Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
— Твоє місце не тут, о Тескатліпоко, — промовила Отомі, і її смагляве обличчя злегка зашарілося.
— Я гадаю, царствена Отомі, що бог може сидіти там, де він схоче, — відповів я і, знизивши голос, додав: — Хіба може бути для бога більш почесне місце, ніж поруч із найпрекраснішою богинею на землі?
Вона ще більше почервоніла і сказала:
— На жаль, я зовсім не богиня, а проста смертна дівчина. Отже, якщо хочеш, щоб я була поруч тебе за трапезою, ти маєш встати і оголосити свою волю; ніхто не посміє тобі заперечити, навіть мій батько Монтесума.
Тоді я підвівся і ламаною ацтекською мовою звернувся до всіх
— Відтепер моє місце на бенкетах завжди буде поряд із принцесою Отомі, — така моя воля!
При цих словах Отомі зовсім спаленіла. Гості почали перешіптуватися. Принц Куаутемок спочатку спохмурнів, потім посміхнувся. Зате мої знатні наставники низько схилилися, а глашатаї виголосили:
— Підкоряйтеся волі Тескатліпоки! Відтепер місце царственої принцеси Отомі поруч із богом Тескатліпокою, бо він полюбив її!
Від того вечора Отомі завжди сиділа поряд зі мною, за винятком тих випадків, коли мені доводилося розділяти трапезу разом з Монтесумою. У місті прекрасну Отомі тепер називали не інакше, як “благословенна принцеса, що її полюбив бог Тескатліпока”. Сила звичаю і забобонів була така велика, що ацтеки щиро вважали, ніби той, хто хоч на короткий час утілив у собі Душу Світу, може ощасливити найзнатнішу жінку в країні і виказати їй найбільшу честь, висловивши просте бажання, щоб вона була його сусідкою за столом.
Коли бенкет почався, я тихенько запитав Отомі, що усе це може означати.
— О, бідолашний теулю, — промовила вона пошепки, — хіба ти не знаєш? Зараз я не можу відповісти, але скажу лише: поки ти бог, то можеш сидіти, де схочеш, але настане час — і тебе покладуть там, де ти не хотів би лежати. Коли трапеза скінчиться, скажи, що хочеш прогулятися в саду, а я повинна тебе супроводжувати. Тоді я, напевно, зможу тобі розповісти все.
Я зголосився і, коли бенкет завершився, я висловив бажання пройтися садом з принцесою Отомі. Ми вийшли з палацу і опинилися під величними кедрами, порослими довгими пасмами сірих лишайників. Але, на жаль, ми були тут не самі. Кроків за двадцять позаду нас рухалася вся моя свита разом з музикантами, що безупинно дудніли на своїх клятих флейтах, і вродливими танцівницями. Марно я наказував їм угамуватися, — це було моє єдине повеління, яке ніколи не виконувалося. Тільки в ті дні я зрозумів, яким неоціненним скарбом може бути самотність.
Нам нічого не залишалося, як продовжувати нашу прогулянку, і невдовзі я дізнався, яка жахлива доля на мене чекає.
— Слухай, теулю, — промовила Отомі, — в нашій країні є звичай щороку вибирати молодого полоненого і робити його земним утіленням бога Тескатліпоки, творця світу. Для цього полонений повинен мати благородне походження і бути красивим без вад. Сталося так, що той день, коли ти з’явився сюди, був днем обрання нового полоненого для втілення бога, і жерці вибрали тебе, бо ти знатного роду, і ти прекрасніший за будь-якого чоловіка Анауаку. Крім того, ти з племені теулів, дітей Кецалькоатля, чутки про яких давно вже доходять до нас. Мій батько Монтесума страшиться їхньої появи понад усе на світі, і тому жерці вирішили, що ти зможеш відвернути від нас гнів теулів і вмилостивити богів.
Отомі замовкла, немов підшукуючи слова для того, що їй належало сказати, але я не звернув на це уваги. Слова її полестили мені; вони засвідчували мою велич і прославляли мене в моїх власних очах. Адже чарівна принцеса сама визнала, що я прекрасніший за будь-якого чоловіка в Анауакові! Досі я вважав себе просто досить показним хлопцем.
— Теулю, я маю сказати тобі страшну правду, — продовжувала Отомі, — хоча мені й гірко, що ти взнаєш її від мене. Упродовж року ти будеш богом міста Теночтітлана. Будь-яке твоє бажання буде законом, і якщо ти кому-небудь посміхнешся, усмішка твоя буде благословенням божим, і люди на тебе молитимуться. Сам Монтесума, батько мій, ставитиметься до тебе з повагою, як до рівного, або навіть більше. Всі радощі будуть доступні тобі, окрім одруження. Лише на початку останнього місяця року тобі виберуть в дружини чотирьох найвродливіших дівчат нашої країни.
— А хто їх вибиратиме? — запитав я.
— Не знаю, теулю, — поспішно відповіла Отомі. — Я не знайома з цим таємним обрядом. Іноді вибирає сам бог, а іноді — жерці. Буває по-різному. Але дослухай мене до кінця і тоді ти напевно забудеш про інше. Місяць ти проживеш зі своїми дружинами, і весь цей місяць мине в бенкетах і святкуваннях у всіх найзнатніших будинках міста. Але в останній день місяця тебе посадять в царську барку і разом з твоїми дружинами повезуть до того місця, що називається “Плавильня металів”. Там тебе зведуть на теокалу, яку ми називаємо “Будинок зброї”, де твої дружини попрощаються з тобою назавжди. А потім — на жаль, теулю, мені важко тобі це говорити! — ти будеш принесений в жертву тому самому богу, чий дух утілюєш, великому богу Тескатліпоці. Серце твоє вирвуть з грудей, голову твою відділять від тіла і насадять на кілок, який називають “Стовпом для голів”…
Почувши цей страшний вирок, я голосно зойкнув, і ноги мої підкосилися так, що я трохи не впав на землю. Але потім нестримна лють оволоділа мною, і, забувши поради свого батька, я прокляв усіх жорстоких богів Анауаку і народ, який їм поклоняється, спочатку мовами ацтеків і майя, а коли мої знання виснажилися, продовжував чихвостити їх іспанською і звичною англійською.
Але тут Отомі, яка почасти зрозуміла мене, а про інше могла здогадатися, з жахом простягла до мене руки і заблагала:
— Прошу тебе, теулю, не проклинай грізних богів, інакше тебе негайно спіткає жорстока кара! Якщо тебе почують, усі подумають, що в тебе вселився не добрий дух, а злий, і ти помреш у страшних муках. Але якщо навіть люди ні про що не дізнаються, тебе почують боги, бо вони всюдисущі!
— Байдуже! — махнув я рукою. — Це хибні боги, і країна ця про клята, бо їм поклоняється. Ідоли ваші приречені, і всі ідолопоклонники приречені разом із ними, — я знаю це напевне. Хай чують. Краще одразу померти під тортурами, ніж повільно вмирати щомиті й щодня! Але я помру не один. Море крові, пролитої вашими жерцями, волає про помсту до справжнього Бога, і їх наздожене Божа кара!
Знетямлений жахом, я сипав прокльонами, не в змозі спинитися. Отомі заклякла вражено, а позаду нас усе пищало й танцювало, як не перед добром.
Але раптом я завважив, що Отомі немов уздріла якийсь жахливий привид: погляд її був обернений на схід. Я озирнувся. На небі палала заграва, пронизана вогненними іскрами. Здавалося, що ручка цього жахливого віяла покоїться десь на землі, а пера його закривають усю східну частину неба. Я мимоволі замовк, уражений небаченим видивом, і в ту ж мить крики жаху наповнили палац. Усі його мешканці висипали назовні, щоб поглянути на лиховісне знамення.