилу гір Цариці Савської, протікала повз головну королівську резиденцію і ділила її на дві частини. Оддалеки, десь за шістдесят або сімдесят миль, у рівному видолинку височіли три гори, розташовані у формі трикутника. На вершинах цих диких, крутих і неприступних скель лежав сніг, і за своїми обрисами вони сильно відрізнялися від гір Цариці Савської, схили яких були округлі й пологі.
Бачачи, що ми їх розглядаємо з великим інтересом, Інфадус сказав:
— Там, біля підніжжя цих гір, які ми називаємо “Троє чаклунів”, кінчається Велика Дорога.
— Чому ж саме там? — запитав я.
— Хто це може знати? — відповів старий воїн, знизуючи плечима. — У цих горах, — продовжував він, — багато печер, і між ними є глибокий колодязь. Туди-то мудрі люди в давні часи і відправлялися, щоб знайти те, за чим вони приходили до цієї країни. І там же, у Шатрі Смерті, ми ховаємо своїх королів.
— А навіщо приходили туди ці мудрі люди? — перебив я його нетерпляче.
— Цього я не знаю. Ви, мої повелителі, що спустилися сюди з далеких зірок, повинні це знати самі, — відповів Інфадус, кинувши на нас швидкий погляд.
Очевидно, він не хотів нам сказати всього, що знав.
— Ти маєш рацію, — сказав я. — Ми, жителі зірок, знаємо багато, чого не знаєте ви. Ось, наприклад, я чув, що мудрі люди далекого минулого відправлялися в ці гори за красивим яскравим камінням і жовтим залізом.
— Мій мудрий повелителю, — відповів він холодно. — У порівнянні з тобою я лише безрозсудна дитина, і тому мені не личить говорити про такі речі. Мій повелитель повинен поговорити про це зі старезною Гагулою, коли він буде в житлі короля, бо вона така ж мудра, як і мій повелитель.
Сказавши це, Інфадус пішов. Як тільки ми залишилися самі, я звернувся до своїх друзів і, вказуючи на віддалені гори, вигукнув:
— Он де знаходяться алмазні копальні царя Соломона!
Амбопа, що стояв біля сера Генрі й Гуда, почув ці слова. Я завважив, що останнім часом він став якийсь неуважливий і частенько впадав у задуму.
— Так, Макумазане, — кивнув він, звертаючись до мене зулуською, — алмази знаходяться там, і вони, звичайно, будуть ваші, бо ви, білі люди, дуже любите гроші і сяйливе каміння.
— Звідки ти знаєш, що алмази знаходяться в цих горах, Амбопо? — різко запитав я.
Мені не подобалася таємничість його поведінки і постійні недомовки.