Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
І тут з палацу в оточенні найповажнішої свити вийшов сам Монтесума, і у примарному світлі я помітив, що губи його тремтять, а руки жалюгідно трусяться. Тої ж хвилини з безхмарного неба на місто раптом шугнула вогненна куля; на мить затрималася на найвищому храмі, спалахнула, осяявши сліпучим світлом теокалі та прилеглий до неї майдан, і згасла. Але натомість полум’я водномить охопило храм Кецалькоатля.
Натовп стовусто зойкнув, забачивши це грізне видовище з пагорба Чапультепека. Навіть я злякався невідь-чому, хоча й розумів, що вочевидь ми спостерігали звичайну комету, а пожежу в храмі могла викликати куляста блискавка.
Саме тої миті, коли всі заціпеніли від жаху, крізь натовп пробрався запилюжений і змучений неблизькою дорогою гонець. Упавши ницьма перед імператором, він вийняв зі складок свого одягу сувій із письменами і простяг його знатному придворному. Проте Монтесума усупереч звичаєві нетерпляче вирвав сувій із рук радника, розгорнув і став читати. Усі мовчки втупилися в нього. Раптом Монтесума голосно скрикнув, сувій випав, а він затулив обличчя руками. Я крадькома зиркнув на сувій і побачив на ньому грубі зображення іспанських кораблів і людей в іспанських обладунках. Отже, іспанці висадилися на його землю!
Кілька радників наблизилися до імператора, намагаючись його втішити, але він роздратовано відштовхнув їх.
— Облиште це! — простогнав він. — Не заважайте мені оплакувати мій народ! Пророцтво збулося, і Анауак приречений. Діти Кецалькоатля панують на моїх берегах і вбивають моїх дітей. Залиште мене в моїй скорботі!
У цю мить до нього наблизився другий гонець з палацу. Відчай був на його обличчі.
— Говори, — наказав Монтесума.
— О володарю, пощади мене, бо я приніс лихі вісті. Твоя царствена сестра Папанцин вмирає, вражена жахливими знаменнями, — і він показав на палаюче небо.
Почувши, що його улюблена сестра лежить на смертному одрі, Монтесума мовчки закрив обличчя краєм своєї імператорської мантії і почвалав до палацу.
Я обернувся до Отомі. Її били дрижаки.
— Хіба я не казав тобі, принцесо Отомі, що країна ця проклята?
— Так, ти казав, теулю, — відлунила скорботно Отомі. — Моя країна проклята.
Розділ XVІІ
ПРОРОЦТВО ПАПАНЦИН
До ранку Папанцин померла, а увечері того ж дня її з великою пишнотою поховали на цвинтарі Чапультепека.
Палац і все місто були охоплені трауром. Розповсюджувалися усілякі безглузді чутки, що бентежили людей. Щоночі заграва зі сходу осявала небо, а день приносив страшні новини про іспанців.
Серед усього цього сум’яття найгірше почувався імператор. Останні кілька тижнів він майже нічого не їв, не пив і зовсім не спав.
Під вечір він послав за мною і запропонував прогулятися у саду. Відіславши музикантів, ми віддалилися під затишок розлогих кедрів.
— Теулю, — заговорив, нарешті, Монтесума, — розкажи мені про своїх одноплемінців! Навіщо твої брати висадилися на наших берегах? Але бійся збрехати!
— Вони мені не брати, Монтесумо! — відповів я. — Тільки моя мати була з їхнього племені.
— Тільки правду, теулю! Хіба ти не плоть від плоті своєї матері? Кажи, для чого вони з’явилися в Анауак?
— Боюся, повелителю, що вони прийшли, щоб підкорити цю землю або, ще гірше — розграбувати всі її скарби і повалити її богів.
— Що ж ти мені порадиш, теулю? Як захиститися від цих могутніх воїнів, одягнених в метал, що скачуть на лютих диких звірах? У них є якісь дивні трубки, що гуркочуть, немов грім, і вражають сотні ворогів, а в руках — зброя з блискучого срібла. Як боротися з ними? На жаль, опиратися їм неможливо, бо вони — сини Кецалькоатля, котрі повернулися, щоб заволодіти своєю землею. Я чув про них ще з дитинства, я страшився цього усе життя, і ось сьогодні вони стоять біля мого порога.
— Я усього лише бог на якийсь час, — відповів я, — але якщо земний владика дозволить, я дам йому пораду. На силу відповідають силою! Теулів мало, і проти кожного з них ти можеш виставити тисячу воїнів. Напади на них перший, не чекай, поки вони знайдуть собі союзників, розчави їх відразу!
— І це радить мені той, чия мати була з племені теулів, — з єхидною усмішкою промовив імператор. — Скажи мені ще, раднику, як я зможу взнати, що проти мене б’ються люди, а не боги? Адже я не говорю їхньою мовою?
— Це неважко зробити, Монтесумо, — відповів я. — Я знаю їхню мову. Пошли мене — і я про все для тебе дізнаюся.
— Теуль, ти, напевно, маєш мене за дурня. Я знаю — ти вивідач теулів! Ти пробрався до нас, щоб усе розвідати про нашу країну! Ти радиш мені битися з теулями? Так от, я з ними не битимуся. Я зустріну їх ласкавими словами і подарунками, бо знаю: ти радиш мені тільки те, що мене погубить!
Монтесума захлинався від люті; він стояв переді мною зі схрещеними на грудях руками, низько опустивши голову, і нервовий трем охопив його тіло. Я злякався не на жарт. Хоч я й був богом, я чудово розумів, що достатньо одного кивка земного володаря, щоб приректи мене на страшну смерть. І проте мене вразило глупство цієї людини, в усьому іншому такої мудрої і розсудливої. Він не довіряв мені і одночасно сліпо вірив своїм ідолам, котрі штовхали його на вірну смерть. Але чому? Тільки тепер я в змозі відповісти на це питання.
Сам Монтесума не був винен. Невблаганна доля спрямовувала кожен його крок, і говорила його вустами. Боги Анауака були неправедними богами. За їхніми потворними кам’яними статуями ховався диявольськи жорстокий розум жерців — а вони повсякчас твердили, що боги люблять криваві людські жертви. Але прокляття тяжіло над ними. І коли імператор запитував своїх ідолів через жерців, ті давали йому брехливі поради, що прирікали на загибель їх самих і всіх, хто їм поклонявся.
Поки ми говорили, сонце швидко зайшло, і все огорнув морок. Тільки снігові верхів’я вулканів Попокатепетль і Істаксиуатль все ще були осяяні зловісною криваво-червоною загравою.
Ніколи ще постать мертвої жінки, що покоїться в своєму вічному сховку на вершині Істаксиуатля, не вимальовувалася з такою чіткістю і довершеністю, як тої ночі. Можливо, це була гра уяви, проте я чітко бачив гігантське скривавлене жіноче тіло, що лежить на смертному одрі.
Але, вочевидь, це була не тільки моя фантазія, бо коли Монтесума замовк, погляд його випадково впав на вершину вулкана і він теж завмер, не в змозі відірвати від неї очей.
— Поглянь-но, теулю! — промовив він, нарешті, з гірким усміхом. — Там покоїться душа народу Анауаку, омита кров’ю і готова до поховання. Ти бачиш, яка страшна вона навіть у смерті?