Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
— Коли ми перебуваємо з-поміж кукуанів, мій добрий друже Інфадусе, ми чинимо так, як і кукуани, — поважно мовив я і обернувся, щоб щось сказати Гуду, який похмуро плентався позаду, марно намагаючись утримати при ногах свою фланелеву сорочку, що роздувалася як вітрило од вітру. Обернувшись, я, на свій подив, трохи не зіткнувся з Амбопою, який ішов слідом за мною і з великим інтересом прислухався до моєї розмови з Інфадусом. Він був схожий на людину, яка робить відчайдушні й марні спроби пригадати щось давно забуте.
Протягом усього цього часу ми просувалися досить швидко до горбистої рівнини внизу. Громаддя гір, які ми нещодавно перетнули, тепер ледве мріли високо над нами; клубки
Ще на початку нашого походу Інфадус послав гінця, щоб той попередив про наше прибуття мешканців крааля, які підлягали його військовому командуванню. Посланець побіг із неймовірною швидкістю. За словами Інфадуса, він міг мчати з такою швидкістю упродовж всього шляху, оскільки всі кукуани посилено тренуються в бігові.
Невдовзі ми змогли вочевидь переконатися, що посланець успішно виконав своє завдання. Ще за дві милі від крааля ми побачили, що воїни, загін за загоном, виходять із воріт і прямують нам назустріч.
Сер Генрі поклав руку мені на плече і стиха завважив, що попереду у нас, здається, “теплий” прийом. Щось у тоні, яким це було сказано, привернуло увагу Інфадуса.
— Хай це не турбує моїх повелителів, — поспішно запевнив він, — бо в моєму серці не живе зрада. Ці воїни підлеглі мені й виходять нам назустріч за моїм наказом, щоб вас привітати.
Я спокійно кивнув головою, хоча на душі у мене було зовсім не спокійно.
Десь за півмилі від воріт крааля починався довгий виступ пагорба, що полого спускався до дороги; на цьому виступі й вишикувалися загони воїнів. Це було справді грандіозне видовище. Загони, кожний чисельністю близько трьохсот чоловік, швидко вибігали схилом пагорба і нерухомо застигали на призначеному для них місці; їхні списи виблискували на сонці, пера маяли на вітрі. Коли ми підійшли до пагорба, дванадцять таких загонів, тобто три тисячі шістсот воїнів, зійшли на схил і зайняли свої місця уздовж дороги.
Ми підійшли до найближчого загону і з подивом побачили, що він повністю складається з рослих крем’язнів, яких мені ніколи не доводилося бачити, тим більше в такій кількості. Усі вони були людьми зрілого віку, переважно — ветерани років сорока. З-поміж них не було жодної людини нижче від шести футів на зріст, а багато хто — ще й дюймів на три-чотири вище. Їхні голови прикрашали важкі чорні плюмажі з пір’я птаха сакобула, такі ж, як і у наших провідників. Всі воїни були підперезані білими буйволячими хвостами; підв’язки з таких же хвостів охоплювали їхні ноги нижче правого коліна. У лівій руці кожен тримав круглий щит близько двадцяти дюймів у поперечнику.
Ці щити були дуже примітні. Вони були зроблені з тонкого листового заліза, обтягнутого буйволячою шкірою сірого кольору. Озброєння воїнів було простим, але викликало повагу. Воно складалося з короткого і важкого двосічного списа з дерев’яним руків’ям і лезом близько шести дюймів у поперечнику в найширшій частині. Ці списи не призначалися для метання, а, подібно до зулуського бангвана або кинджального дротика, використовувалися тільки в рукопашному бою, причому рани, нанесені ними, бували страхітливі. Окрім цих бангванів, воїни були також озброєні трьома важкими ножами, кожен вагою близько двох фунтів. Один ніж був заткнутий за пояс із хвоста буйвола, а ще два укріплені на тильному боці круглого щита. Ці ножі, які кукуани називають толлами, замінюють їм метальні ассегаї зулусів. Кукуанський воїн може метати їх з великою точністю з відстані до п’ятдесяти ярдів. Зазвичай перед рукопашним боєм кукуани посилають назустріч супротивнику хмару цих ножів.
Загони стояли непорушно, як ряди бронзових статуй, але, коли ми підходили до чергового загону, за сигналом командира, якого можна було вирізнити за плащем зі шкури леопарда, загін виступав на кілька кроків уперед, списи здіймалися в повітря, і з трьох сотень горлянок несподівано виривався оглушливий королівський салют: “Куум!” Коли ж ми проминали загін, він шикувався позаду і супроводжував нас до краалю, аж поки увесь полк “сірих” (що отримав цю назву через сірі щити), добірна військова частина кукуанської армії, не попростував позаду нас чіткою ходою, що стрясала землю.
Нарешті, трохи відхилившись од Великої Дороги царя Соломона, ми підійшли до широкого рову, що оточував крааль, який мав площу не менше милі довкруж і був обгороджений міцним частоколом із товстих колод. Біля воріт через рів було перекинуто примітивний підйомний міст, який варта спустила, щоб ми могли ввійти. Крааль був чудово розпланований. Через його центр проходила широка дорога, яку перетинали під прямим кутом інші, вужчі дороги, розділяючи у такий спосіб купи хатин на квартали, причому в кожному з них був розквартирований один загін.
Хатини з куполоподібними дахами мали, подібно до зулуських, каркаси з лози, дуже майстерно переплетені травою, проте, на відміну від зулуських хатин, у них були двері, через які можна було ввійти, не згинаючись. Крім того, вони були набагато просторіші, і їх оточувала веранда завширшки близько шести футів, зі зручною підлогою з міцно утрамбованого товченого вапняку.
Обабіч дороги, яка перетинала крааль, стояв чималий гурт жінок, які прагнули подивитися на дивних чужинців. Як на тубілок, ці жінки винятково вродливі. Вони високі на зріст, граційні й мають прекрасну будову. Хоча волосся їхнє й коротке, але воно в’ється і не схоже на шерсть, риси обличчя у багатьох досить тонкі й губи не такі товсті, як у більшості африканських народностей. Але що вразило нас понад усе — це їх дивовижно спокійний, сповнений власної гідності вигляд. Вони були по-своєму ґречні, доброзвичайні, не поступаючись щодо цього завсідницям світських салонів, і це вигідно відрізняло їх від зулуських жінок і їхніх родичок — жінок народності мазаї, які живуть в місцевості на південь від Занзібару. Хоча, вони й прийшли сюди з цікавості, але жоден грубий вигук, жодне безцеремонне зауваження не зірвалося з їхніх вуст, коли ми втомлено брели повз них. Навіть коли старий Інфадус непомітним порухом звертав їхню увагу на найбільшу з усіх дивовиж — на “прекрасні білі ноги” бідолашного Гуда, — вони не дозволили собі висловити вголос те захоплення, яке, вочевидь, викликало у них це ні з чим не зрівняне видовище. Вони лише прикипіли своїми темними очима до їх чарівно-прекрасної сніжної білизни, і тільки. Але для Гуда, людини скромної за вдачею, і цього було більше аніж досить.
Коли ми підійшли до центру крааля, Інфадус зупинився біля входу у найбільшу хатину, яку на певній відстані оточувала низка менших хатин.
— Увійдіть, сини зірок, — промовив він урочистим голосом, — і відпочиньте в нашому скромному житлі. Щоб вам не довелося затягувати свої паски з голоду, сюди зараз принесуть трохи меду і молока, одного або двох биків і кілька овець. Це, звичайно, дуже мало, мої повелителі, але все ж таки це їжа.
— Гаразд, — відповів я. — Інфадусе, ми стомлені подорожжю через повітряні простори. Тепер дайте нам відпочити.