Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
— Чому ж? — запитав я. — Якби я навіть не поважав тебе, як принцесу, я все одно віддав би належне твоїй красі.
— Досить слів! — перервала мене Отомі граціозним жестом руки. — Я прийшла сюди, о Тескатліпоко, за стародавнім звичаєм, бо я принесла тобі звістку. Ті, хто стануть твоїми дружинами, обрані. Я маю назвати тобі їхні імена.
— Говори, принцесо Отомі!
— Це… — і тут вона назвала імена трьох дівчат.
Я знав, що вони були першими красунями в країні.
— Мені здалося, що їх повинно бути четверо, — промовив я з гіркою усмішкою. — Чи у мене відняли четверту дружину?
— Так, їх четверо, — відповіла Отомі і знову замовкла.
— Говори ж! — закричав я, — Скажи мені, котру із цих
— Тобі обрали одну дівчину дуже високого роду, що мала інші титули, аніж той, яким ти її нагороджуєш, о Тескатліпоко.
Я здивовано глянув на неї, і Отомі тихо промовила:
— Четверта і перша серед усіх — це я, Отомі, принцеса племен отомі, дочка Монтесуми,
— Ти! — вигукнув я, падаючи на подушки ложа. — Невже ти?
— Так, я. Слухай! Я була обрана жерцями як найвродливіша дівчина Анауаку, хоч я і негідна такої честі. Мій батько, імператор, шаленів і сказав, що його дочка зроду не стане дружиною полоненого, який має померти на жертовному вівтарі. Але жерці відповіли йому, що в такий час, коли боги розгнівані, він не повинен вимагати винятків для своєї дочки. “Хіба найзнатніша жінка країни не гідна бути дружиною бога?” — запитали вони. І тоді мій батько згодився і сказав, що хай буде так, як я побажаю. І я сказала, що в нашій юдолі скорботи найгордовитіша має принизитися до праху під ногами і стати дружиною полоненого раба, названого богом і приреченого на жертвопринесення. Так я, принцеса Отомі, згодилася стати твоєю дружиною, о Тескатліпоко! Але якби я знала тоді те, що читаю нині в твоїх очах, я б, напевно, не згодилася. У своєму приниженні я сподівалася знайти хоча б іскру любові, щоб потім померти поряд з тобою на вівтарі, бо звичай мого народу, якщо я схочу, дає мені на це право. Проте тепер я бачу — ти мені не радий. Відступати вже пізно, але ти можеш не боятися. У тебе будуть інші, а я тебе не потривожу. Я сказала все, що мала сказати. Можу я тепер піти? Урочиста церемонія призначена через дванадцять днів, о Тескатліпоко!
Я узяв Отомі за руку і промовив:
— Дякую тобі, благородна жінко! Якби не ви з Куаутемоком, якби не ваші турботи і доброта, якими ви мене оточили, я б, напевно, давно вже пропав. Але ти хочеш утішати мене до останньої миті, ти навіть вирішила померти разом зі мною, якщо тільки я правильно тебе зрозумів. Але чому, скажи мені, Отомі? У нашій країні жінка повинна полюбити чоловіка безмежно, щоб зважитися розділити з ним оте ложе на вершечку піраміди. Я не можу повірити, щоб ти, гідна будь-якого володаря, віддала своє серце жалюгідному рабу! Як зрозуміти мені твої слова, принцесо Отомі?
— Шукай відповідь у своєму серці, — прошепотіла вона, і рука її затремтіла в моїй руці.
Я подивився на Отомі: вона була прекрасна! Я подумав про її самовідданість, що не відступила перед найжахливішою зі смертей, і подих ніжності, сестри любові, торкнувся моєї душі. Але навіть цієї миті переді мною постав англійський сад, і обличчя дівчини, з якою я попрощався під буком, і я пригадав клятву, якою ми тоді обмінялися. Я знав, що вона жива і вірна мені. І я подумав, що поки я живий, я маю зберігати їй вірність, хоча б у душі. Мені доведеться одружитися з цими індіанками, і я одружуся, але якщо я хоч одного разу скажу Отомі, що люблю її, я порушу клятву. А Отомі потрібна любов, і на менше вона не згодна! І як я не був схвильований, яка не була велика спокуса, я не сказав тих слів, які жадало почути її серце.
— Сядь, Отомі, — промовив я. — Сядь і вислухай мене. Ти бачиш цей золотий перстень?
Я зняв з пальця колечко Лілі і показав їй:
— Бачиш напис усередині?
Отомі кивнула головою, але не вимовила ні слова. В очах її я побачив страх.
— Я прочитаю тобі цей напис, Отомі, — сказав я і переклав зворушливі слова: “Нехай ми нарізно, зате душею разом”.
Тільки тоді Отомі заговорила.
— Що означає цей напис? — запитала вона.
— Він означає, Отомі, що у далекій країні, звідки я прийшов, живе одна жінка. Вона любить мене, і я люблю її.
— Отже, вона твоя дружина?
— Ні, Отомі, вона мені не дружина, але вона обіцяна мені в дружини.
— Вона обіцяна тобі в дружини, — сумно повторила Отомі. — Значить, так само, як і я. У цьому ми з нею рівні, теулю. Різниця тільки в тому, що її ти любиш, а мене — ні. Ти це хотів мені сказати? У такому разі, не марнуй часу — я все зрозуміла. Але якщо я втратила тебе, то і вона втратить. Між тобою і твоєю коханою котить хвилі величезне море з бездонними глибинами, між вами постав жертовний вівтар і всепоглинаюча смерть. А зараз дозволь мені піти, теулю. Я маю стати твоєю дружиною, це вже неминуче, але я тобі надто не набридатиму, і скоро все це скінчиться. Ти полинеш у Зоряний Палац, і я молитимуся, щоб ти знайшов там те, що шукаєш. Усі ці місяці я прагнула вдихнути в тебе надію, знайти вихід, і мені вже здавалося, що я його знайшла. Але я помилилася. Я йду, теулю, але хочу сказати тобі насамкінець: зараз я поважаю тебе більше, аніж раніше, бо ти наважився мені, дочці Монтесуми, виказати всю правду, коли збрехати було так легко і куди безпечніше. Ця жінка за морями має бути тобі вдячна. Я не бажаю їй нічого лихого, але між мною і нею відтепер ворожнеча не на життя, а на смерть. Прощавай!
З цими словами Отомі встала, закуталася з головою в плащ і велично вийшла з кімнати, полишивши мене украй збентеженим. Тільки дурень міг відкинути любов цієї царственої жінки, і тепер мене терзало каяття. Я подумав: чи змогла б Лілі зглянутися з висоти подібної величі, скинути пурпур імператорської мантії і лягти поряд зі мною на скривавлений жертовний камінь? Напевно, ні, бо подібної відчайдушної самовідданості не зустрінеш серед жінок нашого світу. Лише дочки Сонця люблять з такою повнотою і ненавидять так само пристрасно, як і люблять. їм не потрібні жерці, щоб освятити любовні узи, але якщо ці узи стануть їм ненависні, їх не утримають ніякі думки про обов’язок. Бажання, почуття — для них єдиний закон, і вони підкоряються йому сліпо. Заради своєї пристрасті вони готові на все, навіть на смерть.
Розділ XІX
ЧОТИРИ БОГИНІ
Минуло ще скількись часу, і ось настав день, коли Кортес зі своїми завойовниками захопив Теночтітлан. Не стану описувати всього, що творили іспанці в місті, бо це справа історика, а я розказую лише свою власну історію.
Мені не довелося бачити самої зустрічі Кортеса з Монтесумою. Я бачив тільки, як імператор одягався в найпишніші шати і пішов у супроводі найзнатніших мужів, подібний до Соломона в сяйві своєї слави. Але гадаю, що жоден раб не йшов до жертовного вівтаря з таким важким серцем, яке було у Монтесуми того злощасного дня. Безумство згубило його, і, напевно, він сам розумів, що йде назустріч своїй долі.
Невдовзі почулися крики натовпу, іржання коней, голоси озброєних солдатів, і я побачив зі своїх покоїв іспанців, що рухалися головною вулицею. Серце моє радісно забилося: адже це були християни!
Попереду на коні їхав у обладунку лицаря предводитель іспанців, Кортес, людина середнього зросту, із благородною поставою і проникливими зіркими очима. За ним, дехто верхи, але переважно в пішому строю, йшли солдати його маленької армії. Завойовники із подивом озиралися довкола. їх була всього жменька, бронзових від сонця, зранених у битвах і одягнених майже в лахміття. Дивлячись на цих сяк-так озброєних людей, я міг тільки захоплюватися їхньою непохитною мужністю, яка проклала дорогу крізь тисячні натовпи ворогів і, попри хвороби і безупинні сутички, дозволила їм дістатися самого серця імперії Монтесуми.