Шрифт:
Розділ перший
Повернення давнього друга
Був квітень, сніг зійшов, пробилася перша травичка, а головне – яблуні вже ось-ось мали вкритися пишним цвітом.
Дуже люблю цю пору. Повітря просякнуте ще не святом, а передчуттям свята. Бруньки каштанів великі, ніби лапи щенят. Світає все раніше й раніше. І в класі доводиться запинати штори, бо сонце б’є й припікає. І який же дурень за такої погоди думатиме про уроки!
І от ми йшли зі школи – я, моя подружка Ритка й Макс Овчинін з паралельного класу. Насправді Максу
– Лінко, хочеш, твій рюкзак понесу?
– Мені що, сил бракує?
Ні Макс, ні Ритка не знали про мене всієї правди. Ніхто на світі не знав, навіть мама. І я, чесно кажучи, сама іноді сумнівалася: а чи було це насправжки? Чи була я магом дороги, воїном мандрівного Королівства й другом короля Оберона? Чи носила посох зі смарагдово-рубіновим навершям?
– Чому ти посміхаєшся? – з підозрою запитала Ритка.
– Та так, – потерла я кінчик носа. – Просто гарна погода.
Погода дійсно приголомшувала: сонце шкварило, небо ясніло, а горобці цвірінькали й купалися в калюжах. Увесь світ навколо був схожий на моє Королівство. У такі дні хороше мріється – про літо, про море й про те, що Оберон колись прийде за мною, кудись покличе, і ще вистачить на мою долю чарівних боїв і походів…
Адже я щодня на нього чекала. Якщо у нашому дворі хтось незнайомий сидів на лавочці – я щоразу ще звіддалік починала приглядатися. Серце тьохкало: Оберон? Ні…
Три з половиною місяці я його не бачила. Відтоді, як він прийшов до нас на батьківські збори. Відтоді, як наша керівничка перестала до мене чіплятися. (От не знаю, Оберон її зачарував, чи що?)
– Ну, бувай, – сказала Ритка на розі біля «Міні-маркету». – Овчинін, якщо тобі на пошту – ходімо.
Макс зам’явся:
– Іди сама. Я наздожену.
Ритка хмикнула, закинула рюкзак трохи вище на плече й потюпала додому. А Макс залишився.
– До себе не запрошую, – сказала я діловито. – У нас неприбрано. І взагалі… Ішов би ти, Максе, уроки вчити…
Він почервонів і посміхнувся:
– А я завтра до школи не йду. У мене олімпіада з математики.
– Щастить, – сказала я із жалем. – Ну чого тут стовбичити – давай хоч у двір зайдемо, чи що…
І ми завернули у двір.
На лавці напроти мого під’їзду сидів плечистий чолов’яга у світлій вітрівці. Не Оберон. Я ще звіддалік це зрозуміла: Оберону років сорок, а цьому трішки за двадцять. У Оберона волосся із сивинкою, а цей чорнявий. Ну й байдуже…
Я сказала собі «байдуже», та настрій раптом зіпсувався. Начебто кульку проштрикнули голкою – пух-х, і все.
А раптом король ніколи за мною не прийде?
Я була потрібна чарівному Королівству, допоки воно мандрувало. А тепер воно вкоренилося на новому місці
– Ти чого? – запитав Макс.
– Нічого. А тобі що до того?
У Макса опустилися куточки губ.
– Як у тебе настрій змінюється… Щойно усміхалася, а тепер на людей кидаєшся – ні сіло ні впало. А я що – винен?
– Не винен, – сказала я знехотя. – Гаразд, Максе, ти мене справді, той… пробач… За малечею треба в садочок, уроки і все таке…
– Розумію, – сказав Макс і похнюпився. – Ну, бувай…
І я вже зробила крок до свого під’їзду, аж раптом…
– Ліно!
Сироти по шкірі. Ніби гарячою водою від потилиці до п’ят.
Я обернулася.
Ні, це був не Оберон. Я взагалі його не знала, цього чоловіка. От хіба…
Я придивилася. Не повірила власним очам: він був схожий на старшого брата одного мого друга.
Хлопець підвівся мені назустріч:
– Ти що, мене не впізнаєш?
І голос же його!
– Гарольде? – сказала я зачудовано.
Він винувато посміхнувся.
– Гарольде!
Уже й не знаю, що подумав про мене Макс Овчинін, який ще не пішов і став свідком цієї сцени. Я скрикнула, підстрибнула і повисла на шиї в незнайомого чоловіка – бо тепер упізнала його абсолютно точно. Нехай він змінився за минулі чотири місяці, але це таки Гарольд, мій друг і навчитель, який був молодшим магом дороги, а тепер, напевно, вже старшим став…
– Гарольде… це точно ти?
Він міг би не відповідати. За час, що ми провели в сідлі пліч-о-пліч, я встигла вивчити всі одміни його обличчя.
– Лінко… а ти зовсім не змінилася.
– От іще, – я відсторонилася. – Я, між іншим, виросла на вісім сантиметрів, а це… Стривай, Гарольде. Зачекай…
Здогад був таким страшним, що в мене оніміли щоки.
– Гарольде! Скільки років минуло в Королівстві?!
Він потупив очі:
– Шість…
– Скільки?!
Усе зрозуміло. Коли ми востаннє бачилися, Гарольду було сімнадцять, і я вважала його старшим братом. А отже, тепер йому…
Але ж річ не тільки в тім!
– Гарольде! А його величність?…
Він зрозумів з півслова і поспішив мене заспокоїти:
– Здоровий. Не бійся.
– А принцеси? Принцеси, тобто сестри-охоронниці! Вийшли заміж?
– Ні.
Я сіла на лавку. Гарольд примостився поряд. (Макс Овчинін стояв кроків за десять і дивився отетеріло, але зараз мені було не до нього.)
Одного разу, рятуючи Королівство від загибелі, король Оберон дав обіцянку: кожна з п’яти принцес, які були нареченими його сина, вийде заміж за принца, і станеться це раніше, ніж на скронях у кожної з них проб’ється перша сива волосинка. (Запорукою його королівської обіцянки стало життя короля!) Коли я вирушала додому, принцеси й не думали сивіти – вони ж бо були лише на кілька років старші за мене. І от тобі й маєш – у нас минуло десь чотири місяці, а у них, виявляється, спливло уже шість років!