Королівська обіцянка
Шрифт:
– Ліно, – я почула напружений голос Гарольда, – спускайся…
– Слухайте, ви! – я ніяк не хотіла змиритися з поразкою. – Ну що ви вперлися, як віслючки? Ви ж зістаритеся в цьому храмі! Вас же проклянуть геть усі, самі люди після смерті Оберона храм розвалять, а вас прикінчать! Вас же на шматки порвуть!
– Припини істерику, магу дороги, – з відразою промовила Філумена. – Ніхто не зістариться. Ніхто не помре. Просто ви, могутні маги, відірвете нарешті зади від крісел і відшукаєте те, що обіцяв Оберон. Нам байдуже, звідки
– Ах, так? – закричала я. – Ну, зачекайте! Я вам дістану принців! Одного – ревнивого, іншого – прищавого, третього… людожера! А четвертого…
І тут повітря перестало мене тримати, я полетіла вниз – спочатку повільно, повертаючись навколо своєї осі, а потім усе швидше й швидше. Перед очима спершу почервоніло, а потім потемніло. І затихав удалині знущальний регіт принцес.
Розділ шостий
Поява уйми
Урятував мене Гарольд. Сплів посохом сіточку й зумів піймати мене біля самої землі, точніше, біля самої мозаїчної підлоги.
У мертвотному мовчанні ми з ним вийшли з храму й побрели світ за очі. Вийшли за міські ворота (варта привітала нас, дехто мене впізнав, але мені було не до розмов й обіймів). Добрели до берега річки Ланс, сіли на перевернутий рибальський човен й уп’ялися поглядом у протилежний берег, що поріс лісом.
Сонце сіло. Призахідне небо віддзеркалювалося в широких і спокійних водах Ланса.
– А яка була гарна ідея… – сказав Гарольд.
– Що?
– Та чудова ж думка… Видавати їх заміж по черзі. За Олександра, – Гарольд ядуче посміхнувся.
– Не любиш ти принца.
– А за віщо його любити? Знаєш, я б останньою видав заміж Стеллу. Нехай вона залишиться жити. Вона з них – єдина нормальна, тільки Філумена на неї впливає.
– Спасибі, – сказала я зітхаючи.
– За що?
– За те, що я – це я, а не мокре місце на підлозі в храмі.
– Нема за що. Ти класно літала.
Я посміхнулася:
– І план, кажеш, гарний?
– Ага. Шкода тільки, що нездійсненний. Для Оберона.
– Та знаю. Я ж тільки хотіла, щоб вони злякалися.
Гарольд невесело похитав головою:
– Тепер вони ще наскаржаться королю…
– Нехай скаржаться, – сказала я зло. – Гарольде… А що таке Відьмина Печатка?
Він здригнувся. Покосував з підозрою:
– Звідкіля ти знаєш?
– Король сказав. Щоб я, мовляв, пустив тебе за Відьмину Печатку? Та ще й заради власної шкури…
Небо потихеньку змінювало кольори. Начебто линяло, натягаючи золоту шкурку замість світло-бежевої.
– Лінко, – сказав Гарольд. – А ти зовсім дитина…
– А це вже ні. Я маг дороги. Ти знаєш.
– Знаю. Раніше, коли я сам був шмаркачем… Я ж не розумів, яка ти ще дитина…
– Я велика. Пам’ятаєш, як ми з тобою…
– Та пам’ятаю! Усе пам’ятаю. Тільки не знаю, що мені
– Підемо разом?
Гарольд ковтнув слину. Знову подивився за ріку. Мені здалося: зараз він погодиться. Зараз скаже: ходімо! Як у старі добрі часи. Підемо й знайдемо п’ять принців для цих злюк-принцес, і нехай з ними роблять що хочуть. Храм Обіцянки розберемо по камінчику, на його місці побудуємо цирк… чи школу… або просто хай буде широка площа…
Пролунав тупіт. На берег, викидаючи з-під копит фонтанчики піску, вилетів присадкуватий чорний кінь. У сідлі його підстрибував стражник:
– Пане верховний магу! Ледве знайшов… Вам лист, терміновий!
І кинув сувій з печаткою. Гарольд піймав на льоту. Розпечатав. Переглянув. Посмутнів, опустив плечі:
– Ну от… Знову. Кочівники на півночі. Захопили ціле місто, а там жінки, діти… Гаразд. Нехай начуваються…
І повернувся до вершника, що чекав наказів:
– Збирай людей. На світанку виступаємо.
Стражник поскакав.
– Ось так, Лінко, – з тугою сказав Гарольд. – Обіцяв дружині сьогодні вдома ночувати…
Я схилила голову. Тупіт копит затих, над рікою протяжно прокричав вечірній птах.
– Відьмина Печатка – це місце? Туди можна потрапити?
– Відьмина Печатка – це… Слухай. У нашому світі були часи, коли мертві не вмирали назовсім. Вони вирушали в іншу країну. Їх не можна було привести назад, але завжди знаходилися умільці, які із цього світу потрапляли в той – і назад. Могли передати небіжчику звісточку від родичів. І навпаки.
– Загробний світ? – я роззявила рота.
– Звичайно, той світ був не зовсім… людським. Але ж усі знали, що рано чи пізно туди ми всі потрапляємо. Посередники – ті, хто ходив туди-сюди, – дуже цінувалися. А крім того, що вони передавали звістки від родичів, ще й хорошу місцинку могли приготувати. Уяви: помираєш і знаєш, що тебе вже чекають…
– Нічого собі! – вирвалося в мене.
– Так. Ті, хто міг ходити у той світ і повертатися, були переважно некроманти. Ти знаєш, хто такі некроманти?
– Ну це такі злющі маги, спеціалісти з мертвяків? – я зіщулилась, наче від холоду.
– От-от. А вони не ті, хто надто церемониться, особливо якщо відчувають вигоду. Саме вони ходили з того світу в цей, і вузенька щілина між світами ширшала й ширшала. І живих людей туди потрапляло все більше й більше. І в якийсь момент усе переплуталось. І мертві істоти з того світу поперли у цей.
– Бр-р-р… – мені все сильніше ставало не по собі.
– Тут би всьому й кінець, але знайшлася одна відьма – імені її ніхто не пам’ятає. Вона запечатала прохід між тим і цим світом. Багато століть між ними взагалі не було зв’язку. Мертві, як ти розумієш, назад не приходили, розповісти було нікому… Я взагалі завжди думав, що це казки. Тільки коли Оберон позаторік показав мені цю Печатку…