Королівська обіцянка
Шрифт:
– Чому ви не сказали мені, що в Королівстві час лине швидше?
– Та я й сам не знав, – сказав Гарольд із досадою. – Досі ж ніколи такого не було, щоб людина з вашого світу довгенько жила у нас, а потім поверталася…
Я розглядала його з дивним відчуттям. Усе-таки він був надто дорослий. І одягнений несхоже: сорочка картатенька навипуск, світла вітрівка (не вельми чиста), джинси, розтоптані кросівки… (Я ж його звикла бачити в дорожньому костюмі мага!)
– А Оберон знав?
– А ти гадаєш, він залишив
– Так, – я прикусила губу. – І що ж, за цей час він не знайшов хоч одного принца?
Гарольд опустив голову:
– Він шукав. Але ж у нього – жодної вільної хвилинки. То дракон унадився посіви палити. Там пірати напали на узбережжя. Там купці завищують ціни… Він, звичайно, посилав гінців туди-сюди, але всі повернулися ні з чим.
– Що, зовсім-зовсім немає принців?!
– Ну, панікувати поки ранувато, – сказав Гарольд без особливої впевненості. – Знаєш… Ходім-но до лісу чи кудись інде. Тут такий сморід…
Я потягнула носом, але нічого не відчула.
– Звідки смердить?
– З вулиці. Від цих, що їздять.
– А-а, вихлопні гази… Ходімо до мене додому. Я кватирку зачиню.
– Ні, – Гарольд рішуче похитав головою. – Мені такий дім не подобається, вибач. Тут є поблизу дерева.
– Парк?
– Ну, так. Ходімо. Погода гарна.
– Гаразд, – я знову закинула рюкзак на плече. – Пішли.
На виході з двору мене наздогнав Макс.
– Ліно, можна тебе на хвилиночку? – запитав напруженим голосом.
Я підійшла:
– Чого тобі?
Макс нервував:
– Хто це?
– Мій друг.
– Куди ти з ним ідеш?
– А тобі що?
– Ліно! Ти поглянь на нього! У нього ж таке лице… наче він убивця! Це дорослий мужик, навіщо ти йому потрібна?!
Я примружила очі:
– Ти мене що, виховувати зібрався?
– З глузду з’їхала… – сказав Макс вражено. – Звідки ти його знаєш?
– Я з ним билася пліч-о-пліч, – сказала я сухо. – Він мені не раз життя рятував. А я – йому. Його звуть Гарольдом, і він таке бачив, від чого ти б водномить наклав у штани. І якщо ти хоч комусь скажеш, що я з ним пішла – можеш заздалегідь справляти поминки, він тобі голову зітне… Втямив?
Я пішла, а Макс застиг як укопаний. Я подумала мигцем: може, даремно я так? Може, це занадто?
Але Гарольд крокував поруч, вороже косував на авто, що мчали вулицею, і думки мої переметнулися на інше.
– Ну, розповідай швидше, як там усі? Як наші?
Я називала жителів Королівства «нашими» абсолютно природно – мала право. Бо ще зовсім недавно я, як маг дороги, захищала їх, допомагала вибиратися з халеп, лікувала, ділилася своєю силою й навіть одного разу зварила у великому казані кашу. (Щоправда, каша трішечки підгоріла.)
– Чудово… Ти зараз Королівство не впізнаєш.
Я згадала, що казав мені колись Оберон. Там, де люди вміють дивуватися, є місце для чарів. Там розквітає тонкий світ – чарівна оболонка звичних предметів.
– Принцесам побудували Храм Обіцянки. Туди люди юрмами сунуть – подивитися. Принцеси танцюють, співають, вивчають науки. І кожен ранок починають біля дзеркала – розглядають, чи не пробилася в когось перша сива волосина?
– Та скільки ж їм років? – запитала я непевно. – Двадцять з маленьким хвостиком?
– Ну то й що? Одна волосина може просто випадково вирости. Принцеса, приміром, побачить мишеня, злякається – волосок і посивіє…
Гарольд говорив, звівши докупи брови й дивлячись прямо перед собою. Ми сиділи на лавочці в маленькому запиленому парку. В брудному озерці юрмилися качки – вимагали хліба. У мене десь валялися в рюкзаку залишки бутерброда, але речі, які повідав мені Гарольд, були надто серйозними.
– Слухай, – поцікавилася я роздумливо. – А… з кимось іншим їм можна одружитися?
– Та тих женихів – хоч греблю гати… – Гарольд дивився на качок. – І наші, й чужоземні. Моряки, купці, лицарі. Приходять у храм, начебто просто в гості, й починають один з-поперед одного хвости розпускати. Якийсь капітан залишив своє судно, команду, уявляєш? І переселився до нас. Так закохався в Ортензію – не піду, каже, без неї. Ти думаєш, вона на нього хоч краєм ока глянула? У них одне на умі, торочать своє – подавай їм принца. Ах, ні? Тоді до побачення!
– От дурненькі! – сказала я спересердя. – Нащо їм принци? Чим принци кращі за інших? Узяти хоча б нашого… Як вони там, до речі, принц Олександр із принцесою Ельвірою?
Гарольд знизав плечима:
– Живуть, як і передбачалося. Вона на ньому мало не верхи їздить. Діти у них – уже троє…
– Та невже?
– Звичайно. Взагалі, багато хто одружився за цей час, купа дітей народилися.
– А… – я затнулася, покосувала на Гарольда. – Слухай… А ти… теж одружився?
Він потупив очі. Його щоки трішки зарум’янилися:
– Угу. Син у мене. Півтора рочки.
– А-а-а, – сказала я тихо.
Ну уявіть: ось ви не бачите людину чотири місяці. Ви звикли, що він вам ніби старший брат. І… не зовсім брат. Коротше, друг. І раптом ви довідуєтеся, що він, виявляється, одружений, що у нього дитина підростає, а ви все ще вчитеся, протираєте штани (джинси) у своїй школі…
Але, по-перше, у них шість років минуло. Це добряче-таки…
А по-друге, хіба нас із Гарольдом щось зв’язувало, крім бойової дружби?
– Вітаю, – вичавила я, намагаючись, щоб голос звучав весело. – А з ким ти одружився?