Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
Тим часом в імперії панували хаос і сум’яття. Щодня збиралися верховні жерці і вожді сусідніх дружніх племен. Одні радили одне, інші — протилежне, а зрештою зростала невпевненість і злочинна нерішучість. Якби Монтесума прислухався тоді до голосу великого воїна Куаутемока, Анауак не був би зараз іспанським володінням, бо Куаутемок повсякчас переконував Монтесуму відкинути всі його страхи і, поки ще не пізно, відкрито оголосити теулям війну. Досить послів і дарунків! Треба зібрати все незліченне військо ацтеків і розчавити ворога в гірських ущелинах!
Але —
— Ні до чого усе це, племіннику. Чи можна боротися проти цих людей, якщо самі боги за них? Якщо боги схочуть, вони вступляться за нас, а якщо ні — горе нам! Про себе я не думаю, але що буде з моїм народом? Що буде з жінками і дітьми, що буде з недужими і старими? Лихо нам!
Після цього він закривав обличчя і починав стогнати і плакати, як мала дитина. Куаутемок не знаходив слів від люті на таку дурість великого імператора. Але що він міг удіяти? Так само, як і я, Куаутемок вважав, що саме небо позбавило Монтесуму розуму, щоб покарати і знищити Анауак.
Тут слід сказати, що, хоча й посвячений у сонм богів, я, Томас Вінґфілд, залишався лише жалюгідною іграшкою, бо влади у мене було рівно стільки ж, скільки у клаптика піни на гребені морської хвилі. Монтесума вважав мене за шпигуна і не вірив жодному моєму слову; жерці дивилися на мене як на майбутню жертву; лише мій друг Куаутемок та ще Отомі, котра таємно кохала мене, все-таки довіряли мені, і з ними я часто розмовляв про істинне значення того, що відбувалося перед нашими очима. Але обоє теж були безсилі.
Втративши здоровий глузд, Монтесума все ще зберігав усю повноту влади і тремтячою рукою кидав корабель імперії то туди, то сюди; здавалося, що це гігантське судно полишене всіма матросами і мчить з волі стихій простісінько назустріч загибелі.
Жах перед прийдешнім охопив усіх поголовно. Але попри все, а може, саме тому люди нестримно кинулися у вир насолод. “Заморські боги йдуть на нас, — волали вони. — Давайте ж бенкетувати і пити, бо завтра ми помремо!” І ось найдобродійніші жінки пускалися берега і віддавалися будь-кому, найшляхетніші мужі, що дорожили честю свого імені, ставали негідниками, і навіть діти в ті дні вешталися п’яні вулицями міста, хоча це для ацтеків — нечуваний злочин!
Монтесума залишив Чапультепек і разом з усім своїм почтом перебрався до палацу на великій площі напроти теокалі. Цей палац був справжнім містечком усередині міста. Під його покрівлями вночі збиралося понад тисячу людей, не кажучи вже про усіляких карликів і виродків, про сотні рідкісних птахів у пташнику і безлічі диких звірів у клітках. Тут, у цьому палаці, я бенкетував щодня, а коли мені набридали бенкети, одягався у розкішні шати і в супроводі натовпу юних слуг і знатних мужів виходив на вулиці. Люд із криками вибігав з будинків і схилявся переді мною, діти обсипали мене квітами, дівчата танцювали навколо, цілуючи мені руки і ноги, і незабаром за мною вже тягся тисячний натовп. І я теж танцював і волав, як блазень, бо в ті дні серед загального фанатизму мене охопив якийсь дивний безум. Я прагнув притлумити страх, я хотів забути про те, що приречений на жертвопринесення і що кожен день наближає до мого серця скривавлений ніж.
Я хотів забутися, але — на жаль! — це було не в моїй змозі. Скільки б я не пив, питво не могло дати забуття; аромати квітів, краса жінок і схиляння натовпу більше не хвилювали мене; невідступно, повсякчас відчував я свою приреченість, із тугою згадуючи милий серцю отчий край і далеку кохану. У ті дні мені здавалося, що серце моє лусне з горя, і якби не доброта Отомі, я б, напевно, наклав на себе руки. Але прекрасна і велична дочка Монтесуми завжди була поруч. Вона знаходила тисячі способів відвернути мене від думок і заспокоїти, а іноді з її вуст зривалися примарні слова надії, від яких кров починала швидше пульсувати в моїх жилах.
Якось уранці я сидів у саду з лютнею в руках. Знатні мужі з моєї свити і мої наставники щось жваво обговорювали, тримаючись на шанобливій відстані. Зі свого місця мені було видно двір, де щодня збиралася імператорська рада, і я завважив, що там з’явилося кілька вродливих дівчат у супроводі старших жінок.
З’явився принц Куаутемок і підійшов до мене. Останнім часом він не часто усміхався, але сьогодні Куаутемок із посмішкою запитав, чи знаю я, що там відбувається.
— Можливо, Монтесума вибирає собі нових дружин?
— Так, він вибирає дружин, але не для себе. Знай, теулю, тобі залишилося недовго жити. Тому Монтесума разом із жерцями вже вибирає тих, котрі стануть твоїми дружинами.
— Моїми дружинами? — крикнув я, схоплюючись на ноги. — Дружинами того, хто заручений зі смертю? Що мені тепер до любові і до одруження! Мине тиждень, другий — і моїм шлюбним ложем стане вівтар. Ах, Куаутемоку, ти кажеш, що любиш мене. Я врятував тобі життя. Якщо ти мене любиш, то порятуй мене тепер. Адже ти присягнувся це зробити.
— Я присягнувся зробити все, що в моїй владі, і готовий віддати за тебе життя, теулю. Я готовий дотримати свого слова, бо не всі цінують життя так високо, як ти, мій друже. Але допомогти тобі я все одно не зможу. Ти належиш богам, і помри я хоч тисячу разів, це не змінить твоєї долі. Тільки небо може врятувати тебе, якщо схоче. Тому втішайся, теулю, і коли настане час — помри мужньо. Твоя доля нічим не гірша за мою чи багатьох інших, бо смерть чигає на нас усіх. А зараз — прощавай!
Коли принц віддалився, я пішов до своєї спочивальні і поринув у невеселі думки. На щастя, без мого дозволу сюди ніхто не насмілювався входити.
Але служка відчинила двері і шепнула, що хтось бажає зі мною говорити. Я був змучений і кивнув несамохіть. Переді мною опинилася закутана жінка. Я наказав їй відкрити обличчя і говорити. Жінка підкорилася, і я побачив принцесу Отомі.
Нічого не розуміючи, я встав їй назустріч. Зазвичай принцеса ніколи не приходила до мене сама, але я подумав, що у неї до мене якась нагальна справа.
— Прошу тебе, сядь, — збентежено промовила Отомі. — Тобі не личить стояти переді мною.