Королівська обіцянка
Шрифт:
– Ти бачила? – Оберон озирнувся. – Родина драконів живе на озері. У них, наскільки мені відомо, троє дитинчат.
– Ваша величносте, не може бути, щоб ви забули свою клятву мені…
– Я пам’ятаю, – Оберон сів у крісло з високою спинкою, поклав руки на підлокітники й одразу споважнів, став строгим, недосяжним. – Я обіцяв, що покличу тебе на допомогу, якщо моєму життю загрожуватиме небезпека. Але ти, Ліно, мій друг, на відміну від принцес… і тому ти повернеш мені мою клятву. Просто зараз.
– Чому це?
– Бо я
Він дивився усе ще привітно, але на дні його очей уже прозирала крига. Ох, як же добре я знала цей його погляд! Байдужий, холодний, зовсім відсторонений і чужий. Точнісінько так він дивився на мене, коли в його очах я була зрадницею…
Я проковтнула клубок, що підступив до горла:
– Ні, ваша величносте. Ви мені обіцяли – і я вимагатиму виконання обіцянки.
Він дивився, ніби крізь товсте скло:
– Вимагати не вдасться, Ліно. Я просто поверну тебе у твій світ – назавжди.
Я затримала подих – груди, здавалося, зараз луснуть:
– Повертайте. А обіцянка однаково залишиться. Ви її порушите?
– Хіба не все одно – одну обіцянку порушувати чи дві? Якщо мені вже судилося померти клятвовідступником…
– Ви не вмрете. І ви не клятвовідступник! Я поїду й відшукаю вам принців. Тобто не вам, а цим дурненьким, тупим лялькам, мавпочкам…
– Годі, – куточки його губ ледь-ледь піднялися. – Ти нікуди не поїдеш, бо… Тому що туди не можна. А тепер кажи й думай, що завгодно. Нічого не зміниться. Я вирішив.
– Ви вирішили?!
Мене охопила лють. Якби під руку потрапило щось важке… я жбурнула б у нього (слово честі!), тільки б стерти з його обличчя цю вдавану байдужість, розбити чи хоч надколоти його пихату впертість! Він вирішив – ну ви тільки подумайте!
– Отже, це запрограмоване самогубство? Виходить, обіцяючи принцесам, ви заздалегідь знали: принців для них не знайдеться? Ви ж навіть не намагаєтесь боротися! Думаєте, Королівство вам подякує, якщо ви тайкома (чи ні) кинете його? Заради чого? Навіщо?
– Не кричи.
– Чому, – я вже майже сичала, – чому ви могли покликати мене в дорогу, хоча прекрасно знали, що це небезпечно для життя?… А я ж навіть не знала тоді, як посох у руках тримати! Взагалі нічого не розуміла! Тоді мені можна було ризикувати? А тепер – ні?
– Тоді я знав, що ти будеш поруч і я зможу тобі допомогти. Тоді ми всі ризикували – заради Королівства, цілого світу й великої кількості людей. А відправляти тебе… Та кого завгодно!.. Відправляти за Відьмину Печатку заради порятунку моєї шкури… Ти за кого мене маєш?
Він, як і раніше, дивився дуже холодно. Ніби перед ним по кімнаті бігала дивна надокучлива тваринка. Я стиснула кулаки – аж нігті врізалися в долоні:
– Я маю вас за мудрого монарха. Який знає, що його життя – це життя його країни… Воно не тільки
Я затнулася. Мені було страшно говорити те, що я збиралася сказати.
– Так нерозважливо? – Оберон звів брови. – Ну, кажи…
– Так жалюгідно, – вимовила я. – Порушити клятву… ота ідіотська клятва… Що буде з тонким світом? З усіма цими вашими чарами? Невже усім буде байдуже? І Королівству?
– Зрозуміло, – його голос не затремтів. – Ану геть звідси.
– Як?
– Іди. Щезни!
Я закусила губу й повернулася на закаблуках… Хотіла бігти – розшукувати Гарольда. Готова була вискочити на площу, злізти на якусь бочку й заволати звідти не своїм голосом: «Люди! Ваш король збожеволів! Ідіть і скажіть йому хто-небудь, що не можна упокорюватися, не можна витрачати намарне часу, треба ризикувати, нехай хтось вирушає за цю ідіотську Відьмину Печатку – та хоч і я піду…»
Варто було мені зробити один крок – і світ навколо перевернувся.
Я сиділа на лавиці біля маленького брудного ставка. Качки перевалювалися з лапи на лапу, вимагали хліба. А в моєму рюкзаку завалявся недогризений бутерброд…
Доріжкою котилася і гуркотіла колісьми пластмасова гусениця. Прогулюючись, мама з малям брели вздовж озера, як і раніше, я повернулася у свій світ саме тої миті, коли зникла.
Тільки Гарольда поруч не було…
Мене випхали!
Оберон мене прогнав! «Я просто поверну тебе у твій світ – назавжди». От і повернув!
Я закрила обличчя долонями. Такого відчаю й такої образи мені давненько вже не доводилося переживати.
– Лінко… Ти чого?
Клятий Макс… Стежив він за нами, чи що?
– Лінко… Та що трапилося? Через… отого, так? Через отого пройду!
– Сам ти пройда… Щезни.
У Макса, звичайно, гордості небагато, але все-таки якась є. Через хвилину я знову була сама – тільки качки нахабно вимагали їжі та гуркотіла звіддалік пластмасова гусениця.
Я витягла рештки бутерброда. Зачерствілий сир з’їла сама, крихти хліба кинула качкам. Вони відразу влаштували бійку – сильніші ганяли слабших. (Ненавиджу ці так звані «закони природи»!)
Шкода, що ставок у нашому парку маленький, брудний і мілкий. Якби він був трішки більший і глибший – булькнула б туди з головою – і квит. Сама думка про те, що треба тепер іти додому, і завтра буде новий день, а потім ще, і ціла низка днів… А Оберон, якого я любила й за якого боролася, просто випер мене з Королівства… Сама ця думка може кого завгодно розчавити.
Качки наїлися й пішли.
Сонце спускалося дедалі нижче. Стало прохолодно. Я застебнула куртку, насунула на чоло каптур. Незабаром зовсім стемніє… Мама з малими, напевно, уже повернулися додому. Побачила, що мене немає, і лається. Каже вітчимові, що я невідомо де швендяю й відбилася від рук. А якщо не прийду до дев’ятої – вона шаленітиме від хвилювання…