Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
Амбопа засміявся.
— Я бачив це сьогодні вночі уві сні, білі люди, — відповів він і, круто обернувшись, відійшов убік.
— Що наш чорний друг хотів сказати і що у нього на думці? — запитав сер Генрі. — Схоже на те, що він щось знає, але воліє мовчати. Між іншим, Квотермейне, чи не чув він від наших провідників чогось про мого… про мого брата?
— На жаль, нічого. Він розпитував про це всіх, з ким за цей час встиг заприязнитися, але йому казали, що в цій країні ніхто і ніколи не бачив жодної білої людини.
— Невже ви думаєте, що ваш брат міг сюди дістатися? — здивувався Гуд. — Адже ми самі потрапили сюди лише чудом. Окрім того, як би він знайшов дорогу, не маючи карти?
— Не знаю, —
Поки ми розмовляли, сонце поволі сідало за обрій, і раптом на землю впала пітьма. У цих широтах зовсім немає сутінків, тому і немає поступового, м’якого переходу від дня до ночі — день щезає так само раптово, як обривається життя після смерті. Сонце сіло, і весь світ занурився в темряву. Але невдовзі західна крайка неба посвітлішала і виплив повний місяць, заливши сріблястим мерехтливим сяйвом навколишній краєвид. Ми стояли, не маючи змоги ворухнутися, перед цією величною красою, що перед нею померкли навіть зірки, і серця наші, що спрямувалися увись, переповнилися благоговійним трепетом.
Життя моє було сповнене труднощів і клопотів, але є спогади, що наповнюють душу глибокою вдячністю Богові за те, що я пережив. Одна з цих митей — прекрасна місячна ніч на Землі Кукуанів.
Ці роздуми були перервані нашим чемним другом Інфадусом.
— Якщо мої повелителі відпочили, — сказав він, — ми можемо йти далі. В Луу для повелителів уже приготовано житло. Місяць світить яскраво і освітлюватиме нам дорогу.
Всі зголосилися на це і не зволікаючи рушили в дорогу. Через якусь годину ми вже підійшли до міста Луу, яке видавалося величезним. Оточене тисячами сторожових багать, місто здавалося оперезаним величезним вогненним кільцем. Ми наблизилися до рову, через який було перекинуто підйомний міст, і почули брязкіт зброї й глухий окрик вартового. Інфадус проказав пароль, який я до ладу не розчув; варта, впізнавши свого начальника, вітала його, і ми увійшли до міста.
З півгодини ми йшли головною вулицею повз нескінченні ряди хатин, обплетених травою, поки Інфадус не зупинився біля невеликої купки будиночків, що оточували маленький двір, вимощений товченим вапняком.
Увійшовши в дворище, Інфадус оголосив, що ці “жалюгідні житла” призначені для нас. Кожному з нас була приготована окрема хатина. Вони були значно кращі, ніж ті, що ми вже бачили, і в кожній була дуже зручна постіль із духмяного різнотрав’я, накрита дубленою шкурою; тут же стояли великі глиняні глечики з водою. Ледве ми встигли вмитися, як кілька вродливих молодих жінок із глибоким уклоном подали нам вечерю: смажене м’ясо і печені маїсові коржики, красиво викладені на дерев’яних тарелях.
Ми усмак повечеряли, потім попросили перенести всі постелі в одну хатину, причому цей захід обережності викликав усмішку на обличчях милих молодих леді. Смертельно утомлені довгою подорожжю, ми кинулися до постелей і поснули як немовлята.
Коли ми прокинулися, сонце підбилося вже височенько. Жінки-служки, без почуття зайвої соромливості, уже чекали в хатині, оскільки їм наказано було допомогти нам одягнутися, щоб іти на прийом до короля.
— Яке безглуздя! — бурчав Гуд. — Щоб одягти фланелеву сорочку і взути черевики, не треба надто багато часу. Послухайте, Квотермейне, попросіть їх принести мої штани.
Я вволив його прохання, але мені сказали, що ці священні реліквії вже віднесено до короля і що він чекає нас до себе під обід.
Попросивши нашу чарівну обслугу вийти, що їх неабияк здивувало і засмутило, ми стали готуватися до прийому.
Гуд, звичайно, не витримав і знову поголив праву щоку, маючи намір зробити те ж саме з лівою, на якій красувалася густа борода, але ми умовили його нізащо її не чіпати. Щодо мене і сера Генрі, то ми лише як слід умилися і розчесали волосся. Золотаві локони сера Генрі сильно відросли і спадали на плечі, що іще більше робило його схожим на стародавнього данця. Моя ж сива щетина була принаймні на цілий дюйм довша, аніж я маю зазвичай.
Після снідання ми викурили по люлечці, і тут з’явився Інфадус і повідомив, що, коли наша згода, король Твала готовий нас прийняти.
Ми відповіли, що вважали б за краще піти до короля, коли сонце підіб’ється вище, бо ми ще украй натомлені таким довгим шляхом, і вигадали ще низку відмовок. Так завжди слід чинити з тубільцями: коли негайно відгукуєшся на їхні поклики, нашу ввічливість вони схильні сприймати як страх і раболіпство. Отож, хоч ми і прагнули побачити Твалу не менше, аніж він нас, ми все ж таки не квапилися і порпалися ще з годину у нашому багажі, відбираючи з-поміж мізерного запасу речей подарунки для короля і його наближених. Дари ці складалися з вінчестера бідолахи Вентфогеля і кількох низок намиста. Рушницю з набоями було вирішено подарувати його величності, а намисто — його дружинам і придворним. Інфадус і Скрагга вже отримали від нас в подарунок по такому намистові і були від нього в захопленні, оскільки ніколи в житті не бачили нічого подібного. Нарешті ми заявили, що готові йти на прийом, і вийшли з хатини у супроводі Інфадуса і Амбопи, який ніс наші дари.
Пройшовши кількасот ярдів, ми опинилися біля огорожі, схожої на ту, яка оточувала наші хатини, але разів у п’ятдесят довшої, оскільки вона відокремлювала не менше шести чи семи акрів землі. При огорожі тяглася вервечка хатин, в яких жили дружини короля. Якраз навпроти головних воріт, в глибині величезної площі, стояла осібно досить велика споруда, — це була резиденція його величності. Всю решту площі заповнювали численні загони воїнів. їх було не менше семи-восьми тисяч. Коли ми проходили повз них, вони стояли незворушно, немов статуї. Важко передати словами, яким величним видовищем були ці війська, з пишними плюмажами, блискучими списами і залізними щитами, обтягнутими буйволовими шкурами. На вільній частині площі перед королівською будівлею стояло декілька помостів. Три з них ми зайняли за вказівкою Інфадуса, Амбопа став позаду нас, а сам Інфадус залишився при вході до житла короля.
На площі панувала мертва тиша. Більше десяти хвилин ми чекали виходу його величності й весь цей час відчували на собі погляди близько восьми тисяч воїнів. Зізнаюся: відчуття було не з приємних, але ми вдавали, що це нас не обходить. Нарешті двері великої будівлі відчинилися, і звідти вийшов чоловік гігантський на зріст, на плечах якого красувалася прекрасна коротка мантія з тигрових шкур; услід за ним ішов Скрагга і, як нам спершу здалося, висохла, зморшкувата, закутана в хутряний плащ мавпа. Гігант сів на один із помостів, за ним став Скрагга, а скоцюрблена мавпа поповзла рачки і всілася навпочіпки в тіні під навісом.
На площі панувало повне безгоміння.
Раптом гігант скинув з себе мантію і випростався на повен зріст. Це було справді страхітливе видовисько. У нього були потворно товсті губи, широкий плаский ніс і лише одне чорне око, яке палало злостиво, на місці ж другого ока зяяла діра. Ще зроду в житті мені не випадало бачити більш огидну, люту, зажерливу пику. На величезній голові гойдався султан із розкішного білого страусячого пір’я; груди його охоплювала блискуча кольчуга; навколо стегон і правого коліна висіли звичайні прикраси із білих буйволячих хвостів. На шиї цього страхітливого монстра було золоте намисто у вигляді товстого джгута, а на чолі тьмяно мерехтів величезний нешліфований діамант. У руці він тримав довгого, важкого списа. Ми відразу здогадалися, що це Твала.