Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
Але тільки він вимовив ці слова і обернувся, щоб піти, як з боку гори донісся дикий нелюдський зойк, сповнений такої страшної муки, що у мене кров застигла в жилах. Монтесума заціпенів, учепившись за мою руку, і ми обоє втупилися на Істаксиуатль, звідки линули ці потойбічні ридання. Нам здалося, що скривавлена, залита страшним багровим світлом постать жінки підвелася зі свого кам’яного ложа. Вона підіймалася поволі, немов прокидаючись зі сну, і, нарешті, випросталась на весь свій гігантський зріст на вершині гори. Тремтячи від страху, дивилися ми на велетенську примару, яка декілька митей стояла нерухомо, дивлячись униз на Теночтітлан. Раптом вона простягнула до нього руки, жестом, сповненим співчуття, і в ту ж мить нічний морок
— Скажи, теулю, — прошепотів імператор, — хіба не жахливо щодня бачити подібні знамення? Я боюсь. Прислухайся до того, що діється в місті! Там теж бачили цю примару. Чуєш, як волає від страху народ? Чуєш, як жерці б’ють в барабани, щоб відвернути від нас прокляття? Плач, плач, народе мій! Моліться, жерці, і примножуйте жертви, бо день вашої загибелі близький! О Теночтітлане, цар усіх міст! Я бачу тебе зруйнованим і зганьбленим. Я бачу палаци твої почорнілими від згарищ, храми твої сплюндрованими, прекрасні сади — здичавілими. Я бачу твоїх благородних дружин наложницями чужоземців; твоїх царствених принців — їхніми слугами. Канали твої почервоніли від крові дітей твоїх, греблі твої усипані їхніми обвугленими кістками. Смерть усюди, безчестя — хліб твій, відчай — твоя доля. Ти виплекав мене, царю міст, колиско моїх предків. А нині я кажу тобі — прощавай назавжди!
Так бідкався Монтесума серед нічної темряви, голосно виливаючи свою скорботу. Але з-за гір визирнув повний місяць, і його тьмяне сяйво просочилося крізь верховіття кедрів, обвішаних примарними бородами лишайників. Воно впало на високу постать Монтесуми, його спотворене горем обличчя, його тонкі руки, що то злітали, то падали в пророчому екстазі, а купка завмерлих від страху придворних і музикантів цього разу забула про свої дудки. Ніколи ще я не бачив такої дивної і зловісної сцени, таємничої і сповненої неусвідомленого жаху. Монарх наперед оплакував падіння свого народу і своєї могутності, бо вже знав, що вони приречені! Але химери цієї ночі ще не скінчилися.
Ми пройшли звивистою вузенькою стежкою десь милю з гаком, не мовивши жодного слова. Перед нами були ворота царської усипальні. Якраз напроти воріт була широка галявина, залита яскравим місячним сяйвом. Посеред неї виднілося щось біле, схоже здалеку на тіло жінки, але це помітив лише я один. Монтесума пильно подивився на ворота й нарешті заговорив:
— Ці ворота відкрилися чотири дні тому для моєї сестри Папанцин. І ось я гадаю — коли вони відкриються для мене?
І тут постать на галявині здригнулася, немов прокидаючись зі сну. Вона підвелася і простягла руки. Тепер і Монтесума побачив її і затремтів, а я відчув, що мене теж вкинуло в дрож.
Жінка поволі наближалася до нас. Уже можна було роздивитися, що вона одягнена в саван. Але вона підвела голову, і промінь місяця впав на її обличчя. Монтесума дико скрикнув, і я разом із ним: ми упізнали тонке бліде обличчя принцеси Папанцин, тієї самої Папанцин, що була похована тут чотири дні тому.
Ступаючи легко і нечутно, немов уві сні, вона наблизилася до нас, поки не зупинилася перед кущем, тінь від якого нас приховувала. Тут Папанцин — чи її дух — подивилася просто перед себе відкритими, але незрячими очима і вимовила голосом Папанцин:
— Монтесумо, брате мій, ти тут? Я відчуваю, що ти поряд, але не бачу тебе.
Тоді Монтесума вийшов із затінку і встав віч-на-віч із привидом.
— Хто ти? — промовив він. — Хто ти з обличчям мертвої сестри і в її вбранні?
— Я Папанцин, — відповіла та. — Я воскресла з мертвих, щоб принести тобі звістку, брате мій Монтесумо.
— Яку звістку ти несеш мені? — хрипло спитав імператор.
— Звістку про загибель, брате мій. Царство твоє впаде, скоро ти помреш, а разом із тобою — десятки і десятки тисяч твоїх підданих. Чотири дні я була серед мертвих, і там я бачила наших хибних богів. Це не боги, а дияволи! Там же я бачила тих, хто їм поклоняється, і жерців, які їм служать. Усі вони приречені на нестерпні муки. Народ Анауаку приречений, бо він вшановує цих диявольських ідолів.
— Папанцин, сестро, невже у тебе немає для мене жодного слова втіхи?
— Жодного, — відповіла вона. — Якщо ти зречешся проклятих богів, ти, може, ще врятуєш свою душу, але своє життя і життя свого народу тобі вже не врятувати.
Після цього Папанцин віддалилася і щезла в тіні дерев. Нестримна лють охопила раптом Монтесуму.
— Прокляття на твою голову, сестро! — закричав він громовим голосом. — Для чого ти воскресла? Невже для того, щоб принести мені цю чорну звістку? Якби ти принесла мені надію, якби вказала шлях до порятунку — я би з радістю тебе вітав. А зараз — згинь назавжди, і нехай весь тягар землі розчавить твоє серце навіки! А мої боги — їм поклонялися мої батьки, і я їм поклонятимуся до останнього подиху. Боги розгнівані, бо жертви змаліли на вівтарях. Відтепер я їх подвою! Я накажу кинути на вівтарі усіх жерців, бо вони не можуть вмилостивити богів!
Монтесума шаленів, як людина, що схибнулася від жаху. Знатні придворні, що товпилися оддалік, застигли, перелякані і здивовані.
А Монтесума роздер на собі царське вбрання і, вириваючи пасма волосся з голови і бороди, судомно покотився по землі. Придворні підхопили його і понесли в палац.
Три дні і три ночі імператора ніхто не бачив. Страшні погрози про жертвопринесення виявилися не порожніми словами, бо з наступного ранку кількість жертв була подвоєна по всій країні. Тінь хреста вже лягла на вівтарі Анауаку, але з вершин теокалі і досі чулися страшні крики полонених. Час диявольських богів уже настав, але вони все ще збирали своє останнє криваве жниво, і жниво це було рясне.
Що ж до воскресіння Папанцин, то це достеменна правда, хоча швидше за все вона тоді не вмерла, а просто впала в глибоку летаргію. З тієї ночі вона вже не з’являлася, і сам я більше її не зустрічав. Проте подейкували, що згодом Папанцин прийняла християнство і часто розповідала про дивні речі, які вона бачила в царстві смерті [82] .
Розділ XVIII
ВИБІР НАРЕЧЕНИХ
Минуло декілька місяців, і упродовж цього часу місто було охоплене тривогою. Знову і знову Монтесума слав до Кортеса послів зі щедрими дарами, із золотом і дорогоцінним камінням, упрохуючи його не чіпати його народ. Божевільний імператор не розумів, що, виставляючи напоказ свої величезні багатства, він тільки дратує стерв’ятника, навертаючи його до свого гнізда.
82
Розповідь про воскресіння Папанцин наводиться в історичній праці Бернардино де Саагуна. (Бернардино де Саагун — один із перших історіографів іспанських колоній в Америці, автор багатотомної “Загальної історії Нової Іспанії”). — Прим. перекл.
Кортес відбувався ввічливими запевняннями і дешевими дрібничками, та й квит.
Тим часом іспанці рушили углиб країни, і Монтесума з жахом дізнався про криваву бійню в Чолулі, де переможці вчинили святотатство: скинули усіх богів цього міста з їхніх п’єдесталів.
Про іспанців розповідали усілякі дива про їхню невразливу зброю, що вивергає грім під час битв, про лютих звірів, на яких вони скакали. Одного разу Монтесумі доставили голови двох білих людей, убитих в одній з сутичок, — дві страхітливі величезні волохаті голови, а разом з ними — голову коня. Побачивши ці жахливі останки, Монтесума трохи не знепритомнів від страху, але все-таки наказав виставити їх у великому храмі напоказ і оголосити народу, що подібна доля чекає кожного, хто посміє вторгнутися до Анауаку.